Фотопроєкт

Додому, до Мічіноку: Японія після ядерної катастрофи

Фотографка Міюкі Окуяма подолала пішки 400 кілометрів від Токіо до її дому в Мічіноку. Вона поверталася туди через тридцять років відсутності, щоб подивитися, як усе змінилося після аварії на атомній станції у Фукусімі.

Мічіноку — це давня назва регіону Тохоку, що на північному сході Японії. Вона означає «кінець дороги». Саме в цьому регіоні 11 березня 2011 року стався потужний землетрус і здійнялося цунамі заввишки 14 метрів, спричинивши аварію на атомній електростанції у Фукусімі, найтяжчу техногенну ядерну катастрофу з часів Чорнобиля.

У тому ж регіоні Тохоку задовго до аварії народилася і виросла фотографка Міюкі Окуяма. Вона поїхала звідти тридцять років тому, але нещодавно вирішила повернутися та подивитися, як змінився її дім після подій 2011-го.

Міюкі Окуяма

Японська фотографка. Цікавиться темами експатріації, національної ідентичності та трагічних подій минулого. Отримала нагороди на фестивалях Fotographia Europea, Breda International Photo Festival та інші.

— Мій дім знаходиться у префектурі Ямагата посеред суворих ландшафтів із гір та ланів. Коли я була маленька, я багато ліпила з глини й малювала на зворотному боці календарів або буклетів. Я навіть розмалювала стіни вдома. Десь у 16 чи 17 років я відкрила для себе красу чорно-білої фотографії, побачивши світлини Джулії Маргарет Кемерон, Мері Еллен Марк, Ванесси Віншип та Едді ван Вессела. Я зрозуміла, що білий і чорний — це всі кольори, які потрібні мені, аби виразити свої думки й емоції. Тож я купила стареньку Nikon SLR та почала знімати.

Я поїхала з дому тридцять років тому на навчання. В університеті я соромилася свого походження, адже воно вважалося сільським і провінційним. Але згодом зрозуміла, що у своїй творчості надихаюся моєю маленькою батьківщиною, її пейзажами, історією та фольклором. Мене зацікавила японська ідентичність, і через декілька років фотографічної практики я взялася за документальний проєкт.

В університеті я соромилася свого походження. Але згодом зрозуміла, що надихаюся моєю маленькою батьківщиною.

Мені хотілося розповісти про японських дітей війни, які жили в Нідерландах. Я довго сумнівалася, чи зможу гідно розкрити таку складну тему. Адже мистецтво завжди було для мене експресією, тоді як документалістика — шансом поговорити про щось важливе. Ніхто з фотографів не займався цим питанням, тому я наважилася і зробила свій перший проєкт. Після десяти років обережних спроб у документалістиці я вирішила перейти до теми Фукусімської трагедії.

англійська фотографка вікторіанської епохи, представниця пікторіалізма

Я намагалася висловити свої почуття та емоції щодо цієї події ще у 2011 році. Тоді я уявляла, що зможу розповісти про неї з точки зору людини, яка народилася біля епіцентру катастрофи, але зараз живе в Європі. Я поїхала залізницею з Нідерландів до Москви, звідти — до Іркутська, Благовєщенська, Владивостока та врешті — поромом до порту Сакаймінато в Японії і ще одним потягом додому, в Ямагату. З тієї подорожі не вийшло ніякої рефлексії. Тому цього разу я спробувала інший підхід: пройти шлях додому пішки.

Якщо ви колись будете в Токіо й сядете на потяг, дорога до мого рідного міста займе всього три з половиною години. Це дуже зручно для туристів чи тих, хто поспішає. Але цих трьох годин не вистачить, аби побачити все, що змінилося, і все, що лишилося незмінним у краю, який я знала.

Коли я жила в Нідерландах і дивилася новини про Японію, мені здавалося, що я бачу мою країну очима іноземки. Я певна, що багато українців зараз розуміють, що бачити свій дім у новинах та жити в ньому — це дві різні речі. Звісно, деякі новини намагалися показати реалістичну картинку Фукусіми, що відновлювалася перед початком Олімпійських ігор, але їм це погано вдавалося. Тому я обрала таке повільне наближення — щоб стишити шок невпізнання і мати змогу помітити всі деталі.

Певна, що багато українців зараз розуміють, що бачити свій дім у новинах та жити в ньому — це різні речі.

Увесь шлях простягається на 400 кілометрів. Мене більше лякала психологічна відстань, а не фізична, хоча про останню я теж розмірковувала. Незадовго до цього походу мені зробили операцію, відтак я трошки хвилювалася. Я не казала своїм рідним та друзям про цю ескападу. Я очікувала, що не подужаю весь маршрут. Але, на щастя, все склалося добре — я змогла йти практично щодня (крім одного разу, коли була сильна злива і я вирішила проїхатися велосипедом до бейсбольного поля, яке підготували до Олімпіади).

Увесь шлях простягається на 400 кілометрів. Мене більше лякала психологічна відстань, а не фізична.

Перед тим як вирушити в дорогу, я вивчила історичні карти маршруту, почитала літературу та поміряла відстань між усіма проміжними станціями. Я зазвичай зупинялася в готелях чи традиційних японських корчмах. Найкоротша дистанція, яку я проходила за день, — 11 кілометрів, найдовша — 32, а 28 кілометрів по горах були найскладнішими. Але в цілому я нікуди не поспішала, весь час зупинялася, фотографувала та розмовляла з місцевими. Насправді за день здорова людина може легко пройти 20 кілометрів, і я дуже раджу всім спробувати подібний досвід. Так ви зможете відкрити для себе щось нове навіть у своєму рідному місті чи країні. Просто потренуйтеся ходити із рюкзаком і купіть собі пару добрих чобіт та компресійні лосини.

Звісно, Мічіноку швидко змінюється, і мало що нагадує тут про трагедію, яка сталася 12 років тому. Це було головним викликом мого проєкту: що саме я збираюся фотографувати, коли спливло вже стільки часу? Тому я просто спостерігала за містами і селами, крізь які проходила, та намагалася помітити зміни.

Здебільшого мій проєкт складається з пейзажів, але я також робила багато портретних світлин: учнів молодших класів, африканських робітників, старих людей, що постраждали від радіоактивного витоку. Я розмовляла з ними про їхній досвід переживання трагедії 2011 року, але мені було важко питати їх напряму. Тож частіше я просила їх просто подивитися в камеру — не посміхатися й не сумувати, а просто дивитися, даючи глядачам можливість самим зазирнути їм в очі та вгадати їхній життєвий шлях.

Я розмовляла з людьми про їхній досвід переживання трагедії 2011 року, але мені було важко питати їх напряму.

Єдиним виключенням стали мої мама і тато. Вони широко посміхалися, коли я нарешті дійшла додому. Мені здалося, що навіть моя кішка була щаслива мене бачити. Вона застрибнула мені на коліна та сиділа зі мною, доки я відпочивала і споглядала поля моїх батьків. Вони вже не молоді, але продовжують працювати й вирощувати овочі та фрукти. І поки я сиділа там, зрозуміла, наскільки була рада повернутися додому. Це те, що вразило мене найбільше. Я не була засмучена, хоч і бачила занепад, я була щаслива.

Моя улюблена світлина — це портрет дівчини з Фукусіми. Я зустріла її, коли заходила в місто на заході сонця. Вона чекала, коли по неї прийде її мама. Її невинне та сором’язливе личко принесло мені відчуття спокою після довгого дня, який я провела під дощем. Коли сталася трагедія на Фукусімській АЕС, їй було 4 роки, і вона, напевне, нічого не пам’ятає. Ця дівчинка несла з собою силу нового покоління, яке пережило катастрофу й рухається далі. Її вигляд сповнив мене надією.

Ще один знімок, що має для мене велике значення, — фото атомної електростанції у Фукусімі. Я прагнула побачити її від самого початку мого шляху. Я дочекалася, коли сонце стало хилитися до моря, і зробила світлину. Вона показує місце великої трагедії, але усе виглядає так мирно і спокійно.

Трагічні події мають звичку повторюватися. Катастрофи та війни трапляються знову і знову. Документальна фотографія є одним зі способів зберегти спогади. Тому «Додому, до Мічіноку» — це не тільки творча подорож Японією, але й важливе послання новому поколінню: не забувайте трагедій минулого.

Нове та Найкраще

8 597

1 107

904
1 364

Більше матеріалів