«Тіло дитини в машину я погрузив сам — хотів уберегти психіку колег»: Щоденник лікаря з Маріуполя

Обласна лікарня інтенсивного лікування Маріуполя (лікарня № 2) знаходиться у Центральному районі міста. З перших днів війни туди надходили поранені. Цей медзаклад фотограф Євген Малолєтка відобразив на знімках, що облетіли весь світ. 9 березня сюди доставили породіль пологового відділення лікарні № 3, яку обстріляла російська армія.

Олег Зима — медичний директор з лікувальної частини лікарні № 2. З 24 лютого він документував усе, що відбувалося там: обстріли, смерть перших поранених, вивезення трупів із переповненого лікарняного моргу та захоплення закладу російськими військовими. На початку квітня Олег залишив Маріуполь і зараз знаходиться за кордоном. Нотатки, зроблені під час перебування у місті та доповнені пізніше в евакуації, лікар оформив у щоденник. Bird in Flight публікує цей текст.

24 лютого

Першими від воєнних дій постраждали райони на лівому березі, що розташовані поблизу лінії розмежування з так званою ДНР. Як і у 2015 році, найбільше дісталося житловому масиву Східний.

Перший пацієнт з осколковими пораненнями — 24-річний Віталій. Його поранило в руку, коли він вийшов надвір. За добу війни ми прийняли 35 пацієнтів, серед них 15-річний підліток.

Ми перебудували роботу лікарні. Скасували планові госпіталізації та підготовку до планових операцій. Фахівців, які займаються консультаціями і діагностикою, перевели до стаціонару. Підсилили лікарські бригади у травматології, хірургії, нейрохірургії та анестезіології. У приймальному відділенні пріоритет віддавали пораненим. Задля економії часу частину рішень про реорганізацію роботи закладу приймали без погодження з міськими чиновниками.

26 лютого

Уперше почули вибухи снарядів десь неподалік. Це було несподівано, адже зона бойових дій була на протилежному кінці міста.

До нас приїхали журналісти. Деякі з них залишилися надовго, знявши згодом зруйновані житлові будівлі та пологовий будинок.

27 лютого

Перша смерть дитини. Євангеліну доправили з пораненнями грудної клітки. Реаніматологи, медсестри, співробітники швидкої намагалися врятувати агонуючу пацієнтку, але не вийшло: дитина померла на очах у матері. Смерть зняли журналісти. Пізніше, вибравшись із міста, я дізнався, що російські ЗМІ назвали кадри постановкою.

28 лютого

Російська армія не змогла прорвати оборону Маріуполя зі сходу, тому розпочала наступ на західну частину з боку Криму. Думати про те, що російські солдати підійдуть до лікарні, не хотілося. Тим більше ніхто не вірив, що вони обстрілюватимуть нас.

Після вибухів у районі торговельних центрів «Metro» та «Порт-Сіті», розташованих недалеко від лікарні, ми перевели пацієнтів і персонал з верхніх поверхів на нижні.

1 березня

Ми не планували приймати військових, а мали надавати допомогу лише цивільним. Але через близькість лінії фронту до нас надходили й українські солдати. Вони отримували першу медичну допомогу, у разі потреби наші хірурги робили їм операції. Після солдатів перевозили до військових шпиталів.

Військові хочуть узяти лікарню під охорону, але керівництво було проти. Лікарняне містечко добре проглядається з західного боку міста. Там стоять росіяни, тому адміністрація боялася, що, помітивши військових, вони почнуть обстріл. Після довгих умовлянь до нас все ж таки направили військового лікаря та п’ятьох бійців територіальної оборони.

Військові хочуть узяти лікарню під охорону, але керівництво було проти — боялося, що це спровокує обстріли з боку росіян.

Артилерія обстріляла Кіровський масив. Постраждали 25 мирних мешканців. Половину відправили до лікарні швидкої допомоги, решту до нас. Ліфти не працюють через перебої з електрикою. Лікарі, інтерни та студенти, які працюють у приймальному відділенні, на ношах розносять поранених по поверхах. Постраждалих було так багато, що в операційному блоці одночасно працювало шість хірургічних бригад.

Серед тих, хто надійшов, — підліток Денис. Проникаючі поранення грудної та черевної порожнини, уламки в кінцівках. Хірурги зробили дві порожнинні операції, що тривали майже п’ять годин. Сподіваємося, Денис одужає.

2 березня

Основні мости через річку заміновані, решта — підірвані. Місто розділене на дві частини. Зникла електрика, водопостачання, опалення, зв’язок.

Маріупольці приходять до лікарні, щоб викликати пожежників чи службу газу (через пошкодження газопроводу запах газу відчувався скрізь). Дехто хоче викликати швидку. Але в нас також немає зв’язку. Ми радимо їм самостійно привозити пацієнтів до лікарень.

Російська артилерія продовжує руйнувати довколишні будинки. У пошуках тепла (морози трималися весь березень) мешканці сусідніх кварталів приходять до лікарні. На жаль, прийняти всіх ми не можемо. Підвал не відремонтований і у разі влучання снаряда в будівлю стане братською могилою.

Підвал не відремонтований і у разі влучання снаряда в будівлю стане братською могилою.

Дозволити людям перебувати у коридорах теж не можна — вони заважають працювати. У приміщенні лікарні небезпечно. Закрити мішками з піском кожне вікно нам не вдалося, тому, якщо станеться вибух, осколки полетять на всі боки. Навіть в операційних лікарі ризикують життям.

Чоловік привіз сина Іллю та двох його друзів — Давида й Артема. Ілля помер дорогою, Давид і Артем важко поранені, їм зробили екстрені операції, вони вижили.

Денис, якому вчора зробили дві операції, помер.

3 березня

Дев’ята ранку. Перший «приліт» на територію лікарняного містечка. Відділення анестезіології зруйновано, шибки у вікнах вибиті, горять житлові будинки поруч із лікарнею. Знаючі люди кажуть, що снаряд був «несерйозним» — лише 120 міліметрів. На щастя, ніхто не постраждав.

5—6 березня

За адресами поранених, які надходять до нас, ми розуміємо, як розвиваються бойові дії в місті. Четвертого березня російські війська вперше повністю спалили багатоповерховий будинок у західній частині Маріуполя (бульвар Шевченка, 359), п’ятого сталася танкова битва в мікрорайоні Черемушки, шостого — російські танки увійшли до приміського селища Старий Крим.

За адресами поранених, які надходять до нас, ми розуміємо, як розвиваються бойові дії в місті.

Серед поранених — люди, які ховалися у будинках та підвалах. До цього нам здавалося, що небезпечно лише на вулиці чи біля вікон. Ми помилялися.

8 березня

Морг переповнений, холодильники не працюють, частина будівлі зруйнована прямим влучанням снаряда. Але маріупольці все одно зносять сюди тіла родичів, залишаючи записки з паспортними даними померлих.

За 12 днів війни у ​​нас зібралося понад п’ятдесят трупів. Поховати їх вчасно ми не могли: єдиний діючий міський цвинтар розташований далеко від лікарні, там точаться бої. На наші прохання дозволити ховати на закритих кладовищах міська влада не відповідає. Довелося вирішувати проблему самостійно. Головлікар домовився з дорожньою службою. На давно закритому Центральному міському цвинтарі робітники викопали траншею, трупи вирішили ховати у ній.

Цілий день із колегами оформляли папери, загортали тіла в мішки, вантажили в машини. Серед загиблих молоді українські військові, півторарічна дитина та наш колега — лікар-хірург Олександр Єфремович, який помер від інсульту у перші дні війни. Тепер усі вони спочивають у братській могилі. Тіло дитини я погрузив в машину сам: хотів уберегти психіку молодих колег від травми. Мабуть, це найскладніше емоційне випробування останніх днів.

9 березня

Останні п’ять днів кількість постраждалих зростає. П’ятого березня до нас надійшло 34 особи, шостого — 49, пізніше — понад сотню. Згідно з протоколом, за великої кількості поранених ми повинні застосовувати медичне сортування, тобто займатися лише тими, кого можна врятувати. Але лікареві цивільної клініки зважитися на такий крок складно. Сьогодні нам довелося це зробити.

Російська армія скинула авіабомбу на пологовий будинок на території дитячої лікарні (МТМО). Шістнадцять породіль перевезли до нас. Одну з них із тяжкими ушкодженнями кісток тазу екстрено прооперували. Але врятувати жінку не вдалося — вона померла, не приходячи до тями. Я був у розбомбленому пологовому будинку напередодні і можу сказати, що там знаходилися породіллі та медпрацівники, а не «ультраправі націоналісти, фашисти й інші елементи», як стверджувала російська пропаганда.

Лікарню знову обстріляли. Обвалилася частина стіни будівлі адміністрації, загорілися легковики та бензовоз, що стояли у дворі. Чому окупанти це зробили? Гадаю, їм не сподобалася черга біля нашого приймального відділення. У ній стояли сотні місцевих, щоб набрати питну воду в лікарні. Лінія фронту була близько, я впевнений, що російські солдати помітили скупчення людей.

Працівники лікарні та пацієнти остаточно перебралися до підвалу. Туди ж спустилися члени їхніх сімей, які переховувалися у медзакладі вже кілька тижнів. Увесь цей час вони допомагали нам: готували їжу, збирали та переносили теплі речі й медикаменти, утеплювали приміщення.

Незважаючи на те що підвал не підготовлений для роботи, в ньому безпечніше, ніж в інших приміщеннях, і тепліше (через розбиті вікна будівлі дме вітер). Тут ми перев’язуємо пацієнтів, даємо їм ліки. Операції проводимо в операційному блоці другого поверху. Він краще захищений, аніж інші приміщення лікарні.

10—11 березня

Після руйнування будівлі адміністрації вести облік пацієнтів ми більше не могли. Ось статистика перших шістнадцяти днів війни: наша лікарня прийняла 617 поранених, серед них — 414 цивільних 153 військових, 50 дітей.

Снайпер поранив у шию та руку старшу медсестру одного з відділень, коли вона під’їхала машиною до лікарні. Пересуватися подвір’ям стало небезпечно. Здається, окупанти вирішили, що українські військові використовують автомобілі швидкої допомоги для своїх цілей, тому обстрілюють навіть їх.

12 березня

До підвалу закладу увірвався штурмовий загін російської армії. «Лягай, руки за голову», автоматна черга, жіночі крики. Що трапилося з бійцями тероборони, які охороняли нашу лікарню, я не знаю.

Ми переконали росіян, що у підвалі немає військових, зброї та розтяжок. Перевіривши наші слова, штурмовики пішли.

13 березня

Прийшли бійці так званої ДНР. Виглядають вони не так презентабельно, як російські солдати: змучені, брудна стара форма. Російські військові були всі високі, денеерівці — суцільно літні й діти.

Прийшли бійці так званої ДНР, виглядають не так презентабельно, як російські солдати: змучені, брудна стара форма.

Вони скаржаться персоналу, що перед відправкою до України їм дали лише по тридцять набоїв «для тренування» і що в їхньому загоні вже загинуло 27 людей. Переконують, що Росія відновить зруйноване місто за кілька місяців.

Бійці допитують персонал, хочуть дізнатися, чи немає у лікарні «бойовиків „Азова“». Просять знайти їм українську військову форму та хочуть забрати єдину вцілілу машину швидкої. На відмову «здати військових з-поміж наших пацієнтів» реагують погрозами, до голови одного з лікарів приставляють зброю.

Денеерівці взяли управління лікарнею на себе. Вони вибивають двері кабінетів, зламують приміщення харчоблоку. На запитання головного лікаря, де тепер йому брати воду для потреб закладу, один із бійців відповів: «Ми приїхали воювати, а не побутовими питаннями займатися!» Сперечатися з озброєними людьми небезпечно, тому адміністрація більше не може виконувати свої обов’язки.

Денеерівці вигнали з підвалів сусідніх будинків мешканців та привели їх до лікарні. Бійці кажуть, що тут безпечніше, частково це правда. Але деякі місцеві вважають, що військові хотіли потрапити до під’їздів будинків, не підриваючи зачинені металеві двері.

Місце є лише на верхніх поверхах лікарні, але люди туди йти бояться. Налагодити побут та лікувальний процес у закладі денеерівці не можуть. Їжа та ліки закінчуються, залишатися тут — безглуздо. Але солдати нас не випускають; тих, хто намагається піти, розвертають. Ми заручники.

14 березня

Потік поранених зменшився. Дороги розбиті, швидкі до нас не доїжджають. У лікарні лишається близько 700 людей. Третина з них — пацієнти, решта — біженці з сусідніх будинків, співробітники медзакладу та їхні сім’ї.

15 березня

Дізнався від сусідів, що у будинок моїх батьків влучила ракета. Кілька квартир вигоріло, шибки та двері вибиті. Загинуло шестеро мешканців. Батьки сховалися у загальному коридорі, вижили. Якби вони знаходилися двома поверхами нижче, шансів би не було.

16 березня

З початку березня в лікарні померло 59 пацієнтів, десять із них — діти віком до 18 років. Ще 20 людей померло дорогою до нас, всі від отриманих поранень.

Унаслідок бойових дій постраждали майже всі лікувальні заклади міста: перша, четверта, дев’ята міські лікарні, два пологові будинки, майже всі поліклініки. Скільки маріупольців загинуло, не отримавши вчасно медичної допомоги, — важко порахувати.

Фото на обкладинці: Вивезення тіл з моргу обласної лікарні інтенсивного лікування міста Маріуполя. Євген Малолєтка / AP Photos