Танцюючі хлопчики Афганістану

Традиції бача-базі в Афганістані більше десяти століть. Увесь цей час привабливих підлітків років одинадцяти, які танцюють у жіночому одязі на приватних святах, вважають ознакою статусу і достатку їхнього господаря — часто військового командира або заможного городянина. Після досягнення бача-базі повноліття власники зазвичай відпускають юнаків, які тепер офіційно можуть вести «чоловічий» спосіб життя, що, однак, на практиці вдається рідко через упереджене ставлення традиційного релігійного суспільства. Практика незаконна, але існує досі. Диски із записами танців бача-базі користуються попитом на афганському ринку.

Родина фотографа Барата Алі Батура вимушено залишила Афганістан під час громадянської війни. Уперше він повернувся сюди у 2001 році, коли таліби все ще утримували Кандагар, незважаючи на спроби військових США їх відтіснити. Побачивши, на що перетворилася його батьківщина після війни, Батур вирішив залишитися вдома і розповідати світові про проблеми афганського суспільства.

Фотограф задокументував життя хлопчиків бача-базі після їхнього повноліття. Через сміливий вчинок, що привертає увагу до сексуального рабства, фотограф опинився в небезпеці у власній країні та був змушений знову її залишити.

— «Бача-базі» у перекладі з перської означає «гра з хлопчиками». Ця «гра» передбачає запрошення хлопчиків на весілля або приватні вечірки виконувати танці за гроші. У впливових людей і колишніх польових командирів є власні хлопчики — зазвичай дуже привабливі, юні та в хорошій фізичній формі. У деяких частинах країни наявність гарного хлопчика — символ статусу.

У впливових людей є власні хлопчики — зазвичай дуже привабливі, юні та в хорошій фізичній формі.

Хлопчики, які збігають з-під опіки господаря, часто в кінцевому підсумку займаються тим же як «фрилансери» — рідні, друзі та суспільство, як правило, не приймають їх назад. У таких підлітків немає шансу повернутися до нормального життя.

Раніше мені часто доводилося чути про цю практику, але я ніколи не був свідком танцювальних номерів бача-базі особисто. Я бачив ролики, які крутили в місцевих ресторанах, і мені завжди було цікаво дізнатися про цих юнаків більше, розібратися в тому, хто вони і чому займаються такими речами. Я усвідомлював ризики, пов’язані з роботою над цією небезпечною і делікатною темою, але вважаю, все одно мої уявлення були досить наївними. Я не вживав жодних запобіжних заходів, сподіваючись, що зі мною нічого поганого не трапиться.

Протягом декількох місяців я збирав інформацію про бача-базі, потім подав заявку на грант до Open Society Foundation і виграв його. На роботу над проєктом мені дали шість місяців. Але ось добігав кінця четвертий місяць, а я все ніяк не міг знайти ні хлопчиків, ні їхніх господарів. Майже вже опустивши руки і маючи намір вийти з програми, я раптом дізнався від когось про одне місце, де, як мені сказали, такі підлітки збиралися і куди за ними приходили клієнти.

Я почав регулярно навідуватися до того закладу і розпитувати продавців. «Як я зрозумію, що це вони? Як вони виглядають?» — намагався розібратися я. «Ти сам усе швидко зрозумієш, — відповів один із торговців. — Словами описати складно».

І ось одного вечора на жвавій площі в Кабулі я помітив поліцейського, який пристрасно обіймав і торкався хлопчика. Підійшовши ближче, я зміг краще розглянути підлітка — той говорив і ходив як дівчинка. Виглядав він теж специфічно, з піднятою лінією брів. Я одразу зрозумів, що він — один із них. Хлопчик намагався відкараскатися від того поліцейського. Я встряг у їхню перепалку, представився фотожурналістом і запитав у підлітка, чи можу поговорити з ним наодинці. Той спочатку відповів, що зайнятий, але дав мені номер свого мобільного.

На жвавій площі в Кабулі я помітив поліцейського, який пристрасно обіймав хлопчика.

Наступного дня я зателефонував йому. Після пари невдалих спроб мені нарешті вдалося організувати зустріч. Хлопчика звали Шукуром, я розповів йому про проєкт, але знадобився час, перш ніж я зміг заслужити його довіру і почати зйомку. Пізніше Шукур познайомив мене зі своїми друзями Фрайдуном і Шахаряром.

Коли проєкт надрукували у Washington Post, я працював у посольстві США в Кабулі. Там побоювалися, що публікація вплине на їхні відносини з урядом Афганістану, і, щоб не здавалося, що співробітники посольства якимось чином пов’язані зі мною, мене звільнили. Зізнаюся, події стали розгортатися дуже стрімко. Дійшло до того, що мені почали погрожувати розправою, через що я залишив країну.

Проєкт був знятий у 2009 році, але, незважаючи на те, стільки часу минуло, я не можу сказати, що помічаю в Афганістані якісь зміни. Ні уряд, ні міжнародна спільнота не вжили жодних кроків, щоб щось зробити з бача-базі. А зараз, коли «Талібан» захопив країну, перспективи здаються ще більш похмурими.

Ні уряд, ні міжнародна спільнота не вжили жодних кроків, щоб щось зробити з бача-базі.

Що має статися, щоб з’явилася надія на краще майбутнє для таких хлопчиків? Гадаю, що подібні масштабні соціальні проблеми можна вирішити лише на рівні уряду, який представлятиме весь афганський народ і матиме бажання дотримуватися прав людини. І головне тут — освіта. Саме вона здатна привертати увагу до таких моторошних явищ і в перспективі зняти це прокляття з нашого суспільства. А Шукура і його друзів відтоді я не бачив. Я втратив із ними зв’язок.