Кіно

Режисер Апічатпонг Вірасетакул: «Я не думаю, що мої фільми повільні, це спосіб дивитися на кіно інакше»

У 2021 році Апічатпонг Вірасетакул представив у Каннах стрічку «Пам’ять», яка виграла приз журі й поповнила список його нагород, де вже є «Золота пальмова гілка». Алекс Малишенко поговорив із тайським режисером про цензуру в його країні та про те, навіщо показувати кіно лише в одному кінотеатрі.

«Пам’ять» — це перша нетайська робота режисера, стрічка вже стала національним претендентом на «Оскар» від Колумбії. Фільм розповідає про жінку (її грає Тільда Свінтон), яка переживає своє горе в цій країні та раптом починає чути незвичайний звук. Здається, що він існує тільки в її голові, й розгадці його походження і присвячена уся картина.

Сюжет може видатися доволі простим, але фільми Апічатпонга Вірасетакула ніколи не вигравали від їхнього переказу. Це — особливий кінематографічний досвід, де соми не те, чим здаються, а довгий план може тривати 14 хвилин — рівно на скільки вистачає котушки 35-мм плівки. Медитативний ритм навіть закріпив за стрічками Вірасетакула термін «повільне кіно». Bird in Flight поговорив із режисером про його ставлення до цього визначення, любов до фантастики та роботу з Тільдою Свінтон.

В Україні фільм «Пам’ять» в обмеженому прокаті з 11 листопада.

Колись ви сказали, що краще будете читати книжки, ніж дивитися фільми на маленькому екрані. Усе ще думаєте так?

Гадаю, за пандемії я просто втомився від екрана. На Netflix чи іншій стримінговій платформі ти проводиш багато часу, просто скролячи різні назви. Для мене це марнування часу, наприкінці я часто навіть не обираю жодного фільму. Тож, мабуть, краще читати.

Тобто «Пам’ять» ніколи не потрапить на платформи на кшталт Netflix?

У Таїланді — ні, все ж це інший формат, а не те, що я задумував. У інших країнах, гадаю, мій фільм може бути на якихось платформах — не Netflix, але, можливо, MUBI. Проте люди, які знають мої роботи і цінують їх, підуть дивитися стрічку у кіно у будь-якому разі. Виключення — США: країна дуже велика, тому ми й мусили подумати про тур.

Мій фільм може бути на якихось платформах, але люди, які знають мої роботи і цінують їх, підуть дивитися стрічку у кіно.

Власне, про тур. Американський дистриб’ютор Neon анонсував, що буде показувати «Пам’ять» щотижня лише в одному кінотеатрі, подорожуючи з міста до міста. Така стратегія — ваша ідея чи дистриб’ютора?

Це наша спільна ідея. Якби ми показували «Пам’ять» у всіх найбільших містах США тиждень чи два, не думаю, що зібрали б багато глядачів. Насправді я був здивований, що чимало людей із маленьких міст скаржаться на це, бо не можуть побачити фільм зараз. Я ж вважаю, що, навпаки завдяки нашому плану стрічку зможуть подивитися в кінотеатрах навіть у віддалених місцях, просто треба зачекати.

Ми працюємо з незалежними кінотеатрами, що означає певну повагу до місця. Люди знають, що це показ спеціально для їхнього ком’юніті. А в сьогоднішній ситуації подивитися картину у кінотеатрі разом з іншими людьми — це досвід, який дуже відрізняється від домашнього перегляду.

Як ви самі дивитеся фільми — що ви шукаєте, чого очікуєте від них?

Люблю спецефекти й технології. Але я зараз зовсім не ходжу в кіно і вже не пам’ятаю, що дивився востаннє, — мабуть, два чи три роки тому Тарантіно.

Яким ви бачите майбутнє кіно?

Гадаю, що певний час усе буде продовжуватися так, як є зараз. Пандемія підтвердила, що це дуже особливий досвід і що кіноперегляд досі має силу. Нам не потрібні запахи та смаки, нам навіть не потрібний тривимірний простір — класична форма кіно достатньо хороша. Але, думаю, буде відгалуження у форматі віртуальної реальності, якою я теж цікавлюся. Роблю зараз один фільм у формі перформансу в реальному просторі.

Нам не потрібні запахи та смаки, нам навіть не потрібний тривимірний простір — класична форма кіно достатньо хороша.

Ваша любов до спецефектів раніше проявлялася в історіях із привидами, а зараз ви зняли сай-фай. Вам узагалі цікава фантастика як жанр?

Так, я зростав під час буму фантастики у 80-х. І коли ви подивитеся фільми режисерів, які були активними у той період, наприклад Сатьяджита Рая, то побачите, що він також цікавився фантастикою. Або Трюффо. Або «Близькі контакти третього ступеня» Спілберга.

Тому у моїх фільмах є певні елементи наукової фантастики, а також горору. Це жанри, з яких виросли «Дядечко Бунмі», «Кладовище пишноти» або «Готель Меконг». Гадаю, «Пам’ять» — спроба [фантастики], але водночас я не хочу робити щось на кшталт жанрового кіно. Я віддаю перевагу чомусь, про що ти не знаєш, що це, чомусь, що має свою власну категорію.

Як ви ставитеся до критики?

Залежить від обставин. Коли фільм виходить, я охоче слухаю фідбек, особливо під час показу. Як у випадку «Пам’яті», коли ми з Тільдою поїхали до Колумбії, щоб бути з глядачами. І це був неймовірний досвід — почути, що вони думають, адже це не моя країна. Але загалом більшість часу я не турбуюся про критичні відгуки.

Ви та Тільда Свінтон були чужинцями у Колумбії, і у «Пам’яті» ви показуєте це відчуття чужорідності дуже прямо. Як відбулося ваше знайомство з країною через режисерську, а не туристичну оптику?

Я все ж не можу сказати, що я не турист. Час від часу я можу назвати себе туристом навіть у Таїланді, коли потрапляю до місця, де ніколи не був.

Для мене «Пам’ять» — це екстремальний приклад, тому що фільм прогресує з зовнішнього до внутрішнього. І коли він досягає певної точки, вже не має значення, що ти з іншої країни. Коли ви дивитеся у серце фільму, він працює як портал, який занурює вас усередину себе. Принаймні, я сподіваюся на це, бо, звісно, ви знаєте, що фізично перебуваєте у кінотеатрі. Але під час останньої сцени я відчуваю, що авдиторія справді занурена у себе.

Минулого року я дивився фільм «Дні» Цая Мінляна, і це було схоже на досвід перегляду «Пам’яті». Критики навіть відносять вас обох до так званого повільного кіно. А ви самі вважаєте, що знімаєте повільне кіно?

Я не думаю, що мої фільми повільні. Розумію, чому це справедливе порівняння, але особисто я відчуваю, що це спосіб дивитися на кіно інакше. Тобто для мене це не швидко і не повільно, це просто правильно. І правильно саме для цього конкретного часу. Тож я не переймаюся через такий термін — гадаю, на тебе можуть повісити й гірший ярлик.

Коли ви впевнені, що фільм закінчено?

Коли настає дедлайн. Інакше це триватиме вічно. Хоча багато фільммейкерів, особливо так було 20 років тому, можуть подати картину у Канни, а після фестивалю монтувати її далі. Але це не для мене.

Насправді я завжди потребую більше часу. Я відчуваю, що ніколи б не закінчив стрічку, продовжував би її робити. Тож кінофестивальні дедлайни важливі для мене — це означає, що окей, треба нарешті зупинитися. Я вважаю, що фільм — як людина. Ти можеш постійно говорити до нього чи неї, і він може проявлятися все більше і більше.

Через цензуру у Таїланді деякі ваші фільми не показали (йдеться про «Синдроми і століття», а також «Кладовище пишноти». — Прим. авт.). А що конкретно забороняє цензура?

Ми не можемо говорити про воєнну диктатуру, яка є реальністю цієї країни. Також не можемо говорити про релігію, особливо про буддизм, у поганому тоні. А ще ми не маємо чіпати монархію — це найбільш недоторканне, і не лише у кіно, але й у щоденному житті.

Ми не можемо говорити про воєнну диктатуру, також про релігію, особливо про буддизм, у поганому тоні.

Але для моїх фільмів та для деяких інших інколи навіть немає конкретного пункту закону. Їх оцінює група осіб, це не регулюється самою кіноіндустрією. Тож ти не можеш передбачити, що ці особи тобі скажуть. Часом може бути якась маленька деталь, яка їм не сподобається.

Я критикую систему ще з 2007-го, зараз ситуація значно покращилася. Утім, сім років тому я відмовився показувати фільм [«Кладовище пишноти»], тому що не хотів мати справу з системою військового правління. Але інші картини мали добрий прокат.

«Пам’ять» плануємо показати у лютому, і я не думаю, що будуть якісь проблеми. Гадаю, що таїландський уряд дуже піклується про імідж країни.

Тож, наприклад, голлівудські фільми не мають жодних проблем?

Не думаю. Раніше було багато цензури, яка стосувалася оголеності, але студії це і так знають. Особливо коли є великий ринок, на який вони також працюють, — як Китай, що диктує правила. Тож я пам’ятаю багато голлівудських фільмів, з яких вирізали певні сцени, про що ми тоді не здогадувалися. І потім зі здивуванням дізнавалися: «О, так це не оригінальна версія».

Повернімося до вашого фільму. Як ви придумали ідею «Пам’яті»?

Це сталося дуже органічно, коли я побував у певних місцях у Колумбії. Але щоразу, коли я роблю стрічку, я обрізаю всю отриману мною інформацію до однієї лінії. Тобто я мав зовсім інший фільм у своїй голові, а «Пам’ять» — це вже те, що я показую людям. Мабуть, для Тільди це теж так працює.

Я мав зовсім інший фільм у своїй голові, а «Пам’ять» — це вже те, що я показую людям.

Я знаю також, що ви придумали його, коли подорожували Колумбією і у вас був…

exploding head syndrome. Це звук, який з’являється зранку, і я був зачарований ним певний час. Я не думав про нього, коли починав робити фільм, тому що так складно пояснити, на що схожий цей синдром. Але певної миті я зрозумів: «Окей, так само складно пояснити мої відчуття Колумбії, тож чому б не спробувати дослідити цей звук?»

Цей звук можна почути навіть у трейлері. Як ви працювали з вашим саунд-дизайнером і пояснили йому, що ви хотіли б почути?

У цьому і полягає сенс мистецтва, коли ти намагаєшся передати звук, зображення чи відчуття. Тільда в одній сцені фільму намагається зробити мистецтво зрозумілим для людей. І я гадаю, що у її думках не лише сам цей звук, а також відчуття, які заблоковані. Тож звук можна трактувати як буквально, так і символічно.

феномен, при якому людина прокидається від раптового інтенсивного шуму та відчуття вибуху в голові

У «Пам’яті» ми чуємо звук колумбійського оточення чи це звуки з Таїланду?

Це секрет. Це ілюзія. Для аудиторії має лишатися певна магія. У якомусь голлівудському фільмі зазвичай намагаються це приховати, змусити вас забути, що це ілюзія. Для мене краса якраз не забувати, а бути уважним до цієї штучності кіно. Це змушує вас почуватися знову дитиною.

Раніше ви не працювали з професійними акторами. Які режисерські вказівки ви зазвичай даєте своїм виконавцям ролей? А які давали Тільді?

Я абсолютно безнадійний. Замість того щоб говорити про персонажа, запитую щодубля: «Як ти почуваєшся? Тобі це подобається чи ні?» Адже якщо я відчуваю, що актору комфортно, отже, усе правильно. Особливо коли намагаюся знімати хронологічно, запитую: «Чи гадаєш ти, що правильно продовжувати ось так? Чи ти відчуваєш її тією ж Джессікою (героїня Тільди Свінтон у «Пам’яті». — Прим. авт.)

Замість того щоб говорити про персонажа, я запитую актора щодубля: «Як ти почуваєшся? Тобі це подобається чи ні?»

А що ви говорили вашій актрисі у «Дядечку Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», коли налаштовували її на сцену сексу з сомом?

Її шлях від берега дався мені навіть важче, сама сцена у воді була скоріше технічною. Я пробував пояснити, що це все відбувається із кимось, у кого немає іншого вибору, що їй доведеться все це відчути як людині та як жінці.

В інтерв’ю після перемоги «Дядечка Бунмі» у Каннах ви казали, що люди можуть навіть спати на ваших фільмах. Зараз ви теж можете порадити це своїм глядачам?

Я не змінив своєї думки. Хоча «Пам’ять» багато хто відчув як трилер, як фільм, що змушує тебе бути бадьорим. Але я не ображуся, якщо хтось засне.


Фото та кадри з фільму надані: The Match Factory

Нове та Найкраще

380

114

456
61

Більше матеріалів