«Я б хотів зняти чортів брудний порнофільм»: Режисер Брюс Лабрюс — про вуаєризм, квір-нагороди та релігію

Брюс Лабрюс знімає з 90-х, але популярним його зробив фільм «Малиновий рейх» 2004 року. Картина про радикальне ліве угруповання, натхненне «Фракцією Червоної армії», подарувала режисерові титул «канадського Джона Вотерса» і розлетілася на меми. Наприклад, знаменитою стала фраза «Революція — мій хлопець».

Фільми Лабрюса часто називають поганими, але разом із тим незабутніми і оригінальними. І дійсно: складно забути «Білого хастлера», де показаний світ чоловічої проституції, як і неможливо розвидіти «Зомбі з Лос-Анджелеса», де змішалися гей-секс і некрофілія. Скандальність і перевірка кордонів допустимого — відмінна риса робіт режисера, але останнім часом Лабрюс значно знизив градус провокації. Його фільм «Геронтофілія» — про любов 18-річного хлопця і чоловіка похилого віку — епатував хіба що темою, а не відвертими сценами. Остання ж робота «Сен-Нарцис», яку показали на 77-й Венеції та 50-й «Молодості», — це парафраз історії міфічного Нарциса. У картині практично немає сексуальних сцен, і в цілому вона виглядає досить безневинно як для Брюса Лабрюса.

Bird in Flight дізнався у режисера, куди ж подівся його революційний дух, чи хоче він далі знімати порно і чому навіть не намагається приховувати, що запозичує в інших авторів.

Ваші останні фільми, зокрема «Сен-Нарцис» або «Геронтофілія», виглядють більш «безневинними». Що сталося?

Мій план — робити мейнстримні картини, в яких я все ж залишаю контроверсійні речі, наприклад геронтофілію і секс близнюків. Тобто я заманюю аудиторію всередину фільму, а потім б’ю її по голові чимось руйнівним.

Я вирішив знімати більше таких мейнстримних стрічок у Квебеку, тому що це єдина провінція в Канаді, яка підтримує мої картини. Там краще приймають авторське кіно і не дуже переживають через сексуальні сцени. В Онтаріо, де я живу, відкинули навіть ці фільми.

Можна сперечатися, чи ефективна подібна стратегія, але це моє свідоме рішення — не змішувати мистецтво і порно. Хоча також можна сказати, що я розгубив свою революційність або сексуальність.

З боку так і виглядає, ніби ви втратили пристрасть до порно.

Усе ж не зовсім так. Просто я вже не дитина і не можу знімати порно у своєму підвалі до кінця життя. Хоча я п*здець як це люблю.

Я вже не дитина і не можу знімати порно у своєму підвалі до кінця життя.

А раніше ви були прихильником революційних ідей?

Мої фільми швидше критикували радикальну лівизну, ніж серйозно підтримували конкретні революції. Як «Малиновий рейх» критикував те, що мода і поп-культура захопили ключові символи революції і, використовуючи їх як обгортку, продавали якісь продукти.

Відповідно до моєї теорії, всі революції повинні в підсумку провалитися або скотитися. Це частина процесу, так це працює. Візьмемо, наприклад, гей-революцію 1970—1980-х: її цілі змінювалися від бажання свободи, автономії та визнання до участі в консервативних інституціях, де вже давно панує мейнстримна орієнтація. Зараз дуже багато геїв працюють із тими, хто раніше їх переслідував, — людей розбещує мейнстрим.

Я все ж думаю, що у революції безумовно є якийсь романтичний сенс: вона ставить під сумнів існуючу структуру влади і намагається її скинути. Тут мені близький Жан Жене, я теж підтримую всі революційні рухи у світі, поки вони не інституалізуються.

Ви взяли гроші на «Сен-Нарцис», по суті, у держави — у CBC та Ради з кіно і телебачення Квебеку. В Україні зняти подібну картину за бюджетні гроші практично неможливо. Як ви переконали їх профінансувати фільм?

Коли я шукав фінансування, то на початку кожної зустрічі десять-п’ятнадцять хвилин повторював, що це не порнофільм. Буквально. Я говорив це знову, і знову, і знову. Адже якби я намагався зняти порно, вони б не дали мені грошей.

Коли я шукав фінансування, то на початку кожної зустрічі десять-п’ятнадцять хвилин повторював, що це не порнофільм.

Я хотів випробувати себе. Відчути, як це — працювати з великою профспілковою командою, розібратися, як робляться фільми з фінансуванням. Я дійсно насолоджувався зйомками «Сен-Нарциса», тому що у мене були неймовірні камери, приголомшливий оператор, світло. І при цьому я продовжував робити контент, який змушує відчути себе некомфортно.

Як я вже говорив, це інша стратегія. Я не знаю, що буду робити далі. Я б хотів зняти чортів брудний порнофільм, який виявиться за бортом індустрії. Доморощений і особистий. А для такого кіно складно знайти гроші і людей, готових у ньому зніматися. Якщо ти працюєш над такою стрічкою, ти робиш це по-партизанськи, не звертаючи уваги на те, що глядачі будуть йти з показу.

І ще трохи про гроші. Я бачив, що ви продаєте NFT. Наскільки успішно?

Я намагаюся встигати за технологіями, за речами на кшталт криптовалюти. Адже якщо ти не робиш цього, ти зариваєш голову в пісок. Я знаю, що криптовалюта погано впливає на навколишнє середовище, але не думаю, що гірше, ніж мобільні телефони або літаки. Тут багато лицемірства: «Оу, оу, це шкодить навколишньому середовищу». Серйозно?

Я перетворив на NFT один зі своїх ранніх експериментальних фільмів, але він так і не продався. Який є антонім слова «бізнесмен»? Я антибізнесмен. У мене погано з зароблянням грошей.

Критики часто називають ваші фільми поганими. Що ви думаєте про це?

Що ж, очевидно, що я роблю фільми, які бентежать людей. Такі типу: «Навіщо ти робиш це?» Я знімаю картини, які відвертають, лякають. А п’ять або десять років по тому про них скажуть, що вони були божевільними або радикальними. Мої ранні роботи навмисне ображають максимально широку аудиторію. Мій фільм чотири рази показували на «Санденсі», і зазвичай третина залу йшла з сеансу. Тож можна зрозуміти, коли про мої картини кажуть так.

Якщо говорять, що поганий продакшен, — так, я робив фільми без грошей. Якщо говорять, що вся акторська гра жахлива, — я знімав кіно в чотирьох країнах з порнозірками, у яких англійська не рідна, давав їм дуже складні діалоги. На що ви очікували? Я вважаю, що вони виконали неймовірну роботу.

Я не знімав свої фільми як «стильне кіно». Є багато претензійної їб*нини, яка зроблена з ідеологічних причин. Мої фільми інші.

Мої ранні роботи навмисне ображають максимально широку аудиторію.

Як ви відбираєте акторів для своїх картин?

Залежить від фільму і контексту. Так, у моїх ранніх стрічках знімалися мої друзі. Але працювати з професійними порноакторами — це зовсім інша динаміка. Мої фільми все ж більш політичні, ніж вони звикли, і це було випробуванням для них.

Я вважаю, що працювати варто саме з професіоналами, які розуміють, що вони роблять у плані порно. Адже там усе за сценарієм відбувається і порнозірки зазвичай зовсім не дурні люди, а навпаки.

В Америці зараз не можна знімати секс-сцени без спеціальних секс-інструкторів. Як ви до цього ставитеся?

З точки зору мейнстримної кіноіндустрії, це необхідно. Ви ж знаєте ситуацію з Джеймсом Франко. Працюючи в порноіндустрії, ти повинен дотримуватися певних правил: це про здоров’я, захист від венеричних захворювань, можливість зберегти всіх у безпеці. Не тільки про згоду. Згода, звичайно, теж важлива, але це більше про безпеку на різних рівнях.

З іншого боку, це вбиває імпровізацію, спонтанні речі. У фільмах 70-х люди начебто по-справжньому їб*лися. Ти такий: «Вау. Це виглядає як справжня пенетрація!» Зараз таке складно зробити.

Як ви створюєте довірчу атмосферу на вашому майданчику, де люди повинні роздягатися і займатися сексом?

Фелікс, який грає в «Сен-Нарцисі» близнюків, ідентифікує себе як гетеросексуал, він ніколи раніше не знімався оголеним. Щоб встановити довірчі відносини, ми обговорюємо кордони. Я не змушував його робити нічого такого, про що до цього не говорили, хоч це і вбиває спонтанність. Він сам хотів випробувати себе, тож усе було нормально.

У «Сен-Нарцисі» й інших ваших фільмах церква — антагоніст. Чому ви так ненавидите церкву?

Католицизм мене завжди інтригував. Я ріс у дуже нудній церкві, яка називалася United Church. Це протестантська секта, в якій немає романтизму, немає драми.

Коли я робив проєкт про святих — це була фотовиставка в Мадриді у 2012 році, — то зрозумів, яким збоченим, яким сексуалізованим та фетишованим було їхнє життя. Лизання ран, поцілунки ніг і тортури — все це сексуалізоване насильство. Це і надихнуло мене. Звичайно, це також щось на кшталт критики католицизму, який побудований на гомосексуальності.

Так ви релігійна людина?

Я не ходжу до церкви або на зразок того. Я не послідовник організованої релігії. Можливо, я чимось схожий на отця Ендрю в «Сен-Нарцисі»: для мене бог — це краса. А ідея фетиша, можливо, є концептом моєї релігії. Тому що об’єкт бажання, який жадають фетишисти, — це, по суті, суперрелігійний рівень. Вони настільки палкі, настільки віддані своєму об’єкту, яким би він не був, — це ж поклоніння. Ось це тип релігії, який я майже розумію.

Для мене бог — це краса. А ідея фетиша, можливо, є концептом моєї релігії.

Релігійний і сексуальний екстаз міцно пов’язані, мій фотопроєкт про святих був якраз про це. Я показував, які сексуальні релігійні ритуали в католицькій церкві або будь-якому іншому виді релігійного поклоніння. Але я сам не дуже пристрасно відданий чомусь. Я скоріше спостерігач, вуаєрист.

Тепер зрозуміло, звідки в «Сен-Нарцисі» стільки вуаєризму.

Це частина мого постмодерністського методу — я створюю дистанцію між глядачем і екраном, викликаю відчуття дискомфорту через те, що людина спостерігає, підглядає. Я використав прийом фільмів у фільмі або чорно-білу стилістику, також музику — у неприпустимий, несподіваний спосіб, — вдавався до різних прийомів, щоб змусити глядачів сміятися. Усе це тримає аудиторію якомога далі.

Цей вуаєризм, про який ви говорите, наводить на асоціацію з OnlyFans. Що думаєте про цей сервіс?

З точки зору сексуальності, неймовірно цікаво, що люди через пандемію і безробіття, по суті, змушені були стати секс-працівниками. Як ви знаєте, всі ми повії, але зараз це перейшло з метафоричного рівня на буквальний. Ідея використовувати своє тіло, свою сексуальність заради заробітку стала більш прийнятною.

Я не проти ідентифікувати себе як секс-працівника, тому що у мене були періоди, коли я знімав гей-порно. Але я уявляю, який це цікавий компроміс для інших та їхньої моралі. Люди дуже часто судять про сексуальну поведінку інших, наприклад коли хтось за тридцять зустрічається з двадцятирічним. Таке моралізаторство повертає до цінностей, які вже віджили своє.

Завжди будуть люди, які роблять порно, і люди, які їх засуджують, але при цьому дивляться його або шлють іншим свої голі фото і дікпіки. Це бл*дське лицемірство.

У ваших фільмах відсилання завжди подаються дуже прямо. Майже неможливо не помітити руку Карла Теодора Дреєра або Робера Брессона в «Сен-Нарцисі» або замах на Фелліні у «Супер 8 1/2». Які у вас творчі відносини з режисерами-попередниками?

У роботах режисерів, яких ви згадали, Дреєра і Брессона, а також у багатьох європейських фільмах є релігійний конфлікт або ідея духовного. Я маю на увазі сумнів, криза віри. Це дуже добре для картини — драматичні обставини, великий конфлікт.

Я гранично чесний. Я типу постмодерніст, кажучи академічно — я займаюся деконструкцією, використовую запозичену у структуралістів техніку бриколажу. Я ніби як намагаюся синтезувати з чужих фільмів щось нове, свій кінематографічний продукт. Точка зору стає моєю, але залишається референсом на багатьох інших авторів. Я вважаю, це частина мого методу. Це не завжди свідоме рішення, іноді так трапляється, тому що я синефіл і думаю про життя швидше через призму кіно, ніж навпаки.

Багато авторів намагаються приховати запозичення, але ви їх буквально вивалюєте на глядача.

Я знаю, що краду якісь частини з інших фільмів, але не можу згадати, з яких саме. Тож це не має значення, вкрадені вони чи ні. Багато режисерів схильні до впливу, але я роблю свої фільми свідомо, не намагаючись приховати запозичення. Так було з «Сен-Нарцисом», де я зробив частиною сюжету роботу Марка Райделла «Лис»: дві лесбіянки в лісі та гетеросексуальний незнайомець. Але до мене Райделл украв це у Девіда Лоуренса.

Я знаю, що краду якісь частини з інших фільмів, але не можу згадати, з яких саме.

Що ви думаєте про спеціальні нагороди для ЛГБТК+ режисерів? Ксав’є Долан колись назвав подібну нагороду «принизливою»

Я розумію Ксав’є. Якби мене запросили в одне місто показати мій фільм на міжнародному кінофестивалі і ЛГБТК+ фестивалі, я б віддав перевагу міжнародному фестивалю. Це велика подія, більша аудиторія, більше кіно, менше ідеології та політики ідентичності.

Але я не бачу проблеми у «Квір-пальмі». Наприклад, «Тедді» — це прекрасний конкурс. Це більш цінно в деякому сенсі, ніж «Золотий ведмідь». Це престижно і більше про ком’юніті, про те, як люди себе ідентифікують із цим призом. Звичайно, коли організовували «Квір-пальму», було так мало квір-фільмів, що у них не вистачало контенту. Іноді це сміховинно, коли спеціально шукають квір-контент.

У 90-х я робив відверто гомосексуальні фільми, які відбирали міжнародні кінофестивалі. Я показував фільми з гей-сексом на «Санденсі», на Берлінале, у Венеції. Проте мій найкращий кінофестивальний досвід — це запрошення до тих країн, де права квірів тільки починають проявлятися. Це часто маленькі кінофестивалі, квір-фестивалі. Їх влаштовують активісти, які борються за базові права, — ми в Північній Америці боролися за них сорок-п’ятдесят років тому. Я був у Колумбії, Чилі, Перу, Хорватії, Сербії — найкращий досвід. Там неймовірна енергія.

Ви часто постите в соцмережах щось про відомих людей, але саме про музикантів рідко. Чому все ж запостили Lil Nas X?

Я гадаю, що він суперрадикальний. Його кліп Call Me by Your Name був приголомшливим. Він зірка, яка потрібна ЛГБТК+. Те, що він темношкірий, додатково привертає увагу до дивного табу чорної сексуальності як такої. По правді, він роз*бав конвенцію чорної сексуальності, будучи таким супергарячим. Ти не можеш прикидатися, що він звичайна зірка, як інші. Він танцює на колінах у диявола. Він божевільний. Те, що він робить, не виглядає як танець, це скоріше *бня в д*пу. Це річ, від якої не можна відмахнутися. Зрештою, він гей і в цьому відео прийняв пасивну роль, яка теж табу для зірок-чоловіків. Неможливо відокремити його квір-ідентичність від мейнстримного успіху.

Фото на обкладинці: Mehmet Kaman / Anadolu Agency via AFP