Предки виходять із тіні: Чому фільм Параджанова — найважливіша кінопрем’єра року

«Тіні забутих предків» мають величезне значення — як художнє, так і політичне. Для національного поетичного кінематографа це стилеутворювальна картина (як «Громадянин Кейн» для Голлівуду), що істотно вплинула не лише на класиків — сім’ю Іллєнко (Юрій Іллєнко прославився як оператор параджанівського фільму), Леоніда Осику, Бориса Івченка. Поетика Параджанова тяжіє над вітчизняними постановниками досі. Наприклад, атмосферою етнографічної казки просякнута стрічка Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Під впливом Параджанова знято і знаменитого «Мамая» Олеся Саніна.

У першій же короткометражці Параджанова, втраченій «Молдавській казці», за спогадами сучасників, уже містилося все те, що принесло славу творцеві «Тіней забутих предків», «Кольору граната», «Ашик-Керіба»: фольклорний епос, етнографічна екзотика, візуальна поезія. Але ще 10 років режисер знімав цілком радянське, соцреалістичне кіно.

Його найуспішнішу картину раннього періоду, «Першого хлопця» — комедію про дембеля, який будує у рідному селі стадіон, переглянули 19 мільйонів радянських глядачів. Це майстерно зроблений фільм — чого тільки варті довгі сцени з масовкою, зняті одним планом. Але по-справжньому все змінило знайомство автора з «Івановим дитинством» Тарковського. Параджанов, який мав музичну та балетну освіту, став наповнювати кадр пластичними образами і музикою, у тому числі музикою мови й монтажу. Завдяки цьому всі його історії, зняті про минуле, набули позачасового й загальнокультурного значення.

Поява «Тіней забутих предків» тим більше дивує, бо Параджанов завжди був поганий у політиці, але зробив, мабуть, єдиний у своєму житті тонкий політичний хід — використав можливість роботи над офіційним кіно, приуроченим до ювілею Коцюбинського, для створення суто авторського висловлювання. У знімальну групу він набрав найталановитіших молодих професіоналів республіки, не побоявшись узяти на головну роль тоді ще дебютанта Івана Миколайчука. І поїхав знімати свій фільм настільки далеко від столичних чиновників, наскільки це можливо.

Параджанов зробив, мабуть, єдиний у своєму житті тонкий політичний хід — використав можливість роботи над офіційним кіно для створення авторського висловлювання.

Доля «Тіней забутих предків» невід’ємна від особистої долі Параджанова та доль опозиційно налаштованої української інтелігенції 60—70-х років, що створює дивовижну риму з сьогоденням. Картина стала символом національного українського спротиву радянській репресивній машині.

Власне, на київській прем’єрі стрічки у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року відбулася перша в історії УРСР акція політичного протесту, і згодом ця подія обросла легендами, втім як і все, пов’язане з «Тінями забутих предків». Є думка, що акція була спонтанною, — принаймні Параджанов про неї не знав. Але режисер сам задав тон, звернувшись до людей у залі з гіркою розповіддю про те, скільки крові та нервів йому коштувало відстояти власне бачення фільму у радянських чиновників — особливо нелояльних до вільнодумства на території УРСР, де ще надто свіжою була пам’ять про партизанів УПА. Слідом на сцену вийшов поет і літературознавець Іван Дзюба, заявивши про арешти представників української творчої інтелігенції, що відбулися буквально напередодні. Потім піднялися зі своїх місць поет Василь Стус та публіцист, правозахисник В’ячеслав Чорновіл із пропозицією до глядачів підтримати протест. Подальше — історія: усім учасникам подій довелося пройти через тюрми, а Стус загинув в ув’язненні.

«Тіні забутих предків» є, по суті, першим принципово нерадянським фільмом про Україну. В оповідь про гуцульських Ромео і Джульєтту, наповнену волелюбним духом Карпат (Параджанов стверджував, що зміг ним перейнятися завдяки власному «гірському» походженню), просто нікуди було втиснути керівну роль партії та уряду.

Не в останню чергу причина довгого життя цього фільму та його впливу в тому, що Параджанов винайшов власну міфологію українських Карпат, ґрунтуючись на традицях гуцулів. Тобто він не просто показав у стрічці їхній побут за допомогою автентичних костюмів, меблів, натури, а й сам створив етнографічні ритуали на основі гуцульського фольклору, як у знаменитій сцені весілля Івана та Палагни з хомутами на шиї.

В оповідь про гуцульських Ромео і Джульєтту просто нікуди було втиснути керівну роль партії та уряду.

Режисер показав карпатські гори та ліси як цілком фантастичну територію, де людей пов’язують особливі стосунки з природою та одне з одним. Життя, смерть, кохання і навіть щоденна рутина — все тут містерії. У натурних сценах — на річці й у лісі — камера кружляє навколо, не зупиняючись ні на мить, як стихійний дух, що живе серед людей. Поезія візуальних образів у Параджанова парадоксально поєднувалася з майже документальною манерою зйомки. Тому це кіно досі дивує нас.

Фільм став не лише однією з найвищих точок піднесення національного духу, але також, на жаль, зручною нагодою знищити залишки вільнодумства в республіці руками чиновників та КДБ. Через роки глядачам важко було уявити, що за право творити українські радянські художники жертвували кар’єрою, благополуччям, навіть власним життям — наприклад, як Микола Трегуб, який наклав на себе руки, не витримавши тиску.

Фільм став не лише однією з найвищих точок піднесення національного духу, але також зручною нагодою знищити залишки вільнодумства.

Тому так важливо, що «Тіні забутих предків» повторно виходять у прокат саме тепер, у розпал війни з Росією, коли Москва знову «збирає землі» в якусь потворну подобу СРСР. І коли ви дивитиметеся фільм, згадайте про те, що сьогодні українські художники, поети та кінематографісти знову захищають свою незалежність від репресивної машини КДБ/ФСБ, тільки вже на фронті й зі зброєю в руках. Але зараз ми обов’язково переможемо.

Фото: Dovzhenko Film Studios / Archives du 7eme Art / Photo12 via AFP