Натхнення
До України з любов’ю: Малюнки японського солдата
Після завершення Другої світової війни японський солдат Нобуо Кіуті провів два з половиною роки у радянських таборах для військовополонених на території України. Повернувшись додому, він створив серію малюнків про свій непростий досвід.
Нобуо Кіуті
Народився 1923 року в Токіо. У 1944-му був призваний в японську армію. Після капітуляції Японії потрапив у радянський полон та був відправлений в Україну. Повернувшись додому, створив серію акварелей про життя в полоні. Його роботи були включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Помер у 2021 році.
Після закінчення Другої світової війни близько 600 тисяч полонених японських солдатів і офіцерів були розподілені по робочих таборах на всій території СРСР. Одним із них став 23-річний десантник Нобуо Кіуті, якого у 1946-му разом з іншими полоненими відправили в Україну.
Він провів два з половиною роки на Донбасі — у таборах Слов’янська та Краматорська. Повернувшись додому у 1948-му, чоловік почав малювати сцени життя у полоні, аби вшанувати пам’ять полеглих побратимів. Загалом Нобуо створив понад вісімдесят робіт, кожну з яких описав кількома реченнями. У своїх малюнках він часто з гумором зображує прості людські почуття, притаманні як переможцям, так і переможеним.
Нобуо прожив 97 років і помер у 2021-му в Токіо. Творчість Кіуті популяризує син Масато, що присвятив йому спеціальний сайт. «Гадаю, мій батько був би дуже засмучений через нинішню війну в Україні. Бо він завжди казав, що на війні не буває переможців. Незалежно від кінцевого результату кожна сторона несе величезні втрати. Його єдиним бажанням був мир у світі зараз і в майбутньому. Це й моє бажання також», — каже Масато.
Під крики «Давай, давай!» 40 людей завантажили у товарний вагон, двері зовні щільно зачинили. Вагони охороняли радянські солдати з кулеметами. Потяг із близько 1,5 тисячі японських полонених рушив у довгу подорож на захід.
Наш потяг рухався Транссибірською магістраллю і, подолавши Урал, досяг Європи. Подорож тривала 30 довгих днів. Нарешті ми прибули до маленького українського містечка Слов’янськ. Соняшниковим полем йшла мила боса дівчинка і гнала перед собою козенят.
Хто не працює, той не їсть. Одразу приступаємо до роботи з відколювання каміння. З ломом у руці стоїш перед кам’яною брилою і виконуєш денну норму — один кубічний метр на людину. Робота у бригаді з чотирьох осіб усе-таки жахлива, тому що навантаження збільшується вчетверо, включаючи роботу вантажником та носієм.
Який сенс говорити сержанту, що мені потрібно в туалет, якщо він усе одно не розуміє слів. Боячись, що я можу втекти, він завжди дивився, що я роблю, стоячи поряд. А в мене через це нічого не виходило.
Спробував я якось попрацювати слов’янською косою. У молоденької дівчини виходило легко, а з мене тільки піт тече. «А все тому, що не можна крутити спиною», — казала вона.
«На, японцю, тримай картоплю». У будь-якій країні дівчата дуже добрі. Кажуть, що в Україні — родюча земля і тому там дуже багато картоплі.
Взимку нас іноді завантажували у машини та довго кудись везли. Наша з другом робота полягала у сколюванні льоду на річці. Варто було лише трохи позіхнути — і можна було посковзнутися та впасти. «Широка річка», — думав я. То був Дніпро.
За наказом радянських лікарів нас повели до лазні. У лазню, за −25°С?! Це, скажу я вам, зовсім не жарт. Якби ми не були такими молодими та здоровими, то запросто могли б померти від переохолодження. Ми розтоплювали сніг у залізних бочках, і кожен мився на морозі однією чашкою води. І тут я знову відчув подих смерті.
Лікарями були переважно жінки. Красуня лікарка-лейтенант із пишними грудьми, усвідомлюючи свої переваги, проходить розправивши плечі... У цій багатонаціональній країні немає зневаги до інших національностей. І військовополонених японців оглядали кожного окремо, як і будь-яку іншу людину.
У країні рівності чоловіків та жінок великим подивом для всіх нас було бачити жінку-солдата. У японців, які все ще жили у старому доброму патріархаті, це явище викликало шок. Стійкі до холоду, вольові, позбавлені будь-якої м’якості, жінки в радянській армії були чудові.
«Чисто треба підмітати!» Була в нас така страшна тітка-офіцерша. Зате весело було. Відтерши бруд у коридорі, треба було потім все обережно прибрати. Але з несподіваними перевірками було зовсім не схалтурити.
Одного разу довелося мені опинитися перед лікаркою у не зовсім пристойному вигляді. Особливо переживала вона за схудлих солдатів, наполегливо вкладаючи їх у ліжко: «Швидше спати!» Голос у неї був дуже добрий.
Сльози не зупинити. Плакав безперервно цілий день. Просто жах, коли хтось помирає в тебе на очах. Обіцяв усе розповісти його матері, якщо тільки сам повернуся додому.
«Мікадо», «гейша», «Фудзіяма», «дзюдо», «харакірі». Слов’яни знають ці слова. Але коли дійшло до сумо, виявилося, що ніхто добре не розуміється на правилах. Навіть програвши, говорили «дякую».
Такі безпосередні й наївні, радянські діти зовсім не звертали уваги на расові відмінності. Те, що мені довелося з ними пограти, можна назвати великим везінням. І нових слів із ними багато запам’ятав. Дуже люблю дітей!
За планом відновлення міста було розраховане на п’ять років, тому в ньому брали участь і молоді дівчата, які повністю віддавалися роботі. І чоловіки, і жінки добре працювали.
Після роботи ми крали електричні лампочки, щоб зробити табір хоча б трохи світлішим. Нам хотілося їсти, і ми, проткнувши мішок із рисом бамбуковою палицею, насипали крупу, хоча багато забрати не вдавалося.
Це колесо потяга. Ми працювали пневматичним молотом, вирівнюючи поверхню колеса. Осколком мені порізало око, я перестав бачити, і лікар-німець прооперував мене.
Наступні два місяці я провів у лікарні у Дружковці. На два тижні я втратив зір. Там я подружився із бойовими товаришами та молодим німецьким солдатом. Коли я знову зміг бачити, вирішив узяти шефство над слабкими хворими — на знак подяки за допомогу, надану мені. Мене тішила думка, що я був корисним.
Раз-два на місяць ми ходили в лазню. Сидіти на лавках було боляче, через худорлявість кістки потрапляли прямо на тверду поверхню лави.
Японські військовополонені влаштували з німцями турнір з настільного тенісу. Можливо, саме через дивну манеру тримати ракетку японці з легкістю перемогли.
У відновленні міста після закінчення Другої світової війни брали участь і чоловіки, і жінки. Відважні жінки справлялися навіть із найнебезпечнішою роботою. На той час у Японії було важко уявити собі подібну картину. Були навіть випадки вияву любові радянських жінок до японських солдатів. То були чудові миті.
Усе-таки заздрість до чужої тарілки скрізь однакова. Через те що японські страви виглядають більшими, німці кидають на них злісні погляди. У них — хліб і юшка, у нас — рисова каша, місо-суп та інше.
Усю ніч до ранку з другом, який закінчив музичне училище, ми пишемо по пам’яті ноти. Вранці роздаємо їх німецькому оркестру, а він потім грає для нас японські твори. Ми не знаємо їхньої мови і не можемо говорити мовою слів, але можемо говорити мовою музики. Радість від передчуття повернення додому наростає.
За всякою зустріччю неминуче слідує розставання. Була одна дівчина, для якої воно було особливо болісним. І ти, Наталко, що так гірко шепочеш слова прощання, що ти зараз робиш, що з тобою, бідною, стало?
На відміну від потяга, яким ми в’їжджали до СРСР, у цьому потязі двері були навстіж. У цій точці світу, у Сибіру, сонце не встигає повністю сісти, і навіть глибокої ночі тут ясно. Це так звані білі ночі. Довгою сибірською залізницею ми їдемо на схід…
Важко змусити себе справляти потребу в коробці-туалеті в потязі. Тому при кожній зупинці ми вилазимо з нього, сідаємо, як пташки, на рейки і залишаємо після себе на шляхах «подарунки».
І в переможеної країни є річки та гори. Ось вони — японські острови, що потопають у зелені. Вид порту Майдзуру викликає сльози. Деякі солдати не були вдома вже 10 років.
Ступив на рідну землю і почув, як заскрипіли дошки причалу, почув звук своїх кроків. Люди на березі всі як один кричали «ура», дякували, тиснули нам руки. У натовпі виблискували білим одягом медсестри японського Червоного Хреста.
«Татамі! Татамі!» Ми перекидалися на них, стояли на голові, притискалися до них щоками — такі рідні татамі! Зовсім як мати. Який же я радий! Саме тоді я гостро відчув, що нарешті повернувся додому.
Роботи надані Масато Кіуті. Власність Меморіального музею репатріації Майдзуру (Maizuru Repatriation Memorial Museum)
