Натхнення

Синє місто: Львів 80-х на фотографіях Михайла Французова

У СРСР про львів’янина Михайла Французова говорили, що він дивиться на світ крізь сині окуляри. Фотограф дійсно тонував свої чорно-білі відбитки, проте ця оцінка була й ідеологічною: буцімто він викривляє радянську реальність. Але правильніше буде сказати, що Французов правдиво знімав іншу радянську дійсність, яку воліли не помічати партійні діячі, — ту, де у повітрі вже відчувалася свобода. Він розповів Bird in Flight, як працювали тодішні фотоклуби, яким був Львів 80-х та за яку світлину його викликали «на килим».
Михайло Французов

Львівський фотограф. Закінчив архітектурний факультет Львівської політехніки та операторське відділення кінофакультету театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. У 1980-х заснував групу «Вежа». Працював у Львівській політехніці та Київському національному університеті культури і мистецтв.

— Мій батько був фотографом усе життя: колись навчився цій справі в одного поляка, потім працював у салонах, поки його не взяли у політехнічний університет. Можна було б подумати, що я перейняв любов до фотографії від нього, — але ні, років до вісімнадцяти мені це було геть нецікаво, а батько і не наполягав. Вчитися я вступив на архітектора. Проте мій друг був фотолюбителем, ходив у фотоклуб «Рокс» та іноді зазирав до батька, щоб той підтягнув його. Потроху захоплення друга стало і моїм.

Я був у більш вигідному становищі, ніж інші початківці. Провести процес проявки у житлових умовах було важко: тоді все робилося лише у ванних кімнатах, де немає вікон і є доступ до води (досі пам’ятаю, якими брудними були ванни у таких ентузіастів). А батько у своєму розпорядженні мав лабораторію, тож я міг проявляти там. Тільки плівку потрібно було купувати власну, бо батькова була висококонтрастна, для технічної зйомки. Пригадую, як уперше зробив портрет батька і приніс його на розгляд фотоклубу, де сиділи вже відомі метри: Володимир Дубас, Василь Пилип’юк, Борис Криштул.

У Львові існувало два фотоклуби, я ходив у «Семафор» при Будинку культури залізничників. Окрім мене там було ще близько 15 молодих фотографів — іноді й жінки, але в основному чоловіки. Ми обмінювалися досвідом з іншими українськими клубами, виписували каталоги та дивилися «валютні» фотожурнали в бібліотеці. Гадаю, це теж був спосіб об’єднати непересічних людей в одному місці та контролювати їх. Надіслати свої роботи можна було й за кордон, найчастіше до країн соцтабору, але керуючі фотоклубами слідкували за тим, що відправляють учні.

Це теж був спосіб об’єднати непересічних людей в одному місці та контролювати їх.

Там я зійшовся з іншими хлопцями, які так само, як і я, відчували, що переросли гурток. Нам бракувало більш творчого підходу та якогось філософського підґрунтя для наших світлин. Ми хотіли орієнтуватися на закордонних авторів, а нас вчили просто правильно знімати. Я надіслав свою роботу на іспанський фотоконкурс експериментальної фотографії, де навіть узяв нагороду. Мабуть, тоді я й зрозумів, що готовий започаткувати власне об’єднання. Так з’явилася «Вежа».

Це був початок 80-х, знайти приміщення було важко, але можливо. Мені вдалося домовитися про студію всередині Порохової вежі, там ми й оселилися. У нас була демократія, але головним усе ж вважався я. Зробили лабораторію, кожні пів року звітували — проводили виставки, щоб нас не звинуватили у дармоїдстві.

Так тривало чотири роки, але хтось вирішив, що ми дихали занадто вільно. Це сталося, коли я намагався відправити на виставку до Польщі портрет батька своєї першої дружини. Я зробив знімок під час відпочинку на природі, коли тесть був роздягнений по пояс і тримав чи то мандоліну, чи то балалайку. Це фото здалося метрам занадто відвертим, і мене викликали на засідання Спілки архітекторів.

Для іншої виставки мої друзі зняли ню — через кальку, розмито, але це все одно не схвалювали. Мені не погрожували та не примушували закривати гурток, але я знав, що всі ці виклики «на килим» означають. Проте тоді я був ще молодим і все сприймав із гумором.

Мені не погрожували та не примушували закривати гурток, але я знав, що всі ці виклики «на килим» означають.

Львів початку 80-х був схожий на інші українські міста. Як і всюди у СРСР, його мешканці були змушені вести розмови на кухні. Особливою ж видавалася атмосфера богемності — те, що ми називали «козу водити». Це коли творчий люд, художники, композитори, письменники та поети ходили з однієї кав’ярні до іншої, просто щоб поговорити. У моїй квартирі вони також збиралися. Іншою точкою збору був дім львівського психіатра Олександра Корольова, великого інтелектуала, поціновувача джазу та східної філософії.

Львів мав постаті світового рівня, але, на жаль, там не було можливості для їх реалізації. Усі були змушені їхати з міста, в тому числі і я. У 1991-му я покинув Львів та переїхав до Києва вчитися на кінооператора.

Сьогодні я на пенсії. Останні роки викладав у Києві та Львові, хоча все життя думав, що я практик. Зайнявся реставрацією фресок. Зараз я щотижня роблю і друкую по 5-6 робіт, але довго пручався цифровій фотографії. Я не фотожурналіст і більше часу приділяю композиції, світлу, півтонам, ніж безпосередньо сюжету. Я сформувався як фотограф тоді, коли найважливішою частиною роботи був не кадр, а його проявка.

Нове та Найкраще

628

562

597
905

Більше матеріалів