Щорсзна-що: Чи може декомунізація бути креативною

З 2015 року в Україні з публічного простору прибрали 2,5 тисячі радянських пам’ятників. Майже половина — це пам’ятники Володимиру Леніну. Деякі з них переоформляли, деякі — демонтували разом з постаментом.

Директор Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Антон Дробович підтримує декомунізацію, але пропонує не зносити пам’ятники, а змінювати їх вигляд. Раніше він пропонував створити музей пропаганди на основі «Легендарної тачанки» в Каховці, а тепер — підтримав ідею огорнути пам’ятник Миколі Щорсу в Києві чорним латексом.

Bird in Flight поговорив з мистецтвознавицею Євгенією Моляр про те, чи може взагалі декомунізація бути креативною (вона вважає, що ні), і дав можливість Антону Дробовичу прокоментувати її доводи.

Не треба боятися радянських пам’ятників — як інструмент політичної агітації вони вже не працюють

Євгенія Моляр: «Радянські пам’ятники поступово перетворюються на звичайні елементи міського ландшафту. До 2015 року мало хто з перехожих міг згадати, кому присвячений кінний монумент на бульварі Тараса Шевченка, поки його не почали сором’язливо прикривати українським прапором.

Пам’ятник Миколі Щорсу, про який говорить Антон Дробович, створили в 1954 році видатні українські скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов і Василь Бородай. Це найкращий зразок кінного монумента в Україні. Автори надихалися італійським пам’ятником кондотьєру Еразмо де Нарні на прізвисько Гаттамелата XV століття.

Цінність пам’ятника Щорсу полягає в майстерній, анатомічній точності відтворення фігури коня, його легких природних рухів. Цю скульптуру Михайло Лисенко створив за образом кіногероя фільму „Щорс“ Олександра Довженка, а не самого історичного персонажа.

Примусове знищення монументів привертає до них увагу громадськості саме як до об’єктів пропаганди: з’являються їх захисники, знову лунають ідеї, які ці пам’ятники транслювали».

Треба боятися — символи завжди працюють

Антон Дробович: «Пам’ятники, звичайно, втратили частину свого комуністичного пафосу, але символи ніколи не мовчать. Це те саме, що сказати: „Нацизму немає вже багато років, тому давайте залишимо свастику“. По-перше, присутність цих пам’ятників на вулицях порушує закон. По-друге, не може втратити свою силу символ режиму, який убив 20 мільйонів людей.

Я дуже поважаю цивілізовану роботу, яка спрямована на збереження пам’яток монументального радянського мистецтва. Але якщо твір містить сумнівні символи, його потрібно помістити в музей. Якщо не містить заборонених символів, як, наприклад, статуя „Дніпровські хвилі“ в Дніпрі, яку зруйнували не через декомунізацію, то може залишатися в публічному просторі».

Креатив замість знесення — погана ідея

Євгенія Моляр: «Будь-яке втручання в існуючий авторський твір — це вандалізм. Таке практикують вуличні художники, а для влади подібні висловлювання неприпустимі. Загалом, так звана креативна декомунізація неможлива: творчість і креатив не бувають примусовими».

Залишати пам’ятник вбивці не можна. Залишати порожній постамент — теж. Потрібен креатив

Антон Дробович: «Якщо це пам’ятник радянському діячеві, причетному до репресій і масових вбивств, його обов’язково мають прибрати з публічного простору. Хто б його не робив — тут велич художника не грає ролі, навіть якщо його потім самого репресували.

Вчиняти з пам’ятниками потрібно, звичайно, не так, як робили комуністи після декрету про монументальну пропаганду. Наприклад, ми (УІНП. — Прим. ред.) в Каховці сформували робочу групу для створення музею монументальної пропаганди на основі пам’ятника „Легендарна тачанка“. При цьому потрібно пам’ятати, що порожній постамент — це теж красномовний символ. Залишати його таким не можна».

Замінювати одні ідеологічні пам’ятники іншими — це так по-радянськи

Євгенія Моляр: «Зазвичай відразу після демонтажу попереднього пам’ятника п’єдесталом займалися за власною ініціативою місцеві активісти або художники. Найчастіше замість Леніна встановлювали український прапор, тризуб, додавали орнамент, що імітує вишивку брокар або петриківський розпис. Поширені були саморобні інсталяції на тему Майдану, наприклад різні конструкції з автомобільних шин.

На наступному етапі заповненням порожніх постаментів займалися органи місцевого самоврядування. Такі об’єкти вже мали фінансування і відрізнялися масштабністю. Найчастіше на старих постаментах з’являлися скульптури: Тараса Шевченка, релігійних персонажів, козаків. Іноді викувані з металу або вирізьблені з каменю тризуби.

Такі об’єкти продовжують радянський метод відображення пануючої ідеології в публічному просторі, просто замінюючи окремі елементи. Пам’ятник Писанці в Кагарлику випадково став потужним художнім висловлюванням. Яйце — символ народження і відродження. І в даному випадку вийшла дуже точна алегорія того, як будь-яка ідеологія породжує своїх ідолів. Знищивши одних, ми ж на їх місце встановлюємо нові, і так може тривати вічно».

Усе так, але іноді можна

Антон Дробович: «Просто механічна заміна — це дійсно поганий тон. Це говорить про нездатність працювати з простором. Іноді це доречно, наприклад коли у Верховній Раді замінили серп і молот на тризуб. Але не можна відпиляти Леніну голову і поставити на її місце голову Тараса Шевченка.

У минулому році в Полтаві було прийнято рішення про створення пам’ятника Симону Петлюрі. Тут є логіка: пам’ятник знаходитиметься неподалік від місця, де раніше була садиба Петлюр».

Креативу і декомунізації не по дорозі

Євгенія Моляр: «Деякі пам’ятники радянського періоду вже декомунізовані, навіть без допомоги Інституту національної пам’яті та місцевої влади. Наприклад, пам’ятники „Легендарна тачанка“ і „Дівчина в шинелі“ в Каховці. Тачанка з 2007-го є символом однойменного байкерського фестивалю, який щорічно проходить у степу поблизу монумента. І залізні коні революціонерів давно асоціюються з байками. А бетонний рельєф пам’ятника „Дівчина в шинелі“ використовують як скейт-парк.

У країні поступово починають переміщати декомунізовані об’єкти в музеї. Львівський музей „Територія Терору“ взяв на баланс фрагменти демонтованого меморіалу переможцям над нацизмом у Другій світовій війні, які в 2019 році показували на виставці у Відні. Це безумовно важливий досвід, який дозволить зберегти демонтовані пам’ятники.

Щодо вдалих прикладів декомунізації — в 2018 році художник Володимир Кузнєцов зробив ледь помітну тріщину на Арці дружби народів у Києві. (Художник Володимир Кузнєцов, правозахисниця Марія Томак, режисерка Поліна Кельм і активістка Катерина Бутко були ініціаторами проведення акції, але для її реалізації потрібно було отримати дозвіл чотирьох інстанцій: КМДА, ДСНС, департаменту охорони культурної спадщини та дирекції Хрещатого парку. — Прим. ред.) Мені здається, що це мінімальне втручання має безліч інтерпретацій. Але такі художні жести не можуть бути створені за рішенням влади, як у Радянському Союзі, а тільки всупереч».

Влада не замовляє креатив. Але може підтримати хороші ідеї

Антон Дробович: «Ідея огорнути пам’ятник Щорсу чорним латексом належить активістам, які хочуть таким чином змінити монумент. Він повинен стати символом темної постаті в історії. Ми готові підтримати цю ідею, але чекаємо конкретики від активістів. Такі пропозиції підтверджують, що в українців є запит на демонтаж радянських пам’ятників з публічного простору».

Фотографії надано Євгенією Моляр, якщо не вказано інше