«На знімках 1946—1951 років люди виглядають здивовано: невже ми живі?» Валерій Мілосердов — про створення фотоколекції музею Бабиного Яру

Головне завдання Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» — створення в Києві музею, присвяченого трагедії. Також центр займається дослідницькою роботою: будує 3D-модель простору Бабиного Яру, збирає дані про жертв розстрілів, документує спогади очевидців. У вересні меморіальний центр випустив 300-сторінкову фотокнигу BYHMC Photo Collection 2020. До неї увійшли 450 знімків, на яких зображений побут українських євреїв з кінця XIX століття до 1990-х років. Матеріал для книги зібрали директор бібліотечних і видавничих проєктів меморіального центру Олег Шовенко і фотограф-документаліст Валерій Мілосердов.

Протягом дев’яти місяців вони переглядали тисячі відбитків із державних і особистих архівів, скуповували фотографії на блошиних ринках, онлайн-аукціонах і у приватних колекціонерів. Роботу над книгою Олег Шовенко і Валерій Мілосердов називають спробою встановити контакт зі зниклою цивілізацією.

Про пошук фотографій

Ідея проєкту, як пояснює Олег Шовенко, в тому, щоб зібрати фотоматеріали про єврейське життя України, міжвоєнний та воєнний періоди (від початку століття до 1950-х) і Голокост для подальших досліджень меморіального центру. «Співпереживати людям, про яких нічого не знаєш, важко. Тому ми намагаємося зібрати якомога більше фотографій», — говорить він.

Найчастіше відбитки купують у колекціонерів — іноді один, а іноді й одразу сотні. Військові знімки, як правило, знаходять на eBay у західних колекціонерів. Часто власники, розуміючи історичну значимість фотографій, віддають їх безкоштовно. Унікальні фотодокументи, які ілюструють важливі історичні події, проходять перевірку на справжність.

Співпереживати людям, про яких нічого не знаєш, важко.

Найбільший історичний інтерес становлять фотографії, пов’язані з подіями Голокосту. Але з точки зору документалістики не менш важливі знімки, що ілюструють життя київських євреїв, і фото міжвоєнного періоду. Особливу виразність зображення набувають в їх зіставленні, через контекст. Наприклад, як виглядали члени однієї і тієї ж родини, які емоції вони демонстрували на до- і післявоєнних знімках.

«Людям, які приносять свої сімейні архіви, ми даємо виговоритися, — зазначає Олег Шовенко. — У документалістиці матеріал повинен сам розповісти свою історію, і якщо щось важливо для власників цих фотографій, отже, це важливо і для нас. Ми намагаємося мінімально інтерпретувати їхні коментарі, але перед публікацією все ж консультуємося з істориками».

— Перше питання, яке мені поставив Ілля Хржановський (художній керівник меморіального центру) при зустрічі, — чи можу я відрізнити людину 1920-х років від людини 1940-х років. Я можу; більше того, люди кінця 1920-х сильно відрізняються від людей середини 1930-х, ніби в цей час стався злам епох. «Пролетарські» косинки і «комісарські» шкіряні куртки середини 1920-х років витіснили капелюшки-чепчики та сукні з рукавами-ліхтариками. Чоловіки змінили косоворотки на просторі лляні костюми. Людей середини 1930-х я сприймаю практично як своїх сучасників. А ті, які живуть наприкінці 30-х, дуже схожі на людей початку 50-х: і ті й інші демонструють благополуччя. Відрізнити їх можна хіба що за зачіскою та одягом.

Людей середини 1930-х я сприймаю практично як своїх сучасників.

Знімки старих квартир надзвичайно важливі для нас, тому що вони задокументували зниклу матеріальну культуру. Київські квартири початку ХХ століття були досить просторими — в усякому разі, так вони виглядають на знімках. Характерна обстановка — абажури, віденські стільці, залізні ліжка, портрети на стінах: Сталін, Шевченко, Горький, Пушкін. Як правило, сім’ї на таких знімках зображені під час застілля.

Завдяки архівам нам відкриваються ті боки життя, які не підпорядковувалися ідеології. На післявоєнній пропагандистській фотографії ми бачимо щастя і радість перемоги. Але на особистих знімках 1946—1951 років люди виглядають здивовано і ніби запитують: невже ми живі?

З навколишнього середовища на фото зазвичай потрапляли місця відпочинку, наприклад парки. Часто зустрічаються фотографії Києва, зроблені з правого берега Дніпра, звідки видно ще порожній, не забудований лівий берег. Є київський знімок, на якому зображена дуже цікава скульптура носорога, — вона не збереглася до наших днів.

Іноді ми купуємо фотографії на аукціонах, де у продавців навіть немає імені — тільки нік. Багато з них збирають зовсім інші артефакти, наприклад листівки, а разом з ними їм попадаються і фото. Дехто знаходить знімки в макулатурі або — рідко — на зльотах колекціонерів. Тільки потім, коли ми встановимо контакт з продавцем, людина може розкрити своє ім’я. Це дуже закрите і консервативне середовище, вивідати якусь додаткову інформацію практично неможливо.

Люди, які приносять свої знімки, дізнаються про нас завдяки чуткам. Хтось знав мене по роботі з архівами Ірини Пап і Бориса Градова і досить довіряв, щоб поділитися своїми фотографіями. Але все ж більшість архівів зі знімками єврейських сімей прийшли від колекціонерів.

Про сімейні фотоальбоми

Таким чином, від колекціонера листівок, до нас потрапив і архів київської родини Зельдич, що складається з більш ніж 500 фотографій. Це була велика сім’я. Киянка Ріва Зельдич народилася 1919 або 1920 року. Знімки батьків зникають з архіву на початку 1930-х, але залишаються фотографії тітки Рози Мойсеївни — схоже, вона замінила дівчинці батьків. Історія продовжилася в 1940-х роках знайомством стюардеси Ріви Зельдич і військового льотчика Олександра. Нам вдалося навіть дізнатися їхню адресу: вулиця Саксаганського, будинок 99, квартира 2. Останні фотографії зроблені в 1970-х роках на Азовському морі — на них Ріва і Олександр відпочивають на яхті. Усього в нашій книзі представлені історії чотирьох єврейських родин.

Перегляд тисяч фотографій уточнює наші уявлення про життя київських євреїв на початку XX століття. Вони вели досить світське життя і були повноправними громадянами. Але для достовірної реконструкції знадобиться час. Ми не знаємо, чим вони жили. Тоді було не до побутових опитувань: нікого не цікавило, хочеш ти у відпустку або розлучитися, що ти їси, з чого ти їси, чи плануєш ти дітей і скільки.

Найстаріша фотографія в нашій колекції, портрет чоловіка, датована другою половиною XIX століття. Ми нічого не знаємо ні про неї, ні про людину на знімку: в ательє на фото написали, що воно зроблене з дагеротипу, але незрозуміло, де і коли саме.

Розповісти історію може не тільки зображення, а й папір, на якому надруковано фото, і навіть форма знімка. Так, у цієї фотографії 1941 року з купою мертвих тіл із львівської в’язниці на Лонцького — фігурні краї. Її обрізали спеціальним різаком, щоб можна було вклеїти у звичайний німецький сімейний альбом.

Краї цієї фотографії з мертвими тілами обрізали спеціальним різаком, щоб її можна було вклеїти в звичайний німецький сімейний альбом.

Про свідоцтва Голокосту

Зображень розстрілів у Бабиному Яру практично немає. Йоханнес Гелі — єдиний фотограф, який залишив непрямі свідчення цієї трагедії; він зробив знімки через кілька днів після розстрілів. Гамбурзький інститут соціальних досліджень уперше показав кадри з його плівки на виставці наприкінці 1990-х. Як військовий пропагандист, він повинен був відправити кольорову плівку, зняту в Києві на початку жовтня 1941 року, до Берліна, але чомусь цього не зробив, а передав її своїй дружині. Потім поїхав на Західний фронт і зник. Наприкінці 1950-х років фрау Гелі продала плівку німецькому колекціонерові, а тепер ці фотографії — з дозволу Гамбурзького інституту — можна побачити на нашому сайті.

Фотографія, яку ми вважаємо однією з найцінніших з історичної точки зору, зроблена в Золочеві Львівської області. Перед відступом радянських військ НКВД без суду і слідства розстріляв сотні ув’язнених місцевої в’язниці. Німці, які пізніше зайняли місто, звинуватили у вбивствах євреїв.

Знімок був зроблений у липні 1941 року, на ньому золочівські євреї викопують могилу для жертв розстрілів. Сцена повинна була переконати глядачів у тому, що єврейське населення міста причетне до злочину. Деякі герої знімка роздягнені. Це означає, що, закінчивши свою роботу, вони будуть вбиті.

На цьому знімку міг би бути присутнім Роалд Гоффман — американський хімік, лауреат Нобелівської премії, один із небагатьох, хто вижив у золочівському погромі; він залишив докладні свідчення про ті дні.

Upd: У матеріалі була допущена помилка. Спочатку стверджувалося, що Роалд Гоффман може бути зображений на фото, — це не так. Чотирирічний Гоффман дійсно був у Золочеві в той час і вижив під час масового вбивства євреїв. Однак немає підтверджень, що це відбувалося того самого дня, коли був зроблений знімок.

Трагедія в Золочеві дала поштовх до єврейських погромів, в яких загинуло близько 4 тисяч чоловік. Єврейську громаду, яка існувала в Золочеві з XVI століття, знищили за тиждень. Ця фотографія — унікальне свідчення тих подій.

Команда проєкту продовжує поповнювати фотоколекцію, шукає нові знімки, що розповідають як про важливі історичні події часів Другої світової, так і про приватне життя жителів України в до- і післявоєнний періоди. Купити фотографії домашніх застіль, листівки з подорожей і сімейні портрети іноді виявляється складніше, ніж знімки класиків фотографії, — часто у людей стерта пам’ять не про війну, а про мир.

Усі фотографії надані Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр»