Особливий день — сьогодні і завжди: Вежа з бабусиного кришталю Михайла Алексєєнка

У лютому журі першої української скульптурної премії М17 Sculpture Prize назвало переможця — ним став художник Михайло Алексєєнко. Його робота «Кришталева мрія» присвячена звичці радянських людей збирати утилітарні речі, наприклад посуд, але не користуватися ними. Журі назвало роботу цікавим політичним висловлюванням, зробленим через призму особистої історії.

Цього року одразу кілька авторів, чиї роботи потрапили до шорт-листа премії, розмірковували про те, як сучасним українцям ставитися до радянської спадщини. Михайло Алексєєнко розповів Bird in Flight, чому молоді художники у своїй творчості все ще повертаються до соціалістичного минулого і чому його робота про звички радянських людей актуальна сьогодні.

— Після смерті моєї бабусі вдома залишилося багато кришталю. Використовувати його за призначенням у родині було заборонено. Бабуся зберігала кришталь для особливого випадку, який так і не стався. Багато людей того часу так само збирали посуд з кришталю, але зберігали його у серванті, немов музейні експонати.

Дивним чином модуль радянської архітектури, особливо сталінського ампіру, збігається з модулем в утилітарних речах. Силует збудованих об’єктів з кришталю нагадує шпилі будинків і куполи православних храмів. Я надихався виглядом Центрального павільйону на ВДНГ і будинком із зіркою на Хрещатику, але це скоріше збірний образ. Важливіше було показати, що шпиль виступає символом величі, але сам по собі він крихкий, відірваний від фундаменту.

Радянська ідеологія будівництва кращого життя, пафосна велич знайшли своє відображення в житті звичайних людей. Високий шпиль недосяжний так само, як кришталь у серванті, — хоча він зовсім поруч. За допомогою колекції кришталю демонструвалося багатство. Тендітна мрія залишає після себе тінь, створюючи відчуття мінливості й нестабільності всього, що існує.

Моя робота не про любов до радянського, а про невизначеність: як бути з радянською спадщиною?

Моя робота не про любов до радянського, а про невизначеність: як бути з радянською спадщиною? Через приватну історію я намагався розповісти історію багатьох. Відвідувачі виставки говорили мені, що у них в родині була така ваза або цукерниця і тепер вони не знають, що робити з подібним спадком, — викинути шкода, але річ абсолютно непотрібна. Радянська спадщина оточує нас усюди: архітектура, елементи дизайну, побут, система освіти, спосіб мислення. Думаю, ця тема не до кінця пропрацьована, тому художники все ще намагаються знайти відповіді на ті питання, які їх хвилюють.

Україна — пострадянська країна, і це не може не впливати на художні процеси. Тому гадаю, що тема радянського минулого ще довго буде в моїй художній практиці, явно чи ні, можливо паралельно з іншими проєктами. Поки я не можу сказати, що для мене ця тема закрита.

Фото: Центр сучасного мистецтва М17