Досвід

10 улюблених фотографій: Сергій Поляков

Занесений снігом пляж, ранок у кафе та кінь у тумані — фотограф Сергій Поляков вибрав для Bird in Flight десять улюблених фотографій із власного архіву.
Сергій Поляков 41 рік

Фотограф з Одеси. Лауреат фестивалю східноєвропейської вуличної фотографії Eastreet у Польщі у 2015-му та фестивалю вуличної фотографії у Москві у 2011 та 2012 роках. Роботи з серії «Лузанівка» були показані на великому екрані в рамках фестивалю «Зустрічі в Арлі» 2008-го.

1

Узимку 2011-го я працював фотографом на зйомках фільму Єви Нейман. У лютому наша кіногрупа на три тижні вирушила на зйомки до міста Звенигородки Черкаської області. Звенигородка виявилася схожою на величезне село, що розкинулося по обидва боки довгої центральної вулиці, — вона складається з дво- і триповерхових будинків похмурої радянської архітектури, танка на постаменті, пам’ятника Леніну, школи, банку й універмагу. Вихідними я багато гуляв містом та околицями. Якось удень я йшов центральною вулицею, коли несподівано потемніло, повіяв сильний вітер і повалив сніг. Вітер гнав у спину, і я побачив, як постаті людей миттєво ставали білими. Я дістав камеру і спробував поєднати в кадрі обліплену снігом спину людини, яка йде попереду мене, і людину, що йшла назустріч і відчайдушно боролася з вітром, але мені не вдалося це зробити. Завірюха тривала, я йшов за людиною в пальті та хутряній шапці й бачив перед собою тільки спини. Це було не зовсім те, що я хотів, але я зробив кілька кадрів — і тут снігопад закінчився так само раптово, як і почався. Тоді мені здалося, що нічого цікавого не вийшло, але за кілька днів я переглянув зняті тоді світлини й побачив, що на одній із них силуети людей, контури будинків та дерев зібралися в гарний і трохи сюрреалістичний кадр. Мені здається, що у глядача може виникнути відчуття, що він теж іде за цими людьми в неясну засніжену далечінь.

polyakov_01

2

До анексії я досить часто бував у Криму і маю кілька пам’ятних фотографій з Бахчисарая, Коктебеля, Феодосії, Севастополя, Євпаторії. Світлина з Коктебеля — одна з найулюбленіших. Восени 2008-го я поїхав на коктебельський джазовий фестиваль, щоб послухати музику та відобразити атмосферу події на фото. На фестивалі було дуже багато людей, і мене нічого не надихало. Я ходив між сценами, слухав музику, зустрічав знайомих, ночував у якомусь сарайчику. На другий чи третій день фестивалю рано-вранці я вийшов на ще порожню набережну і побачив протилежний берег бухти, море, хмари, червоні парасольки, залиті незвичайним сталевим світлом. Я довго намагався скомпонувати все це; в результаті коли я став під однією з парасольок, то побачив, як її край нагадує контур гір, і зробив цей знімок.

polyakov_02

3

У серпні 2011 року я потрапив до Сергіївки, невеликого курортного міста під Одесою. Я опинився у дитячому таборі, куди привозили відпочивати дітей із кількох українських інтернатів.

Основна будівля табору — типова школа пізньорадянського будівництва гігантських розмірів — стояла на березі лиману, відокремленого від моря вузькою піщаною косою. Сонячне світло заливало шкільні коридори і грало тінями дерев на стінах, пофарбованих у блакитний та рожевий колір. Після сніданку старий річковий катер перевозив дітей через лиман на морський пляж на косі. Я був зачарований цим місцем і домовився, що зможу залишитися до кінця літа допомагати вожатим, серед яких були мої добрі знайомі, як волонтер. Я робив портрети дітей, знімав відео про життя табору, провів урок фотографії. Звичайно, там були хлопчики та дівчатка зі складним характером та непростою долею, але майже з кожним із них можна було порозумітися. Одного дня я йшов коридором і побачив дітей на старому дивані та промінь світла на стіні — так я зробив цей кадр.

polyakov_03

4

Озеро Сонячне взимку. Якось пізньої осені я потрапив до Києва разом із моїм товаришем — одеським підприємцем, який продавав феєрверки у столичних супермаркетах. Я поїхав із ним дивитися його торговельні точки і вперше опинився у Харківському житломасиві. Мені дуже сподобався цей район — його архітектура, великі відкриті простори та особливо озеро, оточене багатоповерховими будинками. Ніде більше такого не зустрічав. Приблизно через рік я повернувся на озеро Сонячне. Стояла зима, озеро вкрилося кригою. Я знайшов цікавий вид із зеленою роздягальнею на першому плані, що нагадувала примітивний лабіринт, замерзлим озером та багатоповерхівками. Я зробив фото, але чогось не вистачало. Я знову глянув у видошукач — і тут, наче актори масових сцен за сигналом режисера, праворуч у кадр вбігли двоє людей.

polyakov_04

5

Жіноча спина. За рідкісним винятком усе те, через що я, як і раніше, маю теплі почуття до міста Одеси, сконцентровано в районі Нового базару та прилеглих кварталах. Я думаю, що тільки тут могла вийти фотографія, на якій безліч деталей, що нічого не означають, — квіти на сукні, трохи сутула спина немолодої жінки, її руде волосся, вигин ліктя, світло і тінь, зелений, жовтий, асфальт — підіймають в мені цілий пласт емоцій та асоціацій. Сподіваюся, що не лише у мені.

polyakov_05

6

Ще один знімок із Нового базару — кафе, куди я часто заходжу. Ранок, промінь сонця. За сніданком я просто підняв очі та зробив цю фотографію.

polyakov_06

7

Озеро Сонячне влітку. Я знову приїхав на озеро у червні 2011-го. Пам’ятаю, стояла страшна спека. На шляху від метро до озера я забігав у великі продуктові магазини, де працювали кондиціонери, трохи приходив до тями і йшов далі. Вода в озері була не дуже чистою, але люди все одно купалися, рятуючись від спеки. Я побачив дівчат, що плескалися, на тлі багатоповерхових будинків. Коли одна з них почала виходити з води, я відчув, як у сцені з’явилася драматургія. Я зробив цей кадр і побіг шукати наступний супермаркет із кондиціонером.

polyakov_07

8

Сон художниці. Влітку 2010 року я вирішив вирушити в невелику подорож Росією. У Санкт-Петербурзі, з якого я почав, приятель поселив мене в одного маргінального молодого рок-музиканта. На його кухні у хрущовці розбите вікно та бризки крові на холодильнику нагадували про нещодавній приїзд наряду поліції, який викликали сусіди, хоча загалом мій новий знайомий та його друзі були інтелігентними й мирними молодими людьми. З ранку до вечора я гуляв містом і фотографував. Пам’ятаю, що записався на портфоліо-ревю до Олександра Гронського, але останньої миті моє ім’я викреслили зі списку, бо було надто багато охочих. Уже за пару днів до від’їзду я випадково забрів у Таврійський сад. У Петербурзі мене забавляла особливість місцевих жителів засмагати практично в будь-яких доступних місцях: на газонах парків та скверів, на галявинах перед багатоповерховими будинками у спальних районах. У Таврійському саду теж засмагали, грали в бадмінтон, у тіні під деревом дві дівчини співали пісню Регіни Спектор. Спочатку я побачив людей у човні, які чистили ставок від тину, а потім натрапив на сплячу на березі юну художницю, що розкидала довкола свої акварелі. Фотографія виглядає як фрагмент чийогось сну — можливо, сплячої на березі ставка Таврійського саду художниці.

polyakov_08

9

Ще один фрагмент чийогось сну. Мої друзі з Івано-Франківська мають маленький будиночок у глухому карпатському селі. Іноді я приїжджаю туди, щоб пожити далеко від цивілізації. Того дня зранку стояв туман — хмара накрила гору. Я довго не міг змусити себе вийти з дому, а день уже йшов надвечір. Коли я врешті-решт вибрався, капотів дрібний дощ; я промочив ноги, поки діставався вершини перевалу. На перевалі було порожньо і вогко, я вже думав повертатися, але почув шум і побачив коня, що наближався з туману, запряжений у віз з кількома людьми. Я стояв метрів на десять вище схилом, і мені було ніяково несподівано вистрибувати з туману і фотографувати людей, які мирно їдуть у своїх справах уздовж пустельного карпатського перевалу. Я спостерігав, як кінь важко ступає слизькою і кам’янистою дорогою. Несподівано, порівнявшись зі мною, кучер зупинив коня, щоб закурити цигарку. Тут я вже подолав боязкість, спустився на дорогу і буквально за секунду до того, як віз знову рушив, встиг зробити цю світлину.

polyakov_09

10

Пляж Лузанівка взимку. Коли я став більш-менш серйозно захоплюватися фотографією, я захотів зробити серію знімків цього одеського пляжу. У мене вже була одна світлина, яка мені подобалася, і я вирішив зробити ще десять-п’ятнадцять фото зі схожим настроєм. Я вважав, що на це у мене піде тижні два-три, максимум місяць, але, почавши знімати, я зрозумів, що для хорошого кадру потрібно набагато більше часу і везіння, ніж я думав. У результаті я їздив на цей пляж протягом усього року. Тієї зими стояли сильні морози, море замерзло; коли вкотре я сів на маршрутку та поїхав до Лузанівки, дув сильний вітер. Порожній пляж був занесений снігом, фотографувати було нічого, і я вирішив повторити знімок із залишками пірса, що стирчали з води, й сухим деревом, який я зробив за кілька місяців до того, коли снігу не було, а море ще не замерзло. Я вже знав, що для цього треба було залізти на огорожу каруселі і, стоячи на одній нозі, тримаючись рукою за трубу, другою рукою фотографувати. Я зробив знімок, але в кадрі не вистачало людини, і вирішив почекати. Хвилин через п’ятнадцять я побачив відчайдушного спортсмена, що біжить уздовж краю замерзлого моря якраз у потрібний мені бік.

polyakov_10

Нове та Найкраще

729

633

638
987

Більше матеріалів