Усі професії важливі: Як фотографка стала стриптизеркою

— На початку 90-х, вивчаючи фотографію у Школі мистецтв Тіш, я підробляла офіціанткою і танцівницею у гей-клубах Нью-Йорка. Я мала й побічну роботу, пов’язану з фотографією: наприклад, одного разу я асистувала Енні Лейбовіц. Але все це ледве допомагало зводити кінці з кінцями у Нью-Йорку.

Після закінчення коледжу мені хотілося об’їхати всю Європу та пожити в Італії, паралельно створюючи портфоліо. Але робота, що мені траплялася, не дозволяла зібрати потрібну суму. Тоді ж я познайомилася з жінкою на ім’я Нора, яка виступала в модних нічних клубах, — заради шансу потрапити туди «клубні дітки» у приголомшливих вбраннях із бездоганним макіяжем вишиковувалися в чергу. У Нори завжди були гроші, й одного разу я запитала її, як вона заробляє. Виявилося, вона була стриптизеркою!

Я пішла до стрип-клубу подивитися на неї і була зачарована виглядом прекрасних жінок, що танцювали топлес у світлі прожекторів. Після цього я відкрила себе наново. Я важила фунтів на двадцять більше за середньостатистичну танцівницю й носила рожеві дреди — не найкращі передумови для роботи у стриптизі. Всерйоз налаштувавшись на кар’єру, яка б допомогла мені подорожувати, я за пару місяців скинула вагу і купила дві перуки. Моє перше прослуховування пройшло у фінансовому окрузі Нью-Йорка неподалік Волл-стрит і скінчилося тим, що я отримала роботу. Мені й на думку не спадало, що я затримаюся тут довше ніж вісім місяців. У результаті моя кар’єра стриптизерка розтяглася на десять років.

Буду чесна: у той період заробіток, який міг забезпечити моє майбутнє, був важливішим за фотографію. Я почала танцювати 1992 року і закінчила кар’єру десь 2001-го. Я мала серйозну мету — зібрати $100 тисяч — й великі інвестиційні плани. Я поставила кар’єру фотографа на паузу до того, як зберу потрібну суму, — і досягла свого.

«Моя найкраща ніч» — це автопортрет, зроблений, можливо, одного з моїх найуспішніших вечорів. Коліна в забитих місцях і синцях розповідають правдиву історію важкої ночі, протягом якої часто доводилося ставати на коліна на брудному килимі в кімнаті для приватних танців. У мене був ритуал: після ночі роботи, перед тим як залишити клуб, я, сидячи на підлозі й розсунувши ноги, розкладала перед собою купюри у стоси по сто доларів. Пам’ятаю, яка я була рада та збуджена і як хотіла заробити ще більше наступної ночі.

Багато знімків у моїй книзі Lapdancer («Стриптизерка») з’явилися вже після того, як я перестала танцювати. Чимало знімків були зроблені у клубах, де я ніколи раніше не була і нікого не знала. Спочатку я брала маленьку камеру Contax T2 (трохи пізніше — більшу дзеркалку), щоб фотографувати стриптизерок та клієнтів у перервах між танцями.

Я дуже здивувалася, виявивши, як багато відвідувачів погоджувалися фотографуватися та підписували мої модельні релізи. З іншого боку, за роки, які я танцювала для чоловіків і слухала їхні розмови, я зрозуміла, як часто вони відчувають, що їх не помічають. Можливо, коли я спрямовувала на них свою камеру, вони на мить почувалися видимими. На секунду спостерігач перетворювався на об’єкт бажання.

Мені не хотілося робити чергову фотокнигу про стриптиз, присвячену історіям зневірених жінок. Та й багато танцівниць, з якими я працювала, не підійшли б під цей опис. Моєю метою було розповісти про стриптизерок і виконавиць приватних танців, котрі хотіли зібрати достатньо грошей, щоб здійснити свої мрії та рано припинити роботу. Це були справжні трудівниці, що володіли будинками у Флориді й добре дбали про своїх дітей. Часто вони працювали 5-6 днів на тиждень, а то й більше, плануючи інвестувати гроші в акції на фондовому ринку. Такою була їхня версія американської мрії.

Багато людей не хочуть вірити, що жінка може прийняти усвідомлене та тверезе рішення демонструвати своє тіло в кімнаті, переповненій чоловіками, заради гідного життя. Незважаючи на погану славу і домінуюче в нашій культурі ставлення до жінок, які обрали кар’єру стриптизерки або роботу в секс-індустрії взагалі, ми вважали цю кар’єру можливістю досягти успіху.

Знімок «Інгрід та відвідувач» я зробила у клубі в Нью-Джерсі, де працювала багато років, коли мешкала на Мангеттені. Моя улюблена деталь — вираз обличчя чоловіка, як у оленя у світлі фар. Він виглядає переляканим і мало не шокованим виглядом Інгрід, що насіла над ним із широко розставленими ногами. У більшості клубів чіпати танцівниць відвідувачам заборонено, а отже, чоловік втрачає контроль над ситуацією, і символом влади стає її тіло.

Я завжди казала собі, що піду з професії, тільки-но мені виповниться тридцять, але цього не сталося. Я не могла уявити, яким буде наступний крок у моєму житті. Багатьом танцівницям складно піти; як і я, вони залишаються у бізнесі довше, ніж планували. Я так звикла заробляти щонайменше $800 за ніч, що думка про пошук роботи з резюме, де буде лише рядок про десять років у стриптизі, страшенно лякала. Зрештою, з віком стриптиз стає професією без майбутнього. Це все одно, що бути акторкою, котра старіє, у Голлівуді. Таких жінок просто перестають помічати — це сумна правда нашої культури, яка стосується не лише секс-індустрії.

Найсмішніше, що я зав’язала зі стриптизом з тієї причини, через яку багато разів вмовляла не йти інших дівчат. Мій хлопець був налаштований на серйозніші стосунки і хотів, аби я припинила танцювати, бо ревнував. Тож я обрала стосунки, а за кілька тижнів він мене покинув. Здавалося, я втратила не лише дуже прибуткову роботу, а й сім’ю — інших танцівниць, які змушували мене сміятися та допомагали почуватися серед них як удома. Так закінчилася моя танцювальна кар’єра.