Окей, Google, покажи мені дім: Як чужі фото замінюють спогади

Сьюзен Зонтаг у своїй книзі «Про фотографію» відзначає загарбницький характер фотозйомки. Знімки, за її словами, надають в уявне володіння як минуле, так і сьогодення — і навіть майбутнє. «Це просте, уже звичне заняття дозволяє нам брати участь у чужих життях», — стверджує Зонтаг. Український фотограф Сергій Коровайний не їздить додому в Донецьку область з початку війни і не може таким чином «привласнити» собі частину рідного Харцизька. Замість цього він шукає в Google Maps знімки інших людей, зроблені за останні роки, щоб відновити втрачені спогади, а отже, повернути собі з їхньою допомогою частину себе.

— У рідному Харцизьку я не був уже п’ять років. Коли сім років тому почалася російсько-українська війна, я відчув, що їздити додому стало небезпечно. До того ж місто наповнилося символами, серед яких мені ставало не по собі.

Усе частіше я помічаю, що пам’ять про Харцизьк мене підводить. Дитячі та юнацькі спогади починають тьмяніти, забуваються люди, місця і події. Панорами Google Maps повернули мені частину з них.

Офіційно Google не оновлював панорами з 2013 року зі зрозумілих причин. Більшість фотографій додали місцеві жителі після 2014-го, так що ці знімки можна назвати вікном, що виходить на ту, окуповану територію. Зображення показують, чим живуть і пишаються люди, як бачать закритий для інших світ.

Панорами Google Maps повернули мені частину спогадів.

Панорами Google Maps схожі на чиїсь спогади. Вони не дадуть повної картинки про життя регіону. Зображення розмиті, багатьох облич на них не роздивитися, але, на подив, є й чіткі фотографії. Ось донецький аеропорт — я пам’ятаю його ще зовсім новим, — бузок у ботанічному саду, крокодил у донецькому цирку, радянські пам’ятники, святкування Дня Перемоги, терикони, степ, літні заходи сонця.

Google Maps став інструментом для віртуальної подорожі на батьківщину. Але ілюзій я не маю: реальної поїздки додому у найближчому майбутньому не передбачається.