Скрини не горять: Покоління, що зникає у цифровому світі

— Якщо раніше ми заходили в інтернет ненадовго, щоб дізнатися якісь конкретні новини, то зараз перебуваємо в мережі постійно. Мій проєкт «Ефір завершений» якраз про наше віртуальне життя та його масштаби.

Я й сам уже роки зо два досить щільно залипаю в мережі. Не випускаю телефон із рук: прокидаюся з ним, зазираю разів сто протягом дня, туплю в нього ввечері кілька годин, а потім у ньому ж включаю аудіокнигу, щоб заснути під її бурмотіння. Мені давно хотілося розповісти про таке перебування в інтернеті, і я шукав спосіб, образ, візуальну форму. Усе зійшлося, коли я побачив розмиті кадри останніх секунд прямих ефірів та зробив перший скрин.

Зображення, розмите соцмережею, для мене і символ, і метафора. Воно абстрактне, штучне, дигітальне, механічне. У ньому людина знеособлена. Мить тому ми бачили її, чули її голос, розуміли, що їй цікаво. Але на останніх секундах ефіру усе це починає розчинятися, зникати.

Зображення, розмите соцмережею, для мене і символ, і метафора. У ньому людина знеособлена.

Проєкт порушує низку питань. Скільки часу ми проводимо в мережі? Що зрештою від нас у цій мережі залишиться? Як довго інтернет може зберігати наші дані? І взагалі, людина, яку я зараз бачу на фото, наразі жива чи ні? Адже в дигітальному світі я можу зайти на сторінки знайомих та за коментарями зрозуміти, що їх уже немає. Це шокуюче, щемне усвідомлення. На аватарці людина посміхається, її профіль заповнений фотографіями — ось вона у парку, на вулиці, відпочиває. У постах теж усе гаразд — новини, події, думки. Але тепер ця сторінка є осколком, зліпком, айсбергом, що дрейфує мережею. І мені цікаво уявляти, як виглядає «відбиток» людини у віртуальному просторі та який вона залишає слід.

У дигітальному світі я можу зайти на сторінки знайомих та за коментарями зрозуміти, що їх уже немає.

Ми все менше спілкуємося одне з одним у реальному житті, все більше у соцмережах та месенджерах. Один клік — і людина як на долоні: ти бачиш, де вона, з ким вона, як вона змінилася з роками. За моїми спостереженнями, інтернет, з одного боку, скорочує дистанцію між нами, але з іншого — дозволяє тримати людей на відстані. По-хорошому, для серії портретів мені треба було б познайомитися з усіма героями. Домовитися з ними, «збігтися» з графіком кожного, призначити день, час, місце. Потім поговорити, привернути до себе. Натомість я натиснув дві кнопки на корпусі телефона і зробив принтскрин.

Я постійно спостерігаю за тим, що відбувається навколо мене, у чому я так чи інакше беру участь. І ніби закадровий голос у моїй голові коментує все це, ставить запитання, звертає увагу на окремі деталі. Кожен проєкт — розповідь про конкретний період мого життя. «Ефір завершений» я знімаю вже близько року. Він став можливим саме в цьому конкретному фрагменті часу, де є пандемія, самоізоляція, сотні зумів, зідзвонювань, кілометри скролінгу, онлайн-фільми, розважальні шоу.

Мій проєкт можна назвати документальним: у фотографіях немає художньої вигадки, заздалегідь нічого не придумано і не створено. Немає гри з образами у студії, зі світлом, перспективою, немає корекції чи додаткової обробки. Це сухий факт — я звернув увагу на певний момент та задокументував його. Але водночас тут є й маніпуляція, адже у кожний відібраний кадр я вкладаю свій сенс і вибудовую серію під певне відчуття. Я звертаю увагу на збіг кольорів, форм та загальну композицію.

Скриншот можна віднести до нової форми фотографії.

Мені подобається щоразу знаходити новий інструмент для того, щоб розповісти свою історію. Скриншот — це один зі способів нашого спілкування. Ми скринимо меми, листування, коментарі, а потім пересилаємо їх у повідомленнях або публікуємо в постах. І я гадаю, що скриншот можна віднести до нової форми фотографії. А в сучасному мистецтві й форма, й інструмент можуть бути якими завгодно.