Фотопроєкт

Вийти у світ: Мігрантські луки з українсько-польського кордону

Після початку вторгнення Ксенія Марченко провела чотири дні на українсько-польському кордоні. Вона зібрала там декілька луків із речей з гумдопомоги та сфотографувала їх. Так Ксенія намагалася уявити, як би виглядали українські біженці, якби вдяглися у все запропоноване.
Ксенія Марченко

Фотографка, живе у Цюриху.

— У 2016 році я знімала на сході України. Тоді двічі прощалася з життям. Відтоді знаю напевно, що не хочу відчувати такий страх знову. За тиждень до повномасштабного вторгнення я вперше прийняла думку, що велика війна близько, коли компанії почали відмовлятися страхувати перельоти до України. Потім були розмови з друзями про тривожні валізки, плани Б, хто піде воювати, а хто на фронт медиком. У мене не було ані плану, ані валізки. Я три місяці жила у Києві з двома комплектами речей — решта була ще з осені у Цюриху, у мого нареченого. 21 лютого ситуація стала дуже напруженою, і я вилетіла з України до Польщі.

Це був не перший мій приїзд сюди: у 2017 році я навчалася в Академії мистецтв у Варшаві. Там працювала над темою українських репатріантів із польським корінням та міграції періоду АТО. З початком повномасштабної війни команда документалістів запросила мене приєднатися до знімання фільму про українців, які виїздять з Ірпеня до Іспанії. Так я потрапила на польський кордон.

Пішохідний пропускний пункт з боку Польщі схожий на подіум. Це неширокий коридор близько 500 метрів, у якому є буквально все, від корму для тварин, речей для вагітних і дітей до їжі, одягу, ігор та велосипедів. Там волонтерили люди з різних країн. Це могло б бути якимось фестивалем просто неба, якби не причина, що привела всіх туди.

Я опинилася у цьому коридорі на четвертий тиждень війни і провела там кілька днів. У той час у бік Польщі вже не стояли 25-кілометрові черги автівок, але чимало людей долали кордон пішки. Зазвичай жінки з дітьми діставалися цього коридору дуже втомленими. Втім, попри виснаження майже у всіх був манікюр, зачіска та макіяж, скромний, але свіжий одяг. Вони йшли коридором, брали воду і снеки та байдуже проходили повз усе інше. Тож я замислилася: а який одяг їм тут пропонують?

Щодо мігрантів існує певна стигма. Часто вважають, що це бідні люди, які радітимуть будь-чому. Їх жаліють, їм співчувають та приносять речі, й інколи у дуже поганому стані. З іншого боку, з України виїжджали люди з різними статками. За чотири дні на польському кордоні я не бачила жодної жінки, яка б узяла одяг із секонду. Але чи означає це, що їм не потрібна допомога і співчуття?

На польському кордоні я не бачила жодної жінки, яка б узяла одяг із секонду.

Ці світлини — замальовки до майбутнього проєкту. Я не хотіла рефлексувати на тему міграції через репортажистику або стрит-фотографію. Радше намагалася скласти з несимпатичного одягу щось цікаве. Уявити, як би могли виглядати українці, якби вдяглися у те, що їм пропонують.

Знімки були зроблені у двох локаціях. Перша — у супермаркеті, який став центром для переміщених осіб неподалік Медики. Там сувора дисципліна, всюди охорона, що дала нам пів години на все. Я швидко склала декілька луків, які підходять для різних ситуацій: пройтися ввечері, попрацювати, переночувати в лісі, вийти в люди, вдягти у щось дитину та тягати у дворі. Серед речей були штани, які мені сподобалися, але я посоромилася їх узяти. Залишила їх для жінки, яка виїхала з Харкова.

Луки підходять для різних ситуацій: пройтися ввечері, попрацювати, переночувати в лісі, вийти в люди, вдягти у щось дитину та тягати у дворі.

Друга локація — власне коридор-кордон та величезний намет китайської діаспори з Франції. Китайці постійно робили селфі та стрими, але ніхто з українців не підходив, мабуть через це ж. Я побачила у них купу речей і отримала дозвіл познімати їх. Проте невдовзі прийшла керівниця, яка сказала, що, мовляв, цей одяг тут не для розваги. На що я відповіла: «Ви ж привезли одяг для людей. Я хочу їм його показати». Звісно, мене попросили піти.

Я неодноразово чула, що переміщених осіб з України називають «мігрантами класу А»: їм легко отримати документи, знайти роботу, вони часто освічені та добре володіють іноземними мовами.

Переміщених осіб з України називають «мігрантами класу А».

Дискусії щодо мігрантів іноді перетворюються на сварки — особливо у соціальних мережах. Мені здається, що непорозуміння між тими, хто лишився в Україні, і тими, хто поїхав, можна розв’язати. У обставинах війни ніхто нікому не має заважати. Врятувати стосунки може відкрита розмова, бажання чути, спільна справа. Я втратила зв’язок із кількома близькими людьми, тому що вони не розуміли моєї турботи, а я — їхньої закритості. Гадаю, важливо не замикатися у своїх реальностях та пам’ятати, що ми маємо спільну справу і мету.

Нове та Найкраще

216

37

294
246

Більше матеріалів