Форма води: Проєкт про порятунок Дністра

У літературі й кіно сюжет про відносини амфібії та людини зустрічається вже більше ста років. Уперше він оформився у французькому романі 1909 року «Людина, яка може жити у воді», а востаннє до нього звернувся режисер Гільєрмо дель Торо у фільмі «Форма води». Коріння цього сюжету можна виявити у фольклорі (згадайте слов’янських русалок і давньогрецьких тритонів). У проєкті художників Кароліни Дутка та Валентина Сидоренка людина-амфібія більше схожа на річкове латаття, ніж на земноводне, але вона незмінно зустрічає людину, яка виявляє до неї співчуття.

— Другу спільну роботу ми присвятили річці Дністер, яка бере початок у Карпатах і впадає в Чорне море. Надмірний видобуток піску, занедбані судна, паводки, які розмивають сміттєзвалища, руйнують її екосистему. Ми зрозуміли, що потрібен художній провідник, пов’язаний з річкою, щоб привернути увагу до проблем Дністра. У Червоній книзі Придністров’я ми знайшли вимираючий вид — латаття біле і відштовхувалися від нього при створенні персонажа.

Якось під час роботи над проєктом на блошиному ринку ми познайомилися з Оленою Миколаївною, колишньою вчителькою біології. Під час карантину вона залишилася одна і весь цей час в’язала килими. Ми купили у неї всі килими і стали майструвати з них костюм. Але цього було замало: ми запропонували Олені Миколаївні разом вигадати історію, і вона погодилася.

Було б легше зробити з історії маніфест або пропаганду. Але ми хотіли зберегти іронічний тон та інтимне ставлення до річки. Усі килими зроблені зі старих речей, тобто це чистий процес переробки. Але важливіше було інше — зв’язок двох світів. В одному світі ми буквально стоїмо на килимі, не підозрюючи, що в іншому це може бути живий, сакральний об’єкт.

«Увечері кожної п’ятниці вчителька біології Олена приходить на берег річки, щоб погодувати риб печивом. Так тривало багато років, поки одного разу вона не наштовхнулася на круглий предмет, загорнутий у рибальську сітку.

Він переливався різними кольорами, а якщо прикласти вухо, можна було почути слабкий звук, немов хтось стукає ложкою по дереву. Річ не мала жодної користі: жінка навіть намагалася продати її на блошиному ринку, але покупці тільки витріщалися на предмет. Він довго припадав пилом у теплій квартирі Олени, поки з нього на світло не з’явилася бірюзова істота.

Круглий предмет переливався різними кольорами, а якщо прикласти вухо, можна було почути слабкий звук, немов хтось стукає ложкою по дереву.

Батько Олени розповідав їй про вимерлих істот. Близько трьохсот мільйонів років тому на березі річки Дністер, що протікає через Молдову, жив особливий вид амфібій — Labyrinthodontia Buccellatum. Чи то водні, чи то земні, це були дуже потайні тварини, тому їх мало кому вдавалося побачити. Згодом чисельність виду скорочувалася, поки він не зник зовсім. Саме представник цього виду і потрапив до рук Олені.

У перші дні відтінки шкіри амфібії змінювалися від фіолетового до рудого, одна нога стала синьою, а пальці були сірі, як пісок. Олена обстежила істоту і виявила в її череві три велосипедних колеса, чотири іржавих судна і одну хлопавку для килимів. Як наслідок — отруєння важкими предметами і лихоманка.

Жінка стала піклуватися про істоту: вона навчила її шити, розчісуватися і доїдати крихти після їжі. Олена дала знайді ім’я — Апе, що молдавською означає „вода“. Олена вірить, що всі ми вийшли з води. Тепер, по п’ятницях, вони разом збирають сміття на березі річки і, можливо, одного разу знайдуть нове яйце».