Столичний уклад: Історія київської цегли

Редакція разом із SAGA Development вирішила віддати належне головному будівельному матеріалу в історії — цеглі. На наше прохання Михайло Половецький розповів, про що можна дізнатися дивлячись на стару київську цеглу, а фотографка Оля Сосюра зняла цей матеріал так, щоб на нього хотілося дивитися довше.

Цегляний край

Низка будівельних бумів, що відбулися в Російській імперії у другій половині XIX століття, призвела до зростання цегляного виробництва. До Києва вони докотилися на початку 1880-х, коли тутешнє купецтво стало купувати будинки для здавання квартир у найм. Матеріалу для цегли в Києві та околицях вистачало. Світло-червоні й малі білі цеглини, придатні для кладки печей завдяки своїй вогнестійкості, робили з глини, яку видобували у Петрівцях. Темно-червона цегла — із червоно-бурої, видобутої в районі сучасної Оболоні. Ця глина змінювала свій колір після обпалення.

Але хітом продажів була світло-жовта цегла. Київський губернатор і поціновувач старовини Іван Фундуклей у своїй книзі «Статистичний опис Київської губернії» називав її найякіснішою. Виробляли світло-жовту цеглу із синьої глини. Через свою вологостійкість вона вдало підходила для забудови Києва, в якому завжди був ризик, що під час паводку Дніпро підтопить фундамент, а вологий ґрунт прискорить руйнування будівлі.

Клеймо якості

Наприкінці XIX століття цегляна промисловість узяла такий розбіг, що влада не встигала реєструвати мануфактури, що виникали по всій країні. Про контроль якості продукції не могло бути й мови.

Тривалий час ставити клеймо на цеглини влада зобов’язувала лише великих промисловців. Робили це для того, щоб спростити митний облік під час експорту продукції. У 1846 Микола I зібрав комісію, яка розробила стандарти цегляного виробництва. Вони прописували все: від вимог до глини ​​і печей до розміру самих виробів. Слідом за цим імператор видав указ, який зобов’язував усі цегельні заводи ставити клеймо на своїй продукції, щоб за ним у разі браку можна було знайти винних. Своє клеймо було у кожного великого виробництва.

Великі й малі заводи

Цегляних заводів, на яких працювало не більше двадцяти людей, у Києві та Київській губернії було близько 3 тисяч. Але офіційна статистика їх не враховувала — надто дрібний масштаб. Великих виробництв існувало у рази менше. Довідник «Київська цегла» стверджує: 1845 року в місті функціонувало 11 цегельних заводів — 8 приватних, 2 казенних, 1 монастирський. До кінця століття їхня чисельність досягла чотирьох десятків. Серед великих виробників були купці Адам Сніжко, Афіноген Луньов та Іона Зайцев.

Сніжко та його спадкоємці

Цегляне виробництво родини Сніжко виникло завдяки Київській фортеці, яку постійно перебудовували. Черговий етап модифікації споруди розпочався у 1830 році. Міські чиновники не наважилися довірити виробництво будівельних матеріалів для стратегічного об’єкта приватникам, тому за замовлення взялися два казенні заводи. Випущені на них вироби маркували клеймами «К.И.К.», «К…» (із зазначенням року) і «КВ». На казенних заводах працювали ув’язнені з арештантських рот.

Через тридцять років непотрібні державі заводи придбав купець другої гільдії Адам Сніжко, заплативши за них 15 780 рублів. Після смерті Сніжка виробництво розділили між собою його діти. Цеглу, яку вони випускали, маркували клеймом «Н. СНѢЖКО», тобто «спадкоємці Сніжка». Вийшовши заміж, донька купця Олена Сніжко стала Хлєбніковою та створила окрему торгову марку. Свою продукцію вона позначала двома логотипами: клеймом «СНѢЖКО ХЛЕБНИКОВА» або літерами «С» і «Х», що переплітаються.

Під час будівельного буму бізнес Сніжків пішов угору, тому підприємці затіяли зведення прибуткового будинку, вирішивши зробити його повністю зі своєї цегли. Будівля була закінчена у 1901 році, відкривала її Олена. Переживши кілька реконструкцій та Другу світову війну, споруда збереглася до наших днів. Сьогодні на панно на фасаді будинку все ще можна побачити дві літери «С» і «Х», що переплітаються.

«А. С. ЛУНЕВЪ»

Київському купцю Афіногену Луньову належали цегельні заводи в селі Мишоловка та в Пирогово, але іноді, як і багато купців, він орендував інші заводи.

Виробництво Луньова було масштабним. До кінця 80-х лише один завод у Мишоловці виробляв мільйон цеглин на рік. На них стояло клеймо «А. С. ЛУНЕВЪ».

Про самого Луньова відомо мало. У 1880-му він купив дерев’яну садибу в Києві, але незабаром зніс, щоб на її місці з’явився будинок. Автором проєкту став популярний тоді архітектор Павло Спарро, який у різний час збудував кілька об’єктів на Володимирській, Прорізній і Терещенківській вулицях. Будинок Луньов зводив із власної цегли. Що сталося далі — невідомо. За два роки він продав нерухомість київському чиновнику.

Після смерті купця виробництво дісталося його спадкоємцям, братам Федору і Кузьмі. Луньовське клеймо було замінене на складне — «Ф. и К. ЛУ (БР) НЕВЫ».

Найвідоміший завод в історії

Київський цегельний завод купця першої гільдії Іони Зайцева знаходився між вулицями Кирилівською та Верхньо-Юрківською. Але в історію підприємство увійшло не через цеглу. Саме там працював Менахем Мендель Бейліс, якого у 1911-му звинуватили в ритуальному вбивстві хлопчика Андрійка Ющинського. Тіло знайшли на Юрковиці, неподалік заводу. У 1913 році Бейліса виправдали.

Свій статок Іона Зайцев заробив на цукрі, а відомий став як меценат та піклувальник медустанов. У 1893-му він заснував невелику хірургічну лікарню, а через чотири роки збудував на Кирилівській хірургічний корпус, де безкоштовне обслуговування могли отримати незаможні євреї і не тільки. Зайцев не застав судовий процес над Бейлісом — підприємець помер ще 1907 року.

Поруч із лікарнею Зайцева стояла садиба та цегельний завод, які належали козелецькому купцю Гнату Багрєєву. У 1899-му Зайцев купив у Багрєєва і будинок, і завод. На цеглинах, які там виробляли, ставили клейма «І.М.З.» та «І. М. ЗАЙЦЕВЪ». Виробництво було не лише бізнесом, а й благодійністю — Зайцев давав роботу бідним євреям.

Радянська цегла

Зайнявши Київ 1920 року, радянська влада почала не лише відновлювати, а й змінювати структуру промисловості. Цегляні заводи націоналізували, клейма спрощували, іноді взагалі заміняли п’ятикутною зіркою. Остаточно зображення на цеглинах ​​зникли після Другої світової.

У першій половині 50-х у СРСР починається післявоєнний будівельний бум, головним нововведенням якого стають панельні будинки. Цеглу продовжують використовувати, але не так масово, як раніше. Змінюється і технологія її виробництва: замість керамічної цегли з’являється силікатна. Її пресують із піску та вапна, тому коштує вона дешевше. Червону цеглу, як більш вологостійку, продовжують використовувати для будівництва фундаменту.

Незамінний матеріал

Пів століття тому існувала думка, що майбутнє — за панельними будинками. На відміну від цегляних зводити їх швидше та дешевше. Прогноз виявився вірним певною мірою: сьогодні типові будівлі збирають по частинах на місці чи на виробництві — або повністю відливають на будмайданчику. Зменшити витрати за допомогою сучасних технологій вдалося, але повністю замінити цеглу — ні. Для створення унікальних проєктів забудовники досі використовують саме її.

Особливо цегла стане у пригоді в районах з історичною забудовою — зокрема, на Подолі. Зводячи будівлі там, девелопери повинні виконати дві умови: уникнути псевдоісторизму і вписати об’єкт у старий архітектурний ансамбль. Зробити це можна за допомогою цегли. Наприклад, скласти сучасний фасад зі старої цегли: будівлі, що зруйнувалися, розбирають, цеглу очищають, реставрують і використовують повторно. Так створили цегляну частину фасаду Театру на Подолі.

Фасад іншої подільської будівлі, Saga City Space, забудовник Saga Development зробив з нового бельгійського клінкеру, який за кольором схожий на рідну київську цеглу. Але і цей клінкер зі своєю історією. Його виробляє компанія Nelissen, що існує з 1921 року, — виробництвом досі володіють нащадки родини Неліссен. Цегла для будівлі на Подолі була частиною ідеї: вона покладена так, щоб пропускати світло вдень усередину споруди, а вночі — назовні.

Ще один спосіб вписати новобудову в історичний ансамбль — фасадна плитка, що імітує цеглу потрібного кольору. Роблять її з глини, за тією ж технологією, що й цеглу. Наприклад, у ЖК CHICAGO Central House образ будівлі створює фінська фасадна плитка Tiileri — вона зроблена на сімейному цегельному заводі, який був заснований понад пів століття тому.

Фото: Оля Сосюра, спеціально для Bird in Flight