Австрієць Александр Вінербергер зняв наслідки Голодомору в Харкові. Ось як йому це вдалося

Вінербергер народився у єврейській родині у Відні. У 1915-му він був мобілізований на службу в австро-угорську армію та брав участь у боях проти Росії. Того ж року 24-річний Вінербергер потрапив у полон. Першу російську революцію австрієць пережив у Сибіру, ​​другу — в Москві. У 1919-му він спробував втекти за підробними документами, але його заарештували як шпигуна. Завдяки тому що Вінербергер добре вивчив російську та мав знання у хімічній галузі, його зрештою виправдали. Згодом австрієць заснував хімічну лабораторію у Москві.

У спогадах, які вийшли від назвою «Доленосні часи», Вінербергер пише, що не може сказати про більшовиків нічого ані гарного, ані поганого: у СРСР він підтримував нормальний рівень життя і навіть зміг пізніше добровільно залишити країну та повернутися до Австрії.

Під час роботи у Радянському Союзі Вінербергер подорожував найбільшими містами країни — був у Архангельську, Курську, Харкові, Києві, Ростові-на-Дону, Астрахані, Ташкенті. «Я ніколи не втрачав можливості дослідити настрої людей, — пригадує він. — Мої статті про науку та бізнес навіть друкували в радянських газетах». У 1930-х хімік захопився фотографією, завдяки чому пізніше зміг зняти одну з найбільших трагедій в історії України.

Знання Вінербергера оцінили настільки, що той керував будівництвом заводів хімічної промисловості — шукав для них сировину та обладнання. Він каже, що завдяки цьому потрапив до місць, в які зазвичай не пускали іноземців. Коли австрійця направили працювати в Харків, він побачив там страшну картину: голодні селяни приходили до міста пішки, щоб знайти їжу. Вони збиралися у групи на вулицях, у міських садах і дворах будинків.

Хлібні пайки для містян скоротили до 200 грамів. Держава відкрила у Харкові кілька магазинів, де продавали кілограм чорного хліба за два з половиною карбованці. До цих магазинів утворювалися величезні черги, деякі тягнулися на багато кілометрів. Доводилося стояти з 16:00, щоб потрапити в магазин наступного дня. «Така страшна іронія! Держава вичавила з нещасних людей тисячі тонн зерна за ціною 5 копійок за кілограм, заганяючи їх до кінця свого злиденного життя, а потім продала знову у сто разів дорожче», — пише Вінербергер у щоденнику.

До магазинів утворювалися величезні черги. Доводилося стояти з 16:00, щоб потрапити в магазин наступного дня.

Якось п’яний комісар ГПУ в Москві похвалився йому, що під час Великої війни не було стільки загиблих, скільки «свиноголових українців» вони (радянська влада. — Прим. ред.) знищили. «Усе це відбувалося у той час, коли 15 мільйонів тонн зерна лежало в державних силосах Росії. І сталося це тому, що селяни наважилися на пасивний протест проти насильницької експропріації товарів та колективізації», — підсумовує Вінербергер.

У 1934 році, після повернення до Австрії, він подарував австрійському кардиналу Теодору Інніцеру альбом з фотографіями Москви, Криму й Харкова, який часто називають «Червоним» — за кольором обкладинки. Кардинал, що був прихильником нацистів і виступав проти радянської влади, хотів зробити ці фотодокази злочинів публічними. Таким чином більшість зображень Вінербергера з’явилися у книзі німецького публіциста Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?» 1935-го. А через чотири роки вишли й щоденники Вінербергера. Але тоді особливого розголосу вони не отримали.

Тільки у 80-х про книгу заговорили українці: спочатку її знайшов священник української католицької церкви у Відні Олександр Остгайм-Дзерович, а невдовзі — американський дослідник Голодомору та Голокосту українського походження Марко Царинник.
У 2003 році історик Василь Марочко опублікував світлини Вінербергера у праці «Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки».

Зараз фотографії Вінербергера привезли на виставку «Leica, що бачила Голодомор» до Національного музею Голодомору-геноциду. Виставка відкриється о 12:00 і триватиме з 23 до 27 листопада. Головна зберігачка музею Марина Принь каже, що такі знімки, як зробив австрієць в Україні, велика рідкість — і через те, що власну камеру в 1930-х мали дуже рідко, і через те, що тему тривалий час замовчували, а тому не зберігали та не шукали фотодокази. Державний музей не може дозволити собі брати участь в аукціонах, на яких часто знаходять подібні світлини, відтак фото шукають у приватних альбомах українців. Найчастіше на таких зображеннях люди, які пережили голод 30-х. У цьому також унікальність кадрів Вінербергера: знімати трупи на вулицях рідко кому спадало на думку.

Фотограф і документаліст Валерій Мілосердов розповідає, як дивитися на ці знімки сьогодні:

— Фотографії австрійця Вінербергера — унікальні свідчення трагедії українського Голодомору. Успішний фахівець, молодий батько, під впливом оманливих комуністичних гасел він допомагав будувати робітничий рай у СРСР. Але мара ілюзій зникла дуже швидко: на українській землі Александр побачив штучно створений владою голод мільйонного селянства.

В українській історії є ще один фотограф, чиї документальні свідчення є доказом штучності Голодомору. Марко Залізняк — селянин з хутора Романівка на Донеччині. Для звітів місцевої влади він знімав розорення, відбирання хліба у селян і виселення їх до Сибіру. У Залізняка немає, як на світлинах Вінербергера, зображень трупів померлих голодною смертю людей. Але він розповідає нам про те, що саме передувало Голодомору та стало його причиною. Фотографії Залізняка оприлюднили тільки після здобуття Україною незалежності.

Зйомки Залізняка — Вінербергера корисно дивитися разом. З одного боку, розповідь безпосереднього учасника подій, українського селянина, знята старенькою камерою на скляні пластини. З іншого — фотопогляд з 1933-го успішного австрійського інженера на сучасну на той час Leica.

Зйомки Залізняка — Вінербергера корисно дивитися разом: розповідь українського селянина, знята старенькою камерою, та фотопогляд успішного австрійського інженера на Leica.

Загалом фотосвідчень таємних сторінок української історії лишилося небагато. Серед них зйомка німецького військового фотографа Йоганнеса Геле. На початку жовтня 1941 року він зробив єдині відомі на сьогодні світлини — свідчення розстрілів 33 771 київського єврея у Бабиному Яру. Він не відіслав відзняту в Києві кольорову фотоплівку до свого пропагандистського підрозділу 637, а вдова Геле після його смерті у 1944-му ще довго зберігала ці свідчення Голокосту. Чому — залишається загадкою.

Усі фото, якщо не вказано інше, з колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії). Були надані Музею Голодомору професором Василем Марочком з Інституту історії України НАН України.