Історія однієї анонімної фотографії Берлінського муру

Герої фотографій гадають, що вони можуть знайтися, забуваючи про те, що фотографія насправді не має до них жодного стосунку. Але славіться ці миті, коли ми думаємо, що десь є на якійсь фотографії.
З листа Жені Білорусець

Ця фотографія зроблена в перші дні після падіння Муру в листопаді 1989 року. Очевидно, фотограф обрав найкращі кадри, а невдалі відбракував, і вони потрапили на блошиний ринок. Я купила знімок у берлінському Мауерпарку, саме там, де Мур робив різкий поворот із Бернауерштрасе на північ, вибриваючи за ходом мертву зону. Щоразу, коли я йду туди, мені доводиться перетинати залізну межу, вбудовану у бруківку. На ній лаконічний напис: «Берлінський мур 1961—1989». За багато років я не змогла звикнути до нормальності переступу через Мур. Там, де раніше була «смуга смерті» — територія, що прострілювалася з двох боків, — розкинувся наймодніший блошиний ринок Берліна, обрамлений нескінченним інфантильним святом: скейтери, групи тих, хто танцює техно, й караоке в амфітеатрі. Наче сама пам’ять перетворилася на свято життя — тут у солодкому берлінському неробстві гуляють діти різних народів. На розвалах ринку я побачила цю крихітну фотографію, схожу на кадр із фільму, на ній Мур і людей. Купивши її, я придбала шматочок Муру, що розвалюється, прямо на його колишній території: розлом на розвалі.

Ніколи до того часу я не купувала фотографії на блошиних ринках. Зазвичай моя цікавість забобонно зупинялася перед актом купівлі «чужого життя». Цілими сім’ями і навіть кланами, розсипом чи в альбомах чужі люди виявилися чомусь без законних спадкоємців. Вони були виставлені тут на загальний огляд замість того, щоб лежати в товстих дерев’яних шафах вітальні. Не хотілося навіть думати, як вони тут опинилися. Я багато разів дивилася в обличчя цих людей, не наважуючись їх привласнити, щоразу відчуваючи незручність. З іншого боку, мені здавалося, що, потрапивши на розвали ринків, ці фотографії беруть участь у якомусь змаганні за нашу увагу, волаючи про усиновлення хоча б порізно. Так собаки у притулку чекають на господаря.

Може, я купила її тому, що вона була такою маленькою, а люди на ній такі великі, наче вийшли за рамки самих себе та фотознімка, наче людина в тій події переросла Мур. Ця фотографія свідчила про якийсь новий вимір, коли людина стає більшою за історію, нехай і в повній розгубленості. А може, мені просто здалося, що на знімку вихоплено дуже кінематографічний ménage à trois на тлі Муру, — до того ж жінка нагадувала не лише мою подругу, а й одну актрису, імені якої я ніяк не могла згадати. Я передчувала тут якийсь сюжет, і все це хвилювало мене, як і солдати на Мурі, яких не було видно. Але найбільше мене привабила її невдалість.

Ця фотографія свідчила про якийсь новий вимір, коли людина стає більшою за історію, нехай і в повній розгубленості.

Я виросла у великій країні за залізною завісою, нас не пускали заглядати за неї, але ця завіса висіла не посередині міста, а десь далеко, зберігаючи відчуття, що ми самі на сцені, а не за лаштунками. У Берліні мур проходив живим тілом міста, площами і парками, вздовж річок, перекривав мости, йшов уздовж вулиць. І тому будинкам зі Сходу, що стояли вздовж них, замуровували вікна-очі. Іноді їх узагалі зносили. Для тих, хто виріс на Сході міста, Західний Берлін поступово зникав навіть із карт. Спочатку відзначали лише магістралі та великі вулиці, а в останні роки стали випускати карти, де на місці Західного Берліна, що став островом у морі НДР, красувалася біла чи рожева пляма. Його з усіх боків — 156 кілометрів — оточував Мур.

Ця фотографія зроблена з західного боку. До цих днів листопада 1989 року тільки із Заходу і можна було підходити до муру, малювати графіті — а як ще висловити невдоволення? З іншого боку у людей без попередження стріляли. На фото солдати стоять на мурі — вже не озброєні, першого дня вони зійшли з нього, а тепер знову намагаються тримати лад.

Можна точно сказати, де зроблено знімок: видно зовнішню ліву колону Бранденбурзьких воріт. Уночі 9 листопада, коли НДР лопалася по швах і сотні тисяч людей бігли на Захід через уже перебудовну Чехословаччину, один партійний функціонер, по суті, обмовився, сказавши, що кордони відкриті з цього моменту, що безвізовий виїзд «набирає чинності, наскільки мені відомо, зараз, невідкладно» (Das tritt nach meiner Kenntnis — ist das sofort, unverzüglich), і натовп кинувся до пропускних пунктів. Наймасовішим був прохід на мосту Борнхольм (Мур перекривав міст). Найбільш символічними залишалися Бранденбурзькі ворота (Мур перекривав їх своїми обіймами, і пропускника — воріт у мурі біля Воріт — не було). Для прикордонних військ ніхто не скасовував наказ стріляти у перебіжчиків. Остання людина була застрелена біля стіни лише за кілька місяців до цього. 9 листопада дивом не пролилася кров, бо ніхто цей наказ не виконував. Щаслива випадковість.

Ніхто не скасовував наказ стріляти в перебіжчиків. 9 листопада дивом не пролилася кров, бо ніхто цей наказ не виконував.

Півколом біля Бранденбурзьких воріт побудували спеціальний протитанковий мур — нижчий, масивніший, ніж інші його частини, окільцьовані згори залізною напівкруглою дужкою, щоб не можна було зачепитися за край. Тільки на цій невеликій ділянці довкола Бранденбурзьких воріт на мурі можна було стояти. Тому всі знамениті фотографії тріумфального натовпу, що піднявся на Мур, зняті саме тут. 11 листопада прикордонників НДР знову поставили на мур, і лише 12-го числа здогадалися скасувати наказ стріляти. Очевидно, саме цей день ми й бачимо на фотографії: прикордонники стоять на мурі — незабаром їх відкликають, — ажіотаж унизу ще не минув.

Прийшовши додому, я поставила цей знімок у заповітну книжкову шафу на полицю серед пам’ятних дрібничок та особистих фотографій — листівка із зображенням мого університету, мій брат і я в дитинстві у квартирі на Печерську, Большой театр у риштованні з афішею «Аїда» і я на його фоні чекаю на тролейбус. У цьому ряду новопридбана фотографія ніби одразу включилася у біографічний контекст, роблячи мене учасником події. Через деякий час фото самоуправно перекочувало на мій письмовий стіл під настільну лампу і посіло місце символічного об’єкта пам’яті, що закликає мене до якоїсь дії.

У дні чергового ювілею Падіння Муру я наважилася написати замість звичайної колонки для однієї великої німецької газети щось на кшталт Suchanzeige — оголошення «увага, розшукується!..». Хотілося кинути клич і знайти цих людей, ніби в цьому і є сенс великої німецької газети — щоб люди нарешті знайшлися. Мені здавалося, що достатньо показати цю фотографію декільком людям і хтось уже напевно вигукне: «Та це ж наша Маріка!» Звичайно, це було грою, а не метою, і, можливо, тому жодного оголошення я не написала. Текст чинив опір, відмовляючись розвиватися у бік пошуку, і мені довелося знову розглядати фотографію.

Мені здавалося, що достатньо показати цю фотографію декільком людям і хтось уже напевно вигукне: «Та це ж наша Маріка!»

У центрі чоловік обертається до жінки, і в цьому русі його ловить фотограф. Його очі заплющені. Він морщить чоло. Він кліпає чи цього листопадового дня його сліпить сонце, від якого сховалася й жінка в темних окулярах? Саме вона є непроникним центром події. Її рот відкритий, ніби вона трохи здивована або у поспіху, як і чоловік на правому краю цього знімка. Куди вони поспішають? Фотограф і чоловік із вусами оточують жінку своїми поглядами, замикаючи і нас на ній. Але її очі закриті сонячними окулярами, як під подвійним захистом. Хто ці люди і звідки? Західні вони чи східні німці? Я не знала, що носили тоді та як відрізнялися люди, але мої друзі, які жили в Берліні у той час, стверджували, що вже ніхто на Заході не носив такі вуса, навіть шанувальники режисера Райнера Фассбіндера, і що у жінки темні окуляри дорогої марки, але це нічого не означає. Я думала про цю жінку, про її життя, її професію і про цей швидкоплинний момент біля Муру. Звідки вона? Вивчає вона мистецтво в університеті чи хоче стати вихователькою? Я вигадувала їй імовірні зустрічі в ці неймовірні дні та нарешті помітила між двома обличчями сполучний напис на мурі: «Хаос!»

Безголові солдати на мурі ніби відтіняють ці величезні обличчя на першому плані, суть того, що відбувається: військові позбавлені голів, а люди перед муром — без тіл. Може, це саме те, що сталося в ті дні й випадково знайшлося на цій фотографії: безлика анонімна влада обезголовлена, відступає на другий план і стає хисткою та розмитою. Люди з їхніми незрозумілими невловимими обличчями виходять на перший план, ловлять фокус, і, звісно, ​​їх сліпить сонце. Вони дивляться в різні боки всупереч прямолінійній логіці муру, в хаотичному пошуку зустрічі.

Маленька фотографія, опублікована в газеті, пережила класичне збільшення, blow up, перетворившись на значний кадр, начебто з дому потрапила на екран кіно. Дописавши текст, я вирішила, що зробила все, що могла, і залишила своїх героїв на волю броунівського руху біля Муру. Нехай самі далі розбираються.

Але історія вдарила мене своїм хвостом. Під Різдво, коли минуло трохи більше місяця після публікації, я отримала листа з Рима із позначкою «усиновлення через газету».

Він починався так: «Добридень, я жінка з фотографії, яку ви всиновили (adoptiert). Я не впевнена, чи варто обмежувати вашу фантазію банальністю моєї появи. Тільки ось що: завдяки Вам у мене є єдина фотографія з тієї поїздки». Чесно кажучи, сам факт її появи перевершував мої амбітно-жартівливі фантазії, тим більше я не очікувала ні такого тону, ні подяки від людини зі знімка. Але відмовлятися було безглуздо, у пошуках свого зв’язку з історією я зробила подарунок їй, адже, за її словами, у неї не залишилося нічого від тієї події, яка різко змінила її життя. Окрім «моєї фотографії». Мені й цього було б достатньо.

Але ще вона розповіла, що не знає ні цього чоловіка, ні фотографа, але знає мене, бо читала мою книгу, і що вона виросла в Західній Німеччині й вирушила до Берліна з Франкфурта наступного дня після падіння Муру. Очевидно, фотографію зроблено 11—12 листопада. Ще в дитинстві жінка намагалася потрапити до східної частини міста, але прикордонники їй відмовили. «Падіння Муру змінило весь хід мого життя», — повторила вона в листі. Потім вона довго жила у Берліні. Нині її дім у Римі. І звуть її Анна.

Усе що завгодно, але Дона Анна — це було вже надто, і я, злякавшись своїх загравань із вищими інстанціями та своєї ролі у п’єсі, вирішила їй зателефонувати. У будь-якому випадку з усіх розкладів виходило, що фотографом стала я.

Жінка зі знімка розповіла, що не знає ні цього чоловіка, ні фотографа, але знає мене, бо читала мою книгу.

Вона була студенткою юридичного факультету у Франкфурті. Берлін тих днів вразив її, і незабаром, піддавшись на вмовляння наукового керівника (німецькою мовою Doktorvater, «батько дисертації», — нам і тут не дають забути про сімейні зв’язки некровної спорідненості), разом із його іншими аспірантами вона переїхала до Берліна. Анна писала дисертацію про студентів-юристів Берліна, які у травні 1933 року винесли з центральної бібліотеки та спалили 20 тисяч книг на Оперній площі (тепер Бебельплац).

Колись і мене вразила ця подія — адже саме студенти-юристи стали форпостом пропаганди, спалили гори книг, серед яких книги Фрейда, Ремарка, Гейне, Маркса, Гемінґвея, Цвейга, сотні авторів, а автор дитячого детективу «Еміль і детективи» Еріх Кестнер стояв осторонь і дивився, як палять і його книги. Анна писала про злочинних юристів, а я одного разу — про постраждалих письменників. Ми й тут були по різні боки події. Тепер там заворожливий пам’ятник, укопаний у землю куб, що світиться, з порожніми книжковими полицями, який як магічний кристал сяє з надр і який привабив мене колись до Берліна.

Маленька фотографія продовжувала невтомно породжувати сюжети та збіги, ведучи за собою низку інших, начебто створюючи ефект інфляції і тим самим ставлячи під сумнів саму неминучість таких збігів. «Ви, напевне, знаєте мого Doktorvater, — сказала вона, — це письменник Бернгард Шлінк».

Коли вона назвала це ім’я, я зовсім розгубилася, заплутавшись, хто кого всиновив і чий тепер хід, бо жінка, яку я знайшла на ринку і яка потім знайшла мене, переїхала до Берліна через людину, що за збігом обставин воєнного часу лежала в тій же колисці, в якій лежав через багато років мій чоловік (звичайно, коли вони були маленькими), а потім і мої діти. І можливо, я про це й не згадала б, якби не припізніла фея з фотографії біля Муру. Прошу зауважити, там лежала не я — а мої родичі, тобто й у цьому випадку йшлося про «вибіркову спорідненість», як і з Doktorvater. Оскільки ми говорили німецькою, ми вживали нейтральне і об’єднувальне слово Adoption, яке стоїть поза статевими відмінностями «усиновлень» чи «удочерінь» російської.

Вона переїхала до Берліна через людину, яка лежала в тій же колисці, в якій лежав через багато років мій чоловік.

Бернгард Шлінк, автор бестселера «Чтець» (за яким знято однойменний фільм The Reader із Кейт Вінслет), один із авторів проєкту нової Конституції об’єднаної Німеччини (що мені тепер теж здається наслідком мною знайденої фотографії), багаторічний керівник Анни, народився в Білефельді в 1944-му після бомбардування. Його будинок не вцілів — принаймні, так, багато років тому, мені була розказана ця історія. Друзі й сусіди його родини, а саме бабуся мого чоловіка, дали їм напрокат колиску. Коли майбутній автор підріс, її повернули в сім’ю мого чоловіка, і колиска зробила коло від німецької дитини війни до єврейських дітей берлінського миру.

Коли я дізналася цю історію, Шлінк був на піку своєї слави, і я довго не розповідала її, тому що не розуміла, до чого вона, крім шалених хвастощів, і навіть дещо чинила опір тому, що ця історія повинна щось означати, тим більше що його роман викликав у мене змішані почуття. Тільки одного разу, коли трохи вляглося, я надіслала Шлінку фотографію колиски. На цьому все скінчилося. Історія цілком самодостатня, що існує сама по собі. І цього було б достатньо, якби не пильна увага до чужого минулого, яке виявилося почасти моїм.