Незручна правда: Історія Ніни Гладіц, яка викриває злочини улюбленої режисерки фюрера Лені Ріфеншталь

Початок боротьби

Ніна Гладіц народилася 1946 року в місті Швебіш-Гмюнд в окрузі Штутгарт. Коли їй виповнилося двадцять, вона вступила до Вищої школи кіно і телебачення Мюнхена, де вперше познайомилася з кінороботами Лені Ріфеншталь, яка перебувала у дружніх стосунках з Адольфом Гітлером та іншими членами нацистської партії. Незважаючи на те що стрічки Ріфеншталь вважаються пропагандистськими, багато критиків визнають їхні технічні досягнення та внесок авторки у розвиток кінематографа.

У 1920-х Лені Ріфеншталь дебютувала в кіно як актриса, а в 1932-му представила свій перший режисерський проєкт — фільм «Блакитне світло». Того ж року вона вперше наживо зустрілася з лідером Третього рейху. Дебютна стрічка Ріфеншталь про художника і самотню дівчину, що живе в горах, була позбавлена ​​очевидних політичних мотивів, але одразу за нею пішли пропагандистські картини, які й принесли режисерці популярність, — «Перемога віри» і «Тріумф волі», присвячені з’їздам нацистської партії 1933 та 1934 року.

«Тріумф волі» був створений на замовлення Адольфа Гітлера, фюрер особисто обрав назву для фільму. Він став одним із найдорожчих та наймасштабніших документальних проєктів свого часу, для якого задіяли одразу 35 операторів. Сама Лені Ріфеншталь наполягала на тому, що стрічка не є пропагандою нацизму, а лише документує історичні події.

Після цього режисерка випустила роботу «День свободи! — Наш вермахт!», присвячену німецькій армії, та «Олімпію» — картину про літні Олімпійські ігри, що проходили в Берліні 1936 року. Хоча Ріфеншталь також вважала «Олімпію» аполітичною, у ній простежується ідея чистоти крові й атлетизму як ознак переваги арійської раси. Завершує етап співпраці Ріфеншталь із нацистською партією художній фільм «Долина», який був створений у період Другої світової війни і став відправною точкою для дослідження Ніни Гладіц.

Хоча Ріфеншталь вважала «Олімпію» аполітичною, у картині простежується ідея чистоти крові й атлетизму як ознак переваги арійської раси.

За словами Гладіц, у студентські роки її набагато більше цікавили ядерна енергетика і лівий активізм, ніж спроби розібратися в минулому Німеччини. Так, свій перший фільм документалістка присвятила протесту проти запуску атомної електростанції.

У 1977-му режисерці передали листа, який двадцять років зберігався в архіві Асоціації переслідуваних нацистським режимом. Як пише The Guardian, у ньому чоловік на ім’я Йозеф Райнгардт розповів, що у 1940—1941 роках він та інші представники народів синті й рома, яких утримували у концентраційному таборі Максглан, були змушені працювати статистами у фільмі Лені Ріфеншталь «Долина».

Чоловік уточнював, що умови роботи виявилися дуже складними: за людьми спостерігали офіцери СС, на ніч статистів замикали у сараях та підвалах, а за втечу суворо карали. Автор листа пояснив, що ніхто не отримав грошей за зйомки і їм навіть не дозволили залишити костюми — в’язні мали самостійно повертатися до табору, розташованого на території Австрії, у застарілому одязі та без взуття, що призводило до обморожень і травм.

Гладіц задумала зустрітися з чоловіком особисто й дізнатися всі подробиці про зйомки «Долини». Ця стрічка, заснована на опері Ежена д’Альбера, отримала фінансування завдяки Гітлеру, але вийшла на екран лише після завершення війни і була сприйнята глядачами як прохідна. Гладіц вирішила зняти документальну картину про експлуатацію народів синті й рома в «Долині» та довести, що саме Ріфеншталь керувала процесом. Ніна спробувала домовитися з режисеркою про інтерв’ю під приводом того, що готує стрічку про видатних художників XX століття, але так і не змогла реалізувати свою ідею — зіштовхнути Йозефа Райнгардта та Лені Ріфеншталь перед камерою і змусити їх говорити відкрито. У 1982-му Гладіц представила документальний телефільм «Час пітьми і тиші» з коментарем Райнгардта, а вже через рік Ріфеншталь подала на неї до суду за наклеп.

Гладіц вирішила зняти документальну картину про експлуатацію народів синті й рома в «Долині» та довести, що саме Ріфеншталь керувала процесом.

Протистояння

Раніше, 1949 року, Лені Ріфеншталь судилася з видавцем Гельмутом Кіндлером, який першим повідомив про те, що вона експлуатувала на зйомках представників народів синті й рома. Авторка «Тріумфу волі» виграла справу та згодом подала десятки позовів до всіх, хто намагався її викрити.

У процесі свого дослідження Ніна Гладіц дійшла висновку, що авторитет режисерки в європейському суспільстві був настільки великий, що зв’язок Ріфеншталь із нацистською партією тривалий час не хотіли помічати. Деякі критики вважали, що її фільми слід розглядати виключно з художньої точки зору, у відриві від ідеології Третього рейху, а учасниці феміністського руху наголошували на здатності кінематографістки прокладати собі шлях у патріархальному суспільстві.

У листопаді 1984-го Лені Ріфеншталь та Ніна Гладіц уперше зустрілися у залі суду — процес тривав майже два з половиною роки. Як розповідає The Guardian, Гладіц спробувала довести, що режисерка знала про злочини нацистів проти народів синті й рома, а також обіцяла врятувати учасників зйомок від смерті у концтаборі, але не зробила цього, внаслідок чого близько ста її статистів загинули у газових камерах Аушвіца. Ріфеншталь у свою чергу заперечувала всі звинувачення і заявляла, що у неї встановилися теплі стосунки з акторами, які називали її «тітонькою Лені». Режисерка підкреслила, що підтримувала зв’язок зі статистами після зйомок і всі вони залишилися живі.

У 1987 році процес завершився: суддя ухвалив, що Ріфеншталь справді відвідувала концентраційний табір Максглан і обрала статистів з числа ув’язнених, при цьому за зйомки людям не заплатили. Проте довести, що режисерка знала про масові вбивства, Гладіц не вдалося, тому її зобов’язали видалити сцену з картини «Час пітьми і тиші», в якій стверджується, що Ріфеншталь обіцяла врятувати статистів від смерті. Ніна Гладіц відмовилася перемонтувати фільм, через що його заборонили до показу та відправили в архів, — зараз стрічку можна подивитися лише у вигляді піратських копій.

Суддя ухвалив, що Ріфеншталь справді відвідувала концентраційний табір Максглан та обрала статистів із числа ув’язнених.

Після судового розгляду фінансове становище Гладіц ускладнилося, а німецькі канали перестали замовляти у неї документальні фільми. «У телевізійному світі я стала персоною нон грата, тому що наважилася публічно назвати Лені Ріфеншталь злочинницею», — заявила Гладіц. Незважаючи на те що документалістці вдалося довести свою правоту за кількома пунктами, суд із Ріфеншталь вплинув на все її подальше життя та кар’єру — наступні сорок років Ніна витратила на вивчення біографії улюбленої режисерки Гітлера і спроби знайти докази її злочинів.

Справа всього життя

Гладіц була одержима образом Лені Ріфеншталь не тільки тому, що та завдала їй репутаційної і фінансової шкоди, а тому, що була обурена «культом особистості» режисерки й хотіла нагадати суспільству про її внесок у пропаганду нацизму. Документалістка вивчала архівні документи, мемуари, особисті щоденники та інші свідчення, що підтверджують експлуатацію людей на зйомках Ріфеншталь, її симпатію до Гітлера і поінформованість про дії нацистів.

Так, Гладіц виявила спогади режисера Віллі Зільке, який зняв пролог до картини Лені Ріфеншталь «Олімпія», — 1938-го він не був присутній на прем’єрі, оскільки його насильно поклали до психіатричної клініки. У неопублікованих мемуарах Зільке уточнює: його звільнили через чотири роки за умови, що він візьме участь у зйомках картини «Долина», — у цей час він жив у неопалюваній кімнаті, голодував і перебував під цілодобовою охороною офіцерів СС. Історія Зільке стала лише одним із багатьох свідчень, які вдалося знайти Ніні Гладіц. Пізніше всі вони увійшли до її книги «Лені Ріфеншталь: кар’єра однієї злочинниці», завершеної у 2015 році. Тридцять видавництв відкинули цю роботу, і лише на початку 2020-го рукопис погодилося випустити швейцарське Orell Füssli.

Публікацію книги Гладіц називала своєю великою перемогою. За словами режисерки, дехто помічав схожість між образом Лені Ріфеншталь та її власною матір’ю і розцінював їхнє протистояння як особисте, проте для Ніни воно було набагато масштабнішим. Гладіц вважала, що її мати симпатизувала нацистам, щиро оплакувала смерть Гітлера та на суді співчувала Ріфеншталь, а не власній доньці. При цьому документалістка відмовлялася якось трактувати причину своєї одержимості Ріфеншталь і наполягала на тому, що просто хоче розповісти правду.

Гладіц вважала, що її мати симпатизувала нацистам, щиро оплакувала смерть Гітлера і на суді співчувала Ріфеншталь, а не доньці.

Після публікації критичного видання про роботу Гладіц почали писати Der Spiegel, Frankfurter Allgemeine та інші ЗМІ, а канал Arte випустив документальний фільм. Також права на екранізацію «Кар’єри однієї злочинниці» придбала компанія, яка планувала зняти серіал для Netflix. Ніна Гладіц хотіла стати консультанткою проєкту і мріяла побачити в ролі Ріфеншталь Джуді Денч, проте через рік після виходу книги, у квітні 2021-го, режисерка померла у своєму будинку у Швебіш-Гмюнд.

У другій половині ХХ століття Лені Ріфеншталь продовжила займатися фотографією. У 1987 році вона представила мемуари, а у 2002-му випустила свій останній фільм — стрічку про підводний світ «Кораловий рай». До кінця життя режисерка продовжувала відвідувати кінофестивалі, давати інтерв’ю та брати участь у зйомках документальних картин.

Лені Ріфеншталь померла у вересні 2003-го, на сто другому році життя. Вона так ніколи і не визнала, що була обізнана про вбивства у концентраційних таборах або сприяла нацистським злочинам. Незважаючи на судові протистояння з окремими журналістами та істориками, кінематографістку ніколи не судили за зв’язок із нацистським режимом, а її фільми — не забороняли до показу. Книга Ніни Гладіц стала найбільш відвертим і докладним розбором біографії режисерки й допомогла спричинити публічну дискусію про перегляд образу Лені Ріфеншталь у контексті її співпраці з нацистами та лояльності до злочинів режиму.

Фото на обкладинці: Лені Ріфеншталь у залі суду у Фрайбурзі, 1984 рік; picture alliance / Rolf Haid | Rolf Haid