Світ

Втеча смерті: Історія київського повстання 1943 року

У 1943 році в окупованому німецькими військами Києві була сформована зондеркоманда з трьохсот ув’язнених виправних таборів. Їхнім завданням було знищити сліди масових розстрілів у Бабиному Яру. Найчастіше членів таких команд ліквідовували одразу після виконання роботи. Тільки київські арештанти вирішили не миритися зі своєю долею. Володимир Бірчак, який кілька років вивчав архіви СБУ, розповідає, як приречені на смерть спробували уникнути загибелі.

Поразка німецьких військ у битві на Курській дузі та стрімке наближення Червоної армії змусили нацистів замислитися про відступ. І хоча в липні 1943 року мало хто з німецьких офіцерів міг припустити, що через три місяці їм доведеться здати Київ, частина командування все ж таки почала готуватися до цієї події заздалегідь. Підготовка, крім іншого, включала замітання слідів.

Уперше така ідея з’явилася у нацистів у середині 1942-го, коли вони вирішили знищити місця масових поховань. Операція, що отримала назву «ексгумаційної» (Enterdungsaktion), або «Зондеркоманде 1005», мала проходити на території Польщі та СРСР. Керівництво нею було покладено на командира айнзацкоманди 4а айнзацгрупи «Ц» Пауля Блобеля. Наказ про призначення і подальші розпорядження він отримав від Генріха Мюллера усно, згадувати операцію навіть у листуванні було заборонено.

Через рік після свого старту операція «Зондеркоманде 1005» розпочалася у Києві — у Бабиному Яру, за кілька місяців до того, як німецька армія залишила місто.

Київська зондеркоманда

Знищувати останки розстріляних Блобель змусив ув’язнених концентраційних таборів. Група, що працювала в Бабиному Яру, складалася з 327 людей. Переважно це були арештанти Сирецького виправно-трудового табору, розташованого неподалік яру. Володимир Давидов, один із його в’язнів, згадував (цитати подані у скороченому вигляді, але без редактури. — Прим. ред.): «18 серпня під час ранкової перевірки з нас, ув’язнених, відібрали 100 людей, до яких потрапив і я. В основному відібрали євреїв, яких підозрювали у партійній приналежності, і ні в чому не винних старих. Конвой СС повів нас на Бабин Яр».

Доставивши ув’язнених до пункту призначення, німці розділили їх на групи по п’ять осіб. Потім кожного відводили кудись у лощину. Перебуваючи в таборі, Давидов чув постріли, які долинали з Бабиного Яру, тому був упевнений, що їх ведуть на розстріл, але він помилився. Там на них чекав офіцер, який заковував в’язнів у кайдани. Це були ланцюги завдовжки трохи більше 70 сантиметрів. Офіцер обмотував їх навколо ніг арештантів і скріплював скобами. Німці фіксували ланцюг на поясі робітників, що дозволяло їм відносно вільно пересуватися, але бігти в кайданах було неможливо.

Німці фіксували ланцюг на поясі робітників, що дозволяло їм відносно вільно пересуватися, але бігти в кайданах було неможливо.

Членів київської зондеркоманди поселили у двох викопаних поблизу яру землянках, де вже перебували ув’язнені з Полтави. Їх охороняло три десятки озброєних автоматами офіцерів СС та поліцейських.

Київ, Бабин Яр. Залишки печей та землянка, в якій жили радянські військовополонені. Дата: 1943—1944 роки

Дуже брудна робота

План Пауля Блобеля був простий: змусити ув’язнених виривати трупи і спалювати їх. Тіла діставали у два способи — руками та за допомогою екскаватора, який пригнали німці.

За спогадами одного з учасників, коли вони відкопали останки 2 тисяч людей, німці наказали будувати піч. Для цього на землю укладали могильні плити з єврейського цвинтаря, а на них — рейки та ґрати могильних огорож. Конструкцію зводили таким чином, щоб між її рівнями залишалися зазори для кисню. Коли поміст був готовий, на нього завантажували трупи. Штабель, що виходив, завдовжки був близько 10 метрів і заввишки «в два людські зрости». Відповідно до спогадів, на одну таку конструкцію вміщувалося близько 3 тисяч тіл, які обливали пальним. Потім їх підпалювали.

Печі для спалювання робили з плит з єврейського цвинтаря, рейок та ґрат могильних огорож.

«Проведенням цього заходу займався один німець-інженер, який добре знав цю справу», — згадував пізніше Володимир Давидов.

Незгорілі кістки спеціальними «трамбовками» розтирали на залізних листах, після чого розсіювали порожнім яром. Деякі арештанти згадували, що німці примушували їх просівати через сито згорілі останки, — так вони шукали золото й дорогоцінні речі.

Київ, Бабин Яр. Залишки печей. Знімок було зроблено у 1943—1944 роках

Одна піч працювала близько доби. Від високої температури каміння і рейки ставали непридатними, і щоб спалити наступну партію останків, ув’язненим доводилося будувати нову. Коли процес було налагоджено, біля яру працювало кілька печей одночасно, а спалювання і викопування йшли паралельно. Німці, поспішаючи, не давали в’язням розігнутися.

Від температури каміння ставало непридатним, і щоб спалити наступну партію останків, ув’язненим доводилося будувати нову піч.

Роботи в Бабиному Яру нацисти тримали в секреті. Як згадував Давидов, що, ймовірно, дізнався про це з розмов солдатів охорони, киянам було заборонено наближатися до меж табору ближче ніж на кілометр. Утім, навіть такі заходи не давали результатів. Охоронець Сирецького табору з 23-го шуцманшафтбатальйону СД Микола Пацьора до робіт у яру залучений не був, однак пізніше, коли його затримали, на одному з допитів казав: «У момент спалювання трупів я неодноразово був у таборі на варті з охорони ув’язнених і дуже важко переносив трупний запах. Було видно, як у Бабиному Яру безперервно вночі та вдень йшов дим. Запах від горіння трупів розносився по всьому району концтабору й околиці Києва».

Їхня черга

До кінця вересня тіл у Бабиному Яру більше не було, але німці наказали збудувати ще одну піч. Ув’язнені здогадалися, що вона призначалася їм, тому зібралися тікати. Щоб зробити це, треба було вирішити дві проблеми. По-перше, зняти кайдани; по-друге, вибратися з землянки, ґрати якої були зачинені на замок.

Ланцюгів планували позбутися за допомогою зубила та ножів, знайдених під час робіт у яру. Для підкопу під двері там же роздобули лопату. Але перша спроба втечі провалилася, коли один з ув’язнених доніс про задум охоронцям. Покарання не забарилося: німці показово розстріляли вісім людей.

Друга втеча відбулася за кілька днів, 29 вересня, — рівно через два роки після масових розстрілів у Бабиному Яру. Давид Будник згадував: «…за допомогою металевих предметів, які були у нас, зокрема у мене були ножиці розтискати скоби, що скріплювали ланцюг. Одним і тим самим інструментом користувалися кілька ув’язнених. Коли більшість із нас зняли з себе кайдани, один з ув’язнених за дорученням інших почав намагатися відкрити замок. Шум під час метушні з замком привернув увагу німецького офіцера, який охороняв нас. На його запитання, що трапилося, один з ув’язнених відповів, що у землянці відбувається сварка через дільбу не допитої ввечері кави. Коли німецький офіцер, задовольнившись відповіддю, відійшов від землянки, замок було знято, і ув’язнені з криками „ура“ почали вибігати назовні. Водночас, згідно з домовленістю, відчинилися двері другої землянки, звідки також почали вибігати ув’язнені».

Київ, Бабин Яр. Залишки взуття та одягу людей, розстріляних у 1941 році

Коли люди вибралися назовні, на вежі почали стріляти. Частину втікачів було поранено або вбито прямо на виході з землянки, їхні тіла загороджували шлях іншим ув’язненим. Вцілілі вступили у рукопашну із солдатами СС. Кількісна перевага була на боці арештантів, але через виснаження вони насилу могли протистояти озброєним охоронцям.

«Я вискочив із землянки приблизно в другому десятку і одразу ж кинувся до огорожі, — згодом розповідав на допиті у НКВС Давид Будник. — Німці випустили освітлювальні ракети. Я побіг у бік Бабиного Яру, добіг до урвища, скинув із себе тілогрійку і кинувся з кручі вниз, потрапивши в невелике болотце. Прийшовши до тями від холодної води, я побіг далі вздовж яру. Поперед мене і за мною бігли ув’язнені».

Німці оточили арештантів: частина охорони йшла на них з боку яру, інша — переслідувала з боку землянок. Із трьох сотень ув’язнених вибратися до міста змогли лише п’ятнадцять. Близько місяця вони ховалися в окупованому німцями Києві.

Важливі свідки

Після звільнення Києва частина ув’язнених стали першими свідками злочинів німців у Бабиному Яру. Інформація, отримана від них, була важливою.

На основі показань можна було зрозуміти масштаби розстрілів, які проводили німці у Бабиному Яру. Щоправда, в оцінці кількості спалених трупів думки ув’язнених розходяться. Так, Давидов говорив про 50 тисяч євреїв і 20 тисяч червоноармійців, інший учасник операції, Юхим Вілкіс, — про 100 тисяч. Також у свідченнях ув’язнених фігурувала цифра 70-80 тисяч.

Окрім того, арештанти засвідчили, що серед трупів, які вони спалювали, були тіла дітей. Ймовірно, їх ховали живцем — за спогадами учасників подій, на дитячих тілах отворів від куль не було.

І нарешті, в’язні розповіли про деякі деталі розстрілів, що проходили на території яру в 1942—1943 роках. Зокрема, Володимир Давидов згадував: «Знаходячись неподалік Бабиного Яру, ми дуже часто бачили, коли під’їжджала машина „чорний ворон“. Із неї виводили голих людей. Були чутні постріли. Розстріл людей робили „фольксдойчі“ — вони приходили до нашого табору за лопатами».

Доля 15 вцілілих арештантів склалася по-різному. Троє з них (у тому числі Володимир Давидов) після надання свідчень допомагали впізнавати сотників та бригадирів Сирецького табору. Тих, хто був молодший, призвали на фронт. Там четверо з них загинули.


Фото надані Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр»

Нове та Найкраще

160

259

43
439

Більше матеріалів