Життя антиваксера XIX століття — в картинках

Натуральна віспа — тяжке захворювання з тривалою історією. Вважають, що воно виникло за тисячоліття до нашої ери в Північно-Східній Африці, а потім уже давньоєгипетські купці поширили його далі Індією. В останніх, до речі, навіть з’явилася богиня віспи — Маріатале, яка у гніві кинула золоте намисто в батька: там, де намистини торкалися шкіри, з’являлися виразки.

Віспа вразила Китай у IV столітті, а Корею — у VI. В Америку захворювання завезли іспанські та португальські конкістадори, що призвело до скорочення місцевого населення. Тоді це було ненавмисне, але пізніше віспа стала одним із перших прикладів біологічної зброї. Під час Франко-індіанської війни сер Джеффрі Амхерст, командувач британських військ у Північній Америці, запропонував викорінити індіанців, заражаючи їх віспою. Ще одним фактором, який сприяв поширенню вірусу в Північній та Південній Америці, була работоргівля, оскільки багато рабів прибули з регіонів Африки.

У Європі періодично траплялися спалахи віспи, у XIV столітті вони досягли рівня епідемії, яка у XV столітті поширилася і на Америку. Тоді хворобу лікували заклинаннями, талісманами, молитвами та ще сумнівнішими методами — одягали людину в червоне, щоб «виманити віспу назовні». Оскільки все це не працювало, у Німеччині навіть вигадали приказку Von Pocken und Liebe bleiben nur Wenige frei («Мало хто зможе уникнути віспи та кохання»).

І все-таки віспу вдалося повністю викорінити — 1980 року ВООЗ визнала перемогу над нею. У хвороби була висока смертність: від 20% до 60%, а серед немовлят ще вища — до 80% у Лондоні та 98% у Берліні наприкінці 1800-х років. Здолати недугу допомогла перша в історії вакцина.

Важливою точкою відліку для історії вакцинації стала практика варіоляції: здоровій людині прищеплювали гній із виразки хворого на віспу, щоб пацієнт переніс недугу в легкій формі та отримав імунітет. До певної міри це мало ефект, але все ж таки частина щеплених помирали від захворювання. У 1796 році лікар Едвард Дженнер зауважив, що у селянки Сари Нелмс, яка заразилася коров’ячою віспою, на руці з’явилося кілька пустул — при цьому на натуральну віспу жінка не захворіла. Тоді лікар узяв рідину з виразки пацієнтки та втер у подряпину на тілі 8-річного Джеймса Фіппса. У дитини трапилося лише легке нездужання. Після Дженнер щепив хлопчика вже натуральною віспою, але хвороба так і не розвинулася. Завдяки цьому експерименту і з’явилася та сама вакцина. Однак діяльність Дженнера породила дискусію (особливо серед консервативного духовенства) про те, що неправильно щепити коров’ячою хворобою людину.

У 1853 році у Великій Британії запровадили закон про обов’язкову вакцинацію всіх немовлят у перші три місяці життя. Батьків, які не наслідували цей приклад, штрафували або ув’язнювали. У відповідь люди створили Лігу проти вакцинації.

Масштабні антивакцинальні рухи існували не лише у Великій Британії, а й у США, Бразилії та Канаді. У великих містах щеплення було обов’язковим, тоді також діяли сертифікати про вакцинацію для відвідування шкіл, роботи, походів до театру та поїздок залізничним транспортом. Деякі антиваксери навіть підробляли сертифікати, а коли поліція замість документів почала перевіряти шрами від уколу — почали підробляти і їх. Противники щеплень заявляли, що гігієни буде достатньо, щоб захистити організм від інфекційних захворювань, і що нова наука лише завдасть шкоди здоров’ю та економіці. Листівки, брошури і газети рясніли картинками, де черепи, мутанти й інші страшні образи попереджали про небезпеку винаходу Дженнера. Ось деякі з них.