«Повернувшись із поїздки, деякі водії йдуть у запій»: Волонтер про те, як відбувається евакуація жителів Маріуполя

Бої за Маріуполь продовжуються від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. За цей час місто було знищене майже повністю. Незважаючи на руйнування та воєнні дії, у ньому продовжують перебувати кілька десятків тисяч мирних людей. Більше місяця вони живуть там без зв’язку, води та продовольства. Усі спроби української влади евакуювати їх провалювалися: їй не вдавалося домовитися з російською армією про створення так званих зелених коридорів. Мирних мешканців вивозили волонтери.

У середині березня уродженець Маріуполя та телеведучий Денис Мінін вирішив допомогти в евакуації жителів рідного міста. Він створив неформальну організацію, до якої увійшли волонтери та водії, що погодилися особисто їздити до міста. Узявши на себе координацію команди, Мінін не припиняв працювати, навіть коли звідти виїхали журналісти та майже всі медики. Завдяки цьому зруйнований Маріуполь змогли залишити, по словам волонтера, біля тисячі мешканців.

Bird in Flight дізнався у Дениса Мініна, як водіям вдається потрапити до закритого міста, чому на блокпостах не люблять волонтерів і від чого залежить життя учасників конвою, які наважуються прорватися до Маріуполя.

Почну з питання, яке не дає мені спокою. Наскільки сьогодні реально потрапити до Маріуполя?

Тиждень тому наші водії в’їжджали до міста на бусах. Щоправда, робили це манівцями, постійно вигадуючи нові способи. У цій роботі неможливо вивести чіткий алгоритм, тому що воєнна обстановка та ситуація на блокпостах постійно змінюються. Наприклад, нещодавно на блокпостах біля Маріуполя стояли росіяни — тепер представники так званої ДНР.

Сьогодні на мікроавтобусах заїхати до Маріуполя вже не можна. Але є інші способи потрапити туди, про які я розповім уже після війни.

Що розповідають водії про місто, на що воно схоже?

Маріуполь сьогодні — це страшне видовище. Людські кінцівки, що валяються на дорогах, усе розбито. Звикнути до такої картини неможливо.

Як і коли ви почали займатися евакуацією жителів Маріуполя?

На початку війни мої батьки відмовилися виїжджати з міста, хоча я щодня вмовляв їх це зробити. Потім обстріли почастішали, зв’язок зник. Стало зрозуміло, що Маріуполь стирають з лиця землі. Батьків треба було вивозити.

Я звернувся до волонтерів, які займалися евакуацією. Заповнив якісь папери, мене внесли до довгого списку. За кілька днів я усвідомив, що черга до мене дійде не скоро, і вирішив узяти ситуацію у свої руки. Я почав шукати транспорт. Але люди, розуміючи, що їхній автомобіль може не повернутися, мені відмовляли.

Приблизно у той час я ближче познайомився з волонтерами, які вивозили маріупольців із міста. Вони розповіли мені про особливості маршруту. Нюансів було багато.

Маріуполь сьогодні — це страшне видовище. Людські кінцівки, що валяються на дорогах, усе розбито.

Після спілкування з волонтерами я зрозумів, що з Маріуполя людей можна вивезти у два способи — приватними машинами та мікроавтобусами. Використовувати великі автобуси не вийде: росіяни не хочуть, щоб із міста на територію України виїхало багато мешканців одночасно.

Виявилося, що в Україні є сотні тих, хто готовий власною машиною кататися на Маріуполь із гуманітаркою, а назад евакуювати своїх близьких та інших людей. Але вони не знали ні маршрутів, ні алгоритму дій на блокпостах, ні про те, яка небезпека чекає на водіїв у дорозі. Тому я вирішив звести всіх охочих із волонтерами, які про все це знали. Збір водіїв відбувався у Запоріжжі. Усю інформацію про цей захід я публікував в інстаграмі. Пізніше створив телеграм-канал «До Маріуполя із Запоріжжя», в якому зараз понад 7 тисяч учасників. Я радий, що тепер цей напрям працює без моєї участі: люди самі збираються у потрібний час у потрібному місці, мої колеги проводять для них інструктаж.

Після цього зайнявся другим напрямом — вивозом людей мікроавтобусами. І зараз займаюся цим. Частина автобусів їздить до Бердянська, частина до Маріуполя.

Скільки людей у ​​вашій команді?

Кістяк — вісім волонтерів. Інші приходять і йдуть, роблячи свій внесок у спільну справу. Крім того, у нас дванадцять бусів та шість легкових автомобілів, які супроводжують буси в Маріуполі. Туди везуть гуманітарку, назад — людей. Ще три буси разом із водіями у полоні, я зараз всіляко намагаюся їх звідти дістати. Це були абсолютно мирні люди, які нічого поганого не вчинили, почали евакуювати жителів місяць тому.

Скільки водіїв?

Хтось робить одну ходку, а потім іде у запій, щоб хоч якось відійти від пережитого, хтось катається по п’ять-шість разів. Підрахувати їх складно.

Водії розуміють, що можуть загинути?

Звісно. У моїй команді поки що ніхто не загинув, але в команді знайомої є втрати. Молодий хлопець, досвідчений, вправно проходив блокпости, але щось пішло не так. Після відправки до Маріуполя він сім днів не виходив на зв’язок. Пізніше в одному телеграм-каналі ми побачили фотографію його розстріляного бусика. На сидінні водія була кров.

Тому наші водії у постійній напрузі: складно їхати, розумієш — люди навколо тебе вважають, що мають право забрати твоє життя. Я не говорю про те, що вони їдуть під постійним бомбардуванням, — це взагалі звична справа. Не дивно, дехто після першої ходки каже: вибачте, я більше не поїду. Хоча є й такі, що знову рвуться в дорогу, бо на них там чекають люди.

Чому водії, знаючи, що можуть загинути, усе ж погоджуються їхати туди?

Одні — щоб вивезти своїх рідних. Ми їм говоримо: ось тобі машина та бензин, але забери ще кількох людей. Іноді вони забирають своїх близьких за одну ходку, іноді їм це не вдається, тому вони їздять, доки не заберуть.

Друга категорія — ті, хто хоче допомогти. Це прості мужики, які працювали на металургійних заводах у тому ж Маріуполі. Напевне, у реальному житті наші шляхи ніколи б не перетнулися, але сьогодні ми робимо спільну справу — рятуємо маріупольців. Є серед водіїв колишній ув’язнений, який сидів у тому числі за викрадення машин. Йому за п’ятдесят, мав проблеми з наркотиками. Каже, що, допомагаючи іншим, спокутує все, що колись накоїв. Він вивіз уже понад пів сотні людей із Бердянська.

Серед водіїв є колишній ув’язнений. Допомагаючи іншим, він спокутує все, що колись накоїв.

Узагалі, пошук водія — тривалий процес. З кожним із них мої колеги проводять співбесіду. Нам важливо розуміти, чи здатна людина пережити все те, що побачить у Маріуполі. Кількох кандидатів ми відсіювали, тих, у кому не впевнені, відправляли спочатку до Бердянська, — це така демоверсія пригод, які на них чекають у Маріуполі.

Припускаю, процес підготовки до подібної поїздки повинен займати не менше часу, ніж сама дорога туди. З чого він складається?

Про це я можу написати книгу, але спробую розповісти коротко.

Більшість нашого парку — «Мерседеси Спринтери», випущені наприкінці 90-х. До війни їх використовували як маршрутки. Тому перед відправкою в рейс ми перевіряємо технічний стан буса. Потім завантажуємо гуманітарку: їжу, воду та ліки. Готуємо потрібні документи, які саме — зараз сказати не можу.

Паралельно з цим готуємо водіїв. Віднедавна ми заборонили їм говорити на блокпостах, що вони волонтери. Це слово діє на денеерівців як червона ганчірка на бика: вони не вірять, що хтось може щось робити просто так. Тепер кожному водієві ми вигадуємо легенду, щоб він зміг пояснити, хто він, навіщо їде до Маріуполя, на які гроші і де купив машину. Тут важлива кожна деталь, тому що через найменший провис в історії людина ризикує втратити не тільки машину, а й життя. Далі йде інструктаж за маршрутом.

Через найменший провис в історії водій ризикує втратити не тільки машину, а й життя.

Ще ми купуємо одноразові станки, зубні щітки, чай, насіння, сигарети, стартові пакети для телефонів. Цими речами дуже цікавляться солдати ворога, тому вони можуть полегшити прохід через блокпост.

Увесь процес від підготовки до повернення триває чотири-п’ять днів. Відправивши один бус, ми починаємо збирати наступний. І так по колу. Збираємо одного і хвилюємося за того, хто зараз у рейсі. Якщо водій не повертається у потрібний час, ми не знаходимо собі місця.

Ви сказали, що на блокпостах росіян замінили солдати так званої ДНР. З ким із них легше домовлятися?

Вони варті один одного. Але тут правомірне прислів’я: «Немає гіршого ворога, ніж твій колишній друг». Солдати ДНР із підозрою ставляться до кожного, хто приїздить з України. Вони вважають, що там самі «зрадники» та пособники української армії. Вони зліші. І взагалі, чим ближче до міста, тим більше шансів потрапити до в’язниці. Жодне право там не працює. Усе, що ти можеш, — це переконати солдата своєю розмовою.

Якщо вам вдалося налагодити вивіз людей, чому ми ніяк не можемо домовитися про зелені коридори?

Це питання до переговорників. На самому початку війни я чув новини про зелені коридори, якими з Маріуполя евакуювали 2 500 осіб. Але що таке зелений коридор? Це коли ти їдеш без упину. А якщо у тебе на шляху 20 блокпостів і на кожному з тебе готові зняти навіть взуття, то це не зелений коридор. Тому люди, які виїжджали з Маріуполя, нічого не чули про них.

Але я не звинувачую нашу владу. Адже на окупованій території ніхто не зацікавлений у тому, щоб людей вивозили на територію України. Домовлятися про евакуацію там немає з ким. Ба більше, вони роблять усе, щоб її не сталося.

Нещодавно я розмовляв із товаришем, який виїхав з Маріуполя до Новоазовська. Йому сказали, що на українських блокпостах евакуйованих чоловіків забирають до армії, що у Запоріжжі йде війна і що в Україні страшна розруха. Так мешканцям Маріуполя промивають мозок. Перевірити інформацію вони не можуть — у місті немає зв’язку. І коли цілий місяць тобі під звуки бомбардувань вливають у вуха ці страшні казки, то починаєш у них вірити.

На окупованій території ніхто не зацікавлений у тому, щоб людей вивозили на територію України.

У своїх соцмережах ви попереджали людей про те, щоб вони не зв’язувалися з шахраями. Чи багато шахраїв?

Нині менше, але раніше було багато. Людина представлялася водієм, скидала фотку машини, брала передоплату, гроші на бензин і ще на щось, а потім викидала сімку. Такий собі класичний вайбер-розвід, коли люди заробляли десятки тисяч гривень на чужому горі. Судячи з розповідей тих, кого обдурили, провертали ці схеми зеки.

Тому я завжди говорив — якщо домовилися про евакуацію за гроші, то оплачувати роботу водіїв потрібно лише після того, як вони її зроблять. Жодних передоплат. І ще треба пам’ятати, що волонтери за роботу грошей не просять. Ми кажемо: якщо вважаєте за потрібне допомогти нашій місії, ви можете це зробити, але це необов’язково.

Де ви берете гроші на бензин?

Донати. Завдяки їм заправляємо бусики та проводимо їхній техогляд. У мене навіть є можливість давати водіям як подяку певну суму. Я спеціально не називаю це «платою», бо наші водії працюють не за гроші. Але я розумію, що вони мають допомагати своїм сім’ям.

Чого зараз потребує ваш волонтерський рух?

Віднедавна ми почали закуповувати легкові автомобілі. Нам потрібні легковики — чим більше, тим краще.

Які вимоги до машин?

Жодних. У мене на маршруті навіть «Жигулі» працюють, після того як ми привели їх до ладу. Був один хлопець, який віддав нам свій «Сузукі Гранд Вітара». Ось так: зовсім незнайома людина залишила мені ключі від машини і поїхала. Не ставлячи жодних запитань. Якщо ти хочеш допомагати, ти просто мовчки це робитимеш.

Скільки людей ви вже вивезли?

Нам зараз не до точних підрахунків, але, гадаю, більше тисячі.

Фото на обкладинці: Леон Кляйн / AFP