Тут було селище: Репортаж із Бородянки

Селище міського типу Бородянка знаходиться за п’ятдесят кілометрів від Києва. До війни Бородянка виглядала скромніше, ніж Буча: одна центральна вулиця, один Будинок культури, парк, не дуже заможний приватний сектор.

Вулиця Центральна — вітрина Бородянки. Тут знаходяться майже всі адміністративні будівлі міста, декілька пам’ятників і зефірного кольору багатоповерхівки. На початку березня Центральною до селища заїхала ворожа техніка. Тут російська армія провела місяць, весь цей час воюючи з теробороною. Пенсіонер Анатолій згадує: «Наші давали їм жару міцно, виїжджали машинами і просто спалювали техніку. Рашисти не знали, що з ними робити».

Про масштаби боїв свідчить похмурість пейзажу: на дорогах зола, вздовж них пошкоджена вогнем техніка та згорілі вантажівки й легкові автомобілі. Деякі використовували як барикади. У повітрі стоїть запах гару.

Пекельний ранок

Бородянку руйнували нерівномірно. Приватний сектор практично не постраждав, але на Центральній немає жодної вцілілої будівлі. Найбільше дісталося багатоповерхівкам у кінці вулиці — тим самим, зефірним. Уранці 2 березня їх почали бомбардувати російські літаки. Перші удари прийшлися по будинку № 359.

У забрудненій золою куртці Дмитро виносить з квартири вцілілі речі. У мить, коли у будинок влучили ракети, він знаходився у своїй квартирі. Після першого вибуху вибіг на сходову клітку і спробував спуститися на перший поверх. Але не добіг.

— Чую: летить-свистить. Сховався за шахтою ліфта, встиг навіть сісти. Відчув тільки, як якийсь уламок влупив по спині. Потім узяв вибиті вибуховою хвилею двері та прикрився ними. Так і вижив. Із нашого під’їзду майже всі виїхали, тож ніхто й не загинув, — каже він.

За його версією, росіяни почали безладно обстрілювати будинки після перших зіткнень із теробороною. Українці воювали з ними мобільними групами, обстрілюючи «з-за кожного рогу». Зрозумівши, що не справляються, росіяни розпочали хаотичну стрілянину.

«Лупили направо-наліво із БМП, а через день прилетів літак».

Визначити, чим стріляли по будинку, просто. Бачиш велику дірку у стіні — отже, палили з танка. Якщо на місці будинку руїни, бомбили ракетами. Врятуватися від них неможливо. При прямому влучанні панельна будівля складається як картковий будиночок. Гинуть усі: і ті, хто на верхніх поверхах, і ті, хто на нижніх.

Бачиш велику дірку у стіні — отже, палили з танка. Якщо на місці будинку руїни, бомбили ракетами.

У підвалі будинку, де раніше мешкав Олександр Пінчук, «братня могила». За його словами, там перебуває близько трьох десятків людей.

— Звідки ви знаєте? — питаю.
— Як звідки? Я сидів у тому підвалі кілька днів. Виїхав 2 березня ввечері. Виїжджати не планував, але після перших вибухів у районі кільця (поворотне коло біля самого в’їзду до Бородянки, на якому був блокпост. — Прим. авт.) друг по телефону вмовив перебратися до нього у приватний сектор. Я виїхав перед комендантською годиною. У підвалі лишалося з тридцятеро людей. А вранці прилетіло у будинок, і їх завалило.
— Ваша квартира вціліла?
— Ні. Навіть документи лишилися там. Тепер я бомж.

Без стін

Біля одного з під’їздів напівзруйнованого будинку стоять дві вантажівки. Водії мовчки курять поряд. Декілька чоловіків спішно виносять з під’їзду розібрані меблі, плиту. Побачивши мене, один із них акуратно уточнює:

— Ми допомагаємо господині врятувати те, що лишилося.
— А входити туди безпечно? — питаю.
— Та яка різниця, — каже один із них, — треба допомогти людині.

Сходи всипані уламками скла. Уздовж стін відкинуте вибуховою хвилею з квартир домашнє начиння: виделки, бляшанки, подушки. На четвертому поверсі біля входу до однієї з квартир метушиться жінка у чорній хустці.

На облаштування квартири для сина Тетяна Овдієнко з чоловіком грошей не шкодували — купували лише «нове та найкраще, щоб він, коли заведе родину, користувався». Але син загинув два роки тому. Квартира, в якій зберігалися його речі, була порожня, тому в момент влучання ракети ніхто не постраждав. Через два дні після визволення селища Тетяна Василівна велосипедом вивезла кілька подушок. Потім знайшла дві вантажні машини.

Вціліло не так багато: плита, деякі меблі, ліжко, на якому колись спав її син. Решту винесли мародери, залишивши по собі лише пошкоджену осколками плазму.

— Багато років тому син привіз із «Артека» гілочку, посадив у горщик. Подивіться, яке диво виросло! — Тетяна Василівна показує на рослину біля стіни. — Це пам’ять про сина. Я дуже рада, що вона вціліла.
— А хто виносив ваші речі — росіяни? — питаю.
— Ні, — невпевнено відповідає вона, — наші.

Як і в інших містах, спійманих мародерів бійці тероборони прив’язували до стовпа. Місцеві захищали свої оселі словом: писали на воротах будинків та на дверях квартир «заміновано». Метод виявився не дуже ефективним — в більшість квартир таки вдерлися. Продавщиця магазину Лариса лаялася з мародерами майже щодня, відганяла від того, що раніше було її магазином. Каже, грабували здебільшого «алкоголіки та цигани». Але зараз в Бородянці їх немає.

— Останню партію ми вчора вигнали до сусіднього села, — каже вона.
— Навіщо до села? — питаю.
— Бо вони там живуть. Я знаю багатьох особисто.

Власноруч

Після визволення селище продуктами забезпечували волонтери. Привозили місцевим хліб та гарячі обіди. Але заправки зачинені, тому палива в Бородянці та околицях досі немає.

«Тільки не знімайте, як я зливаю соляру», — сором’язливо просить молодий хлопець із каністрою та довгим шлангом у руках. Після цих слів він починає вовтузитися біля бака обгорілого російського БТРа. Паливо піде для машини Укрпошти, яку співробітники знайшли біля відділення. Без одного вікна та з літерами V на бічних дверях, але на ходу.

«Я, як змогла, ці гидкі V стерла, але не повністю: якщо придивитися — видно», — каже співробітниця Укрпошти Ліна.

Ліна повернулася до Бородянки два дні тому, пробувши в евакуації у родичів у селі. Невисока, тендітна, в окулярах у товстій оправі, вона рішуче налаштована відновити роботу поштового відділення. Для цього потрібно не так багато: знайти начальницю, яка кілька тижнів не виходила на зв’язок, зібрати співробітників та підшукати для пошти нове приміщення — старе вигоріло вщент. Ліна впевнена, що впорається з усім цим за кілька днів.

Після заяви Ірини Геращенко про те, що Бородянка постраждала сильніше за Бучу, до селища хлинули чиновники та журналісти. Місцеві скаржаться: влада не сповістила про те, що до Бородянки можна повертатися. Ті, хто все-таки приїхав, зробили це на свій страх і ризик. З них далеко не всі знали, що в селищі запроваджено комендантську годину.

Тетяна сердиться: вони з чоловіком повернулися до Бородянки вчора, й за цей час так і не зрозуміли, чим можуть бути корисні селищу.

— Техніки мало, рятувальників мало! Чому ніхто не організує нас, чому не скажуть, які завали розбирати? Я розумію, що в місті можуть бути міни, але наша лікарня не постраждала — чому нам усім не облаштувати там житло для тих, хто все ще сидить у підвалах?

У Бородянці другий день працюють сапери: збирають полишені росіянами снаряди, розміновують територію. Але рятувальників справді мало. Невеликими групами вони працюють на завалах, які перевірили сапери. Те, що могли, розібрали руками, для іншого потрібна техніка. З чуток, до Бородянки з Білої Церкви виїхав кран. Але коли він буде, поки що незрозуміло.

В очікуванні

Своїх загиблих жителі Бородянки почали ховати декілька днів тому. До цього, як і в Бучі, вони лежали просто неба. Під час окупації поховати людей було неможливо: російські військові не допускали до тіл. Деякі пролежали на вулиці тривалий час, упізнати їх було складно. Батюшка проводив на цвинтарі поодинокі служби. Робив це під снарядами, інколи лежачи на землі.

Батюшка проводив на цвинтарі поодинокі служби. Робив це під снарядами, інколи лежачи на землі.

Скільки мирних мешканців загинуло під час окупації — невідомо. Рахувати зарано, багато тіл знаходяться під уламками багатоповерхівок.

Начальник служби Бородянського теплопостачання Олександр Плахотник ледве стримує сльози. Другого березня, одразу після бомбардування, він направив до зруйнованих будинків два трактори. Хотів, щоб ті розібрали завали. Шанс врятувати людей був. Але російські солдати техніку розстріляли.

Шанс дістати вцілілих був, але російські солдати розстріляли техніку, якою рятувальники намагалися це зробити.

— Ми врятували тільки одну жінку, — каже він, — вона трималася руками за арматуру, що стирчала зі стіни на третьому поверсі. Стрибнула вниз, але якось не дуже вдало, довелося відвезти до лікарні.

У приміщенні дитячого садка «Буратіно» вибито шибки та пошкоджено дах. Біля входу, закутавшись у ковдру, сидить Людмила. Вона спостерігає за тим, як рятувальники розбирають завали в сусідньому будинку. Під купами бетону — її рідна сестра та племінник. Ракета влучила в будинок 3 березня. Пожежа після неї тривала чотири дні.

— Перші два тижні ми вили від безпорадності. Коли могли, розбирали рештки будинку руками. Прислухалися — може, хтось там живий. Але ні, тиша.
— Послухайте, — каже чоловік, який щойно підійшов, — там же був склад ресторану. У ньому є їжа. Може, вони й живі?
— Припиніть, — стомлено відмахується Людмила, — пряме влучання ракети. Вони не мали часу туди спуститися.

Під час окупації Людмила допомагала теробороні: організувала штаб у центрі психологічної допомоги. Бійці приходили туди поїсти та помитися. Останні два дні займається одним — чекає тут, поки з-під завалів дістануть тіла її близьких.

— Скільки ви тут сидітимете? — питаю.
— Поки їх не знайдуть, — відповіла вона. — Від думки, що я не зможу їх поховати, мені стає страшно.

Кілька хвилин жінка мовчить. Нарешті рятувальники знову беруться розбирати завали.

— Дивіться,— каже вона,— хлопці знову взялися до роботи. Дай боже, знайдуть.

Фото: Михайло Палінчак, спеціально для Bird in Flight