Фотопроєкт

Світло у вікні навпроти

Інколи руки Вікторії Лихольот тремтять так, що не виходить сфокусувати камеру, але вона продовжує щодня знімати світло у вікнах навпроти. Вікторія живе у Харкові та веде цей фотощоденник, щоб фіксувати свої страхи й надії. І вона вже точно знає, який знімок має стати останнім.

Харків потерпає від ударів російської авіації та артилерії з першого дня війни. За приблизними підрахунками, за цей час у місті зруйновано понад тисячу житлових будинків. Багато харків’ян вимушено покинули свої домівки, проте деякі лишилися. Серед них — Вікторія Лихольот, фотографка та авторка серії робіт «У темряві». З дев’ятого дня війни вона щовечора знімає вид зі свого вікна. У її об’єктиві — освітлені вікна навпроти, яких стає дедалі менше. Спостерігаючи за змінами навколо та шукаючи свідчення присутності інших людей за сусідніми вікнами, Вікторія розповідає про свій досвід переживання війни.

Вікторія Лихольот

Художниця з Харкова. Навчалася у школі «ІЦФ» та Chekachkov Photo Academy в Харкові, Школі сучасного мистецтва Вікторії Бурлаки в Києві. Брала участь у багатьох українських колективних виставках.

— Я планувала йти на виставку Ані Мельникової до «Муніципалки», захід мав відбутися 24 лютого. Увечері напередодні думала, що вдягнути. Під ці приємні міркування заснула міцно та проспала початок війни. Прокинулася о дев’ятій — у телефоні було багато пропущених дзвінків і повідомлень про те, що почалася війна. Тоді ж я почула звуки бомбардувань за вікном, але першою свідомою думкою було: чи відбудеться виставка? Ближче до обіду стало зрозуміло, що ні.

Спочатку я була шокована від усвідомлення реальності, тому планів щодо евакуації не було. Так само не було якогось місця, де б на мене чекали. А потім я порахувала «себе». Виявилося, що «я» — це не тільки я, але й мій партнер, його мама, моя мама та моя бабуся, яка вже не могла пересуватися самостійно. Я зрозуміла, що всі не зможуть виїхати.

Бабуся померла 19 березня, тільки 28 березня ми змогли її поховати. Ще раніше, 25 лютого, під вибухами загинула моя двоюрідна сестра.

Бабуся померла 19 березня, тільки 28 березня ми змогли її поховати.

Муніципальна галерея Харкова

Зараз моє життя замкнулося на мені у широкому розумінні слова. Я постійно на зв’язку з мамою, яка живе у центрі Харкова, я переписуюся з друзями. До бомбосховища поки не ходжу, маю усі необхідні продукти, воду, світло та зв’язок. Якось знайшла листкове тісто в морозилці, зробила круасани. Мене заспокоює приготування їжі, а свіжі круасани на сніданок ще й підіймають настрій.

Я почала фіксувати те, що бачу з вікна своєї квартири, 4 березня. До цього взагалі не могла нічого робити. У перший день війни, коли почався воєнний блекаут, у мене було відчуття, що всі поїхали, а тільки ми лишилися, — від цього було страшно і тривожно. Проте ввімкнене світло у квартирах навпроти давало надію.

Дуже багато людей покинули місто, зараз у дворі ледь-ледь набереться десяток автівок. Але ті, хто лишився у Харкові, потроху оговталися. Спочатку люди ночували у підвалах, хтось — у під’їздах. На другому поверсі сусіди влаштували собі непогані спальні місця — винесли матраци, подушки та дивилися всі разом комедії. Зараз під’їзні ліжка прибрали у куточок: люди або евакуювалися, або втомилися боятися та повернулися до квартир. Але світло все ще вмикають з обережністю. Уже можна побачити молодих людей, які повільно прогулюються вулицями, чи матусь із візочками на дитячих майданчиках. Усе це, звісно, під нескінченні звуки обстрілів.

Для війни типовим є стан сліпоти та дезорієнтації. Увесь твій світ звужується до меж квартири. На відміну від карантинних часів навіть до вікна підходити небезпечно. Ти знаходишся у центрі подій, але маєш лише два джерела інформації — інтернет (якщо не обрубили зв’язок) та власні органи чуття (особливо слух). Ти перетворюєшся на суцільні вуха, коли чуєш звуки артилерії. Коли над нашим будинком пролетіло декілька літаків, а за ними пролунали сильні удари, я дізналася багато нового про своє тіло.

Як казала собі героїня детективу польської письменниці Іоанни Хмелевської, «найкращий спосіб підбадьорити себе — це підбадьорити когось іншого». Гумор теж допомагає, особливо чорний. Іноді мене відвідують неприємні думки: якщо зараз сюди прилетить снаряд, як же некрасиво я виглядатиму.

Для мене цей проєкт — дуже особистий щоденник. З одного боку, я розповідаю про власні переживання, включно з тілесними, бо іноді мої руки так тремтять, що не можна сфокусувати камеру. Це історія моїх страхів, надій і фантазій. З іншого боку, це спосіб сказати, що я жива, що зі мною все добре.

Іноді мене відвідують неприємні думки: якщо зараз сюди прилетить снаряд, як же некрасиво я виглядатиму.

Я точно знаю, коли він закінчиться. Це буде фотографія, на якій горять ліхтарі, а у вікнах навпроти — яскраве світло. Я теж увімкну світло у всіх кімнатах! Не знаю, яким буде цей день, але нехай він настає швидше, і я все ж таки придумаю, що вдягти на виставку Ані Мельникової.

4 березня
5 березня
6 березня
7 березня
8 березня
9 березня
10 березня
11 березня
12 березня
13 березня
14 березня
також 14 березня
15 березня
16 березня
17 березня
18 березня
19 березня
20 березня
21 березня
22 березня
23 березня
24 березня
25 березня
26 березня
27 березня
28 березня

Нове та Найкраще

216

37

294
246

Більше матеріалів