Фотопроєкт

«Мій мозок не передбачав сценарію зі щасливим закінченням»: Щоденник війни

Їдучи з Києва до будинку в передмісті, Роман Бабак захопив із собою камеру. Він фіксував усе, що відбувалося з ним протягом двох тижнів, — дні в очікуванні удару, запаси їжі в укритті та страшну дорогу до безпечного місця.

Фотографія завжди була для Романа способом зафіксувати навколишню реальність. Це захоплення з’явилося в його житті у 2017 році після знайомства з київським фотографом Юрою Коломійцем. Перші два тижні війни Рома провів у невеликому будинку на Київщині, неподалік Гостомеля, Ірпеня та Бучі. Він документував усе навколо, ведучи свого роду щоденник. Bird in Flight публікує роботи Роми разом із його розповіддю про пережитий досвід.

Роман Бабак

Народився у Ніжині, живе в Києві. Працює редактором в українському ІТ-холдингу, захоплюється фотографією.

— Початок війни застав мене не вдома. Увечері 23 лютого я зайшов в гості до брата та залишився ночувати, щоб зранку поїхати від нього на тренування. Тому з речей мав із собою лише гі (кімоно для бразильського джиу-джитсу).

Пам’ятаю, що прокинувся від гучних ударів. Узяв телефон — купа людей уже була онлайн. У чатах майоріли однакові повідомлення: «Ви теж це чули?» Я побачив відео про «спецоперацію» і зрозумів, що почалася війна.

Першу добу ми провели вдома — четверо людей у невеликій квартирі на Печерську. Спали між ванною та коридором. Мені випало щасливе місце біля унітаза. На другий день ми знову прокинулися від звуків вибухів. Побачили відео з Харківського масиву, куди прилетів снаряд. Уранці зателефонував наш друг, який служить у ЗСУ. Сказав, що краще поїхати кудись, де тихіше та безпечніше. Тому ми вирушили до області, де живе мама моєї дівчини. Я вмовив своїх заїхати до мене додому — потрібно було забрати рюкзак, який я спакував ще два тижні тому. Там були деякі речі, спальний мішок, трохи готівки та головне — камера. Дві хвилини на збори — і ось ми вже їдемо у бік Житомира. Щоб подолати 35 кілометрів, знадобилося понад три години. Нам пощастило. Ми їхали повільно, але їхали. Навкруги стояла військова техніка, завивали сирени. Було відчуття абсолютної нереальності того, що відбувається, наче ми потрапили у воєнну хроніку.

Потрібно було забрати рюкзак, який я спакував ще два тижні тому. Там були деякі речі, спальний мішок, трохи готівки та головне — камера.

У перший день нам здавалося, що виїхати з Києва було правильним рішенням. Світило сонце, ми сиділи у будинку з великим подвір’ям, грали з котами, моніторили ситуацію та думали, що робити далі. На душі було тривожно, але навколо — спокійно.

За день усе змінилося. Зникла електрика, разом із нею — вода. На щастя, залишився газ, а надворі була криниця. У будинку був старий газовий котел, тому ми могли зігрітися та приготувати їжу. Ще за день зачинилися магазини та єдина на все село аптека. За декілька днів на місцеву фабрику привезли продукти, й ми змогли купити борошно, сіль, масло, макарони та томатну пасту, простоявши в черзі три години.

Вибухи було чутно постійно — якісь далі, якісь ближче. Згодом ми зрозуміли, що чули Гостомель, Ірпінь, Бучу.

Ми влаштували спальне місце у вітальні. Заклеїли вікна, посунули диван до вікна та спали між ним і стіною. До того ж знесли стільці, каремати та спальні мішки до льоху. Уже на другий день, щойно починало гриміти, ми за хвилину одягалися, взувалися і знали, що взяти з собою.

Коли було тихо, ми намагалися хоч якось відволіктися: кололи дрова, грали в карти, читали книги, готували, носили воду тощо. Час спливав повільно, здавалося, що дні стали довші. Гриміти починало о четвертій-п’ятій ранку, після цього вже не спалося. Декілька разів на день ми вмикали радіо на старій Nokia, щоб дізнатися новини. В останні дні перед виїздом це був наш єдиний зв’язок із зовнішнім світом. Також я постійно робив фотографії. Для мене це — один зі способів зафіксувати, що відбувається. Щось на кшталт щоденника. Навіть у звичайному житті я постійно ношу з собою камеру, а тут узагалі було незрозуміло, як події розгортатимуться далі та що буде завтра.

Ми вмикали радіо на старій Nokia, щоб дізнатися новини. В останні дні перед виїздом це був наш єдиний зв’язок із зовнішнім світом.

Мене дивував спокій місцевих жителів. Коли на вулиці гриміло, ми були готові якнайшвидше бігти до льоху, а сусіди тим часом просто стояли, спілкувалися на подвір’ях, ходили вулицями. Навіть новину про те, що поруч йде колона військової техніки, сусід повідомив нам із посмішкою. Місцева спільнота дуже згуртована. Люди допомагають одне одному, обмінюються продуктами, звуть сусідів, коли запускають у себе генератор. Коли перестав працювати lifecell, сусід приніс нам свою сім-карту Vodafone, поклавши на неї гроші.

Напередодні від’їзду ситуація стала критичною. Їжа закінчувалася, були проблеми зі зв’язком, ніяких постачань не очікувалося. Російські солдати перейшли на «самозабезпечення», інакше кажучи — мародерство. Ми ховали продукти, техніку, я перестав носити з собою камеру, вставив сім-карту у старий телефон, щоб у разі чого спокійно його віддати.

Нам вдалося виїхати 10 березня. Жодного оголошення коридорів тоді не було. До останнього мені це здавалося поганою ідеєю. За тиждень до нашого від’їзду на цьому напрямку росіяни обстріляли автівку, в якій батько намагався вивезти двох доньок. Було страшно, але ми чули, що вже дві колони спромоглися виїхати за межі району. Останні дні були найважчими. Ми вже не бігали до льоху — усі думки були про від’їзд. Перед сном у голові крутилися тисячі сценаріїв: в одному мене розстрілювали на російському блокпосту, в іншому ми підривалися на міні, потрапляли під артилерійський вогонь тощо. Мій мозок не передбачав сценарію зі щасливим закінченням.

Перед сном у голові крутилися тисячі сценаріїв: в одному мене розстрілювали на російському блокпосту, в іншому ми підривалися на міні.

Уранці не було жодних думок та емоцій, у голові утворився вакуум. Ми зібралися разом з іншими мешканцями, повісили білі пов’язки на автівки й поїхали. Загалом мали 30 автівок у колоні.

Щоразу, коли колона зупинялася, було дуже тривожно. Російський блокпост проїхали без зупинки. Я бачив там транспорт із літерою V, а мій брат — тіла загиблих, що лежали під снігом поруч із блокпостом. За декілька хвилин зупинилися знову — то був український блокпост. Коли я побачив українські шеврони, мені відлягло від серця. Наші хлопці виглядали солідно, перевірили документи та відпустили нас далі. Було боляче бачити порожню Житомирську трасу, але ще складніше — дивитися на фотографії зруйнованих Харкова, Маріуполя, Чернігова.

Зараз я знаходжуся у Хмельницькому. Тут спокійно. Декілька разів на день звучить сирена, але у порівнянні з минулими двома тижнями маю відчуття, наче потрапив до Лас-Вегаса. Працюють супермаркети, кав’ярні, ходить транспорт — життя триває.

Мені нема чого сказати росії та росіянам. Вони не заслуговують навіть на гейтспіч. Українцям хочу сказати: я вами пишаюся! Як і будь-хто з вас, я мрію про одне — щоб скінчилася війна. Я вже бачу, як за ці три тижні змінилося суспільство. Упевнений, що ця трагедія зробить Україну сильнішою. Ми обов’язково переможемо, адже світло завжди перемагає темряву.

Нове та Найкраще

8 532

1 079

888
1 346

Більше матеріалів