Досвід

«Війна дала можливість перезавантажити життя»: Українські біженки про кар’єру за кордоном

Навіть перебуваючи в безпеці, під час війни складно зосередитися на роботі, та все ж добре, якщо ця робота взагалі є. Адже багато українців були змушені залишити не лише свою домівку, але й офіс. Проте у декого навіть в еміграції вийшло знайти собі місце, де можна продовжувати професійно розвиватися, — розповідаємо їхні історії.

Станом на 6 квітня 41% жителів України втратили роботу через війну. І не лише через звільнення, окупацію чи призов, але й просто через неспроможність працювати, адже 20% дорослих громадян довелося змінити місце проживання. Багато українок виїхало до Європи, і часто вони шукають будь-яку роботу вже там. Влаштуватися за спеціальністю вдається не всім — більшість вакансій у торгівлі, на виробництві та в аграрному секторі. Bird in Flight поговорив із жінками, в яких вийшло не просто знайти роботу під час війни, але й кар’єрно зрости.

Кароліна Ашіон 46 років

Телеведуча. Переїхала з Києва до Дюссельдорфа.

— Останні два роки були складними. Майже одночасно померла моя мама та найкраща подруга. Пандемія і локдаун теж не надавали сил. До того ж наприкінці 2021-го несподівано для мене завершилися тривалі стосунки. Тому Новий рік я зустрічала наодинці. На плаву тримала тільки робота.

На телебаченні я більше 20 років, працювала у передачах різного формату — від розважальних до суспільно-політичних. Веду прямі ефіри й люблю цю складну та відповідальну роботу.

24 лютого, як і багато українців, я прокинулася від вибухів. Одразу поїхала на роботу, вела марафон новин. Через чотири дні нашу студію закрили.

Виїжджати з країни я не планувала, лише перебралася за місто. Але коли в сусіднє село «прилетіло», все ж вирішила поїхати. Мій батько, який живе в Нігерії, зробив запрошення, але скористатися ним я не встигла — посольство вже не працювало. Потім знайомий із Дюссельдорфа запропонував поїхати до Німеччини. До місця я дісталася у, м’яко кажучи, розібраному стані. Але мене підтримував знайомий. Через нього я знайшла кілька вакансій на німецькому телеканалі RTL. Зробила пробний запис, надіслала резюме. Дуже швидко мене покликали у студію для запису тракта. На восьмий день перебування у Німеччині я уклала з телеканалом контракт, з випробувальним терміном три місяці.

Передача, над якою я працюю, розповідає про події в Україні. Вона виходить о восьмій вечора, хронометраж — вісім хвилин. Моя аудиторія — біженці, тому ефір я веду українською. Переклад німецькою йде текстом унизу екрана. Структура випуску проста: дайджест останніх подій, спілкування з експертами, в кінці — обов’язково щось позитивне. Готую тексти і працюю в кадрі сама.

Передача Кароліни

У мене багато зв’язків в Україні, тому я постійно пропоную продюсерам нових спікерів та героїв. Але німецькі колеги поки що сприймають мене лише як ведучу, а до пропозицій ставляться з обережністю. Німецьке телебачення відрізняється від українського. Тут ніхто нікуди не поспішає, всі стабільно працюють за суворим розкладом: після сьомої вечора ніяких розмов «по роботі». Не встиг щось зробити у строк — твої проблеми. З одного боку, це плюс: колеги поважають свій і твій час. З іншого — дуже незвично, бо події та новини живуть поза графіком.

На німецькому телебаченні ніхто нікуди не поспішає, всі працюють за розкладом.

Нещодавно я зустрічалася з виконавчим директором каналу. Зрозуміла, з якою повагою він ставиться до кожного співробітника, від ведучих до прибиральників. Ще одна особливість місцевого медіаринку — високі стандарти. Тут ведучі мають право лише нейтрально переповідати факти. Звичних для України різних точок зору на телеканалах немає. Крім того, німецькі журналісти не можуть собі дозволити відкрито товаришувати з політиками.

Чітких планів на майбутнє у мене поки що немає. Звісно, я сумую за домом, де в мене залишилися друзі, але найближчим часом повертатися до України не збираюся. Чому? Бо у Німеччині немає чиновників на кшталт Олександра Ткаченка і для мене важлива атмосфера терпимості у професійній сфері. У чомусь війна дала мені можливість перезавантажити життя, але не тільки вона. Якби не зміни в особистому житті, я б залишилася.


Аліна 28 років

Графічна дизайнерка. Переїхала з Харкова до Варшави.

— Раніше я ніколи не хотіла емігрувати — можливо, переїхати до Києва, але точно не до Європи. Так, там трохи кращий громадський простір, музеї, але рівень життя такий самий. Десь за місяць до війни я вирішила, якщо вона почнеться, їхати до сестри у Варшаву. Тобто це був навіть не план, а заспокоювальний варіант.

24 лютого я зідзвонилася з сім’єю, що живе в Пологах Запорізької області, й пішла на вокзал з одним рюкзаком із ноутбуком. Там була паніка, до вагонів не пускали без квитка, і я дивом змогла його купити. Я доїхала до Полтави, де мене забрали в Пологи. Звідти через кілька днів вирушила до Запоріжжя, де сіла на евакуаційний потяг до Львова сама — родичі вирішили залишитися. Згодом мама з братом усе ж виїхали до Польщі, а батько зараз в окупації.

До Львова я добиралася через Київ, який у цей час бомбили. Пишаюся Укрзалізницею — провідники просто боги. Пасажирів було багато, навіть у коридорах на підлозі лежали люди — в основному чоловіки-іноземці. У Львові одразу з потяга потрапила на автобус до Варшави.

В Україні я працювала дизайнеркою у студії «Графпром» протягом 5 років, тьюторкою у Харківській школі архітектури, фрилансила. Перед війною збиралася звільнятися із «Графпрому», тому почала шукати роботу ще в дорозі: розуміла, що потік біженців гігантський і на всіх роботи не вистачить, а буде робота — буде й житло.

Я попросила друзів-поляків щось мені підшукати, і один із них сказав, що в нього є варіант. Так я потрапила до Якуба де Барбаро — він відомий графічний дизайнер, зазвичай працює сам, але йому не вистачає часу на всі проєкти, тож він шукав помічника. Якуб робить дизайн книжок, багато культурних подій, виставок, співпрацює з музеями.

Він мене одразу взяв, не подивившись портфоліо, бо довіряв другу, який мене порадив. Потім усе ж подивився — й залишився задоволеним. Наш офіс — це зйомна квартира, і Якуб дозволив мені там жити. Ми працюємо вдвох, й інколи приходить третя дівчина, полька. Робота дуже схожа на ту, що я виконувала раніше. Ми зустрічаємося з клієнтами особисто чи в зумі. У нас шестигодинний робочий день, але зазвичай виходить більше. Я повноцінно працюю, пропоную ідеї, і Якуб їх приймає.

Квартира, де живе й працює Аліна

Проєкти трохи відрізняються: в Україні було більше комерційних замовлень, тут — культурних. Ми робимо айдентику для Варшавської бієнале, музею сучасного мистецтва, двох фестивалів класичної музики, виставки польського художника. У Європі просто більший бюджет на культуру, оскільки в Україні не дають грошей на дизайн навіть там, де мали б. Але і в Польщі не всі працюють із музеями сучасного мистецтва, це мені пощастило.

Заробітна плата не відрізняється від української. Але, звісно, я не рахувала, знизився мій дохід чи виріс, — думаю лише про те, як неймовірно мені поталанило з роботою, житлом і людьми, що мене оточують.

Заробітна плата така сама, але я не рахувала, чи знизився мій дохід, — думаю лише, як мені поталанило з роботою, житлом і людьми, що оточують.

Польської мови я не знаю, але вивчаю — шоковим методом, просто на роботі. Заради мене всі переходять на англійську, але якщо зустріч уже триває 4 години й у всіх кипить мозок, звичайно, повертаються до польської. Поляки цікавляться Україною і хочуть допомогти, дехто з тих, кого я знаю, навіть пішов на курси української. Я розповідаю їм про нашу сучасну культуру, показую меми і привношу український дизайнерський сленг, на кшталт «кладовище» — сукупність логотипів, що стоять у нижній частині будь-якої афіші.

Я дуже хочу повернутися до України, але зараз не можу будувати жодних планів. Здається, що одразу після перемоги не буде багато роботи в моїй сфері, проте згодом — обов’язково поїду додому.

jakub-de-barbaro-kuba
Jakub-de-Barbaro-04
Айдентика кінофестивалю у Кракові. Зображення: Jakub de Barbaro
601956cc683336401f385120_Jakub-de-Barbaro-01
Дизайн книги. Зображення: Jakub de Barbaro

Катерина Давиденко 24 роки

Архітекторка. Переїхала з Києва до Вільнюса.

— Я жила і працювала в Києві, а на другий день війни поїхала в Дніпро до батьків. Мама в мене лікар і планує до останнього залишатися в місті. Я ж думала, що робити далі. У телеграм-каналі «Куди піти, якщо я архітектор?» побачила вакансії в Литві й надіслала портфоліо кільком компаніям, без особливої надії, але мені відповіли.

Засновник однієї з них, який виявився українцем за походженням, навіть написав мені одразу в фейсбук і переконав, що треба виїжджати. 6 березня я виїхала до них — з третьої спроби, коли змогла сісти на потяг. Це були найжахливіші чотири дні в моєму житті: сім годин у черзі, потім заповненим потягом до Тернополя, де підсіло ще більше людей, тож неможливо було навіть пройти в туалет, звідти до Львова. Там на таксі до кордону, п’ять годин на холоді — і я в Польщі. Переночувала в шелтері, потім в однієї польки й нарешті поїхала до Литви. За цю подорож я зрозуміла, що немає нічого важливішого, ніж людяність.

В архітектурі я працюю близько двох років, останні 9 місяців — в бюро Zotov&Co, звідки нещодавно звільнилася і проходила стажування в бюро Project7. До війни не мала планів емігрувати, вступила до аспірантури в НАОМА.

У Литві мене прийняли до бюро A2SM, що працює з 2006 року. До цього я його не знала, але роботи мені сподобалися. Бюро займається проєктами реконструкцій у Вільнюсі, офісними будівлями. За законом у Литві проєктування будь-якого об’єкта площею більше 2 тисяч квадратних метрів має відбуватися на основі конкурсу, тож у A2SM багато конкурсних робіт. Тут працює до 20 людей.

Співбесіди як такої не було, мене взяли після перегляду портфоліо. Живу у колеги вдома, вона розмовляє російською, а її чоловік — онук мого професора з НАОМА, але це співпадіння. Я допомагаю їм у побуті, сплачую комуналку. Економлячи, я навіть маю змогу надсилати гроші батькам.

Я мріяла працювати в подібному бюро: високого рівня, з цікавими проєктами, які доходять до реалізації, з класним графіком й умовами роботи, атмосферою в колективі. Робочий день тут починається о 9—9:30 з того, що дівчата заварюють фільтр. Ми обідаємо разом за спільним столом, обговорюючи ситуацію в Україні. До офісу можна приходити з собаками.

Офіс студії A2SM

Зараз я працюю над проєктом, що триває: в реальному часі вношу корективи, видаю специфікації на будівництво, погоджую інженерні рішення, підбираю меблювання. Об’єкт відкриють уже в червні — це офіс великої каліфорнійської фармацевтичної компанії. Я можу пропонувати ідеї, й деякі з них уже реалізують.

Найбільша відмінність тут і в Україні — нормований робочий день, дуже дивно просто йти о шостій вечора. Мовний бар’єр також є: будівельники зазвичай не знають англійської. А ще в Литві з 2021 року всі нові будівлі мають виробляти більше енергії, ніж споживають, що складно й дорого в будівництві. Але жителі країни прямо кажуть: це для того, аби Росія не могла маніпулювати енергоносіями.

Найбільша відмінність тут і в Україні — нормований робочий день, дуже дивно просто йти з роботи о шостій вечора.

Зарплата тут майже наполовину вища, а начальник — людина, яка мене вперше бачила, — дав мені аванс ще до підписання контракту, щоб я могла купити собі все необхідне, бо в Литві немає грошової допомоги для переселенців. Я відчуваю турботу: всі питають, як я, все пояснюють, щось рекомендують, запрошують кудись. Фірма готова прийняти ще одну людину з України, але охочих поки не знайшли.

Мене офіційно влаштували за найкоротшим контрактом — на рік. Але бос обіцяв не тримати, він знає, що я планую набратися тут досвіду й повернутися до України після припинення бойових дій. Ми сильна нація, ми все відбудуємо — і архітектори будуть дуже потрібні.

Я розповідаю колегам про Україну, бо вони мене питали: «Ви у Дніпрі розмовляєте російською, тож підтримуєте Путіна?» Я пояснюю, що російськомовні українці можуть бути патріотами. Інколи ми замовляємо українську їжу. Також усі колеги нагадують, що для того, аби залишатися при здоровому глузді, треба зберігати рутину, тому ми зараз усі разом шукаємо мені форми для пасок.

01_1020x650_rv_eng
Парк за проєктом A2SM. Фото: A2SM
00_1020x6
Парк за проєктом A2SM. Фото: A2SM
21-laukas
Культурний центр за проєктом A2SM. Фото: A2SM
A2SM_Vilnius_tech_park_IMG_5692
Технопарк у Вільнюсі за проєктом A2SM. Фото: Norbert Tukaj
A2SM_Vilnius_tech_park_IMG_6548_
Технопарк у Вільнюсі. Фото: Norbert Tukaj
A2SM_Vilnius_tech_park_norbert_tukaj
Технопарк у Вільнюсі. Фото: Norbert Tukaj

3 076

30

169
101

Більше матеріалів