Досвід

Війна, яка завжди з тобою: З якими труднощами стикаються українські біженці

Українцям, які виїхали за кордон, доводиться платити свою ціну за можливість прокидатися не від вибухів та сирен. Поговорили з біженцями і тими, хто їм допомагає, про складнощі життя в чужій країні та постійне відчуття провини.

За даними ООН, до кінця березня понад 4 мільйони українців залишили країну. І принаймні 6,5 мільйона людей стали внутрішніми біженцями та переїхали до інших регіонів. Ми зібрали історії п’яти жінок — трьох біженок, змушених тікати від обстрілів у переповнених потягах, і двох дівчат, які приймають українців за кордоном.

Катя, Чехія

Уранці 24 лютого багато українців опинилися в розгубленості: перетягнути матрац у коридор під несучі стіни і не покидати квартиру, спуститися в метро чи сісти на потяг, що прямує кудись на Захід? Катя Штонда теж не знала, як правильніше вчинити. Хотілося залишитися з сім’єю, але всі її рідні були у Харкові, а вона — у Києві разом із запасом їжі на кілька днів та собакою з притулку.

Деякі знайомі поїхали одразу. З вікна Катя бачила, як сусіди виносять валізи. Але в інстаграмі на прохання підібрати її машиною ніхто не відгукувався.

«На четвертий день я вирішила піти у метро. Узяла корм, пару комплектів спідньої білизни та шкарпеток, ручку й зошит, — розповідає вона. — Біля станції „Дружби народів“ я зустріла дівчину з пуделем, яка навчила мене перевозити собаку ескалатором: спочатку передні лапки, потім задні».

Дівчина, як жартує Катя, ніби була надіслана небесами — запитала, чи збирається вона їхати, а потім запропонувала евакуюватися разом, поки не стало «ще страшніше, ще гірше». І Катя, яка так і не заночувала в метро, ​​вирушила на вокзал з самим рюкзаком.

Дівчина запропонувала евакуюватися разом, поки не стало «ще страшніше, ще гірше». І Катя, яка так і не заночувала в метро, ​​вирушила на вокзал з самим рюкзаком.

«Це був один із найгірших днів у моєму житті: військові біля краю платформи стежать, щоб не утворилася тиснява, вагон під’їжджає, люди притискають мене тілами з усіх боків, притискають собаку». Дівчина з пуделем зникла у натовпі, залізти в забитий вагон допоміг військовий. «Я взяла його руку і притиснула ось так до грудей — знаєш, це був такий гарний, теплий момент, який мені дуже допоміг».

Після 14 годин у потязі та ночі, проведеної в тамбурі на пуховику, Катя приїхала до Львова. Потім вона дісталася Чопа, де сіла на потяг, що доставляв гуманітарну допомогу з Чехії та забирав біженців дорогою назад.

До кінця березня у Чехії було вже 270 тисяч біженців, половина з них — діти. У Празі всюди українські прапори, волонтерські штаби та намети. Люди ходять із синьо-жовтими стрічками. З першого дня війни працюють гарячі лінії, оператори розмовляють українською та російською мовами, у різних частинах країни функціонують крайові центри, які консультують біженців. Проїзд у громадському транспорті безкоштовний. Урядові та приватні організації знімають для українців хостели, готелі, облаштовують житло у торговельних центрах — це матрац, тепло, їжа й душ. Але, мабуть, там складно залишатися довго.

Підтримують і звичайні люди: багато чехів віддають біженцям своє житло, переїжджаючи до родичів або винаймаючи менш затишні квартири. Так було й у випадку Каті. «Чоловік, який мені допомагає, надав невелику квартиру, зняту під офіс, а сам зі своїми співробітниками переїхав поверхом нижче».

Головний вокзал у Празі, 7 березня. Фото: Michal Cizek / AFP

Дівчині ще пощастило: за кілька днів після її приїзду прем’єр-міністр Петр Фіала повідомив, що Чехія більше не може приймати біженців. Тим, хто встиг потрапити сюди, треба йти до візового центру й отримувати право річного резидентства у країні. Віза дає право на медичне обслуговування та роботу. Катя продюсерка і планує залишатися у професії. «Продакшн скрізь продакшн», — каже вона.

Каті пощастило: за кілька днів після її приїзду прем’єр-міністр повідомив, що Чехія більше не може приймати біженців.

При цьому зазвичай чехи звертають увагу на знання мови, та навіть володіння англійською не обов’язково допомагає отримати роботу. Влаштуватися прибирати ще можна, нянею — не завжди.

Тепер Катя не так сильно щулиться від звуків пральної машини чи авто поліції та швидкої допомоги, що проносяться повз, але шум, як і раніше, нагадує про сирени й вибухи. І майже щоночі, зізнається дівчина, їй сняться жахіття. Щоразу різні, але завжди пов’язані з війною.

Якось тутешній водій Uber, який виявився уродженцем Ужгорода, вирішив її заспокоїти: «Не переживайте за Харків, росіяни своїх не чіпатимуть. Бомблять націоналісти. Гадаєте, я новин не дивлюся?»

Настя, Угорщина

Перша родина, яку прийняла Настя Чуковська в Будапешті, теж була з Харкова.

«Я беру за руку матір, вона боїться мене і не знає, куди її везу. Я привожу їх у магазин, бачу, як вони стоять і дивляться на йогурти. Дивляться довго. Скільки ми дивимося на продукти? Кілька секунд, обираємо полуничний та йдемо далі. А тут вони стоять і дивляться дві хвилини. Ця розгубленість у мить, коли ти маєш зробити найпростішу дію… Я не бачу полегшення».

Щотижня Чуковська зустрічає на вокзалі Келеті понад сто біженців. Замість текстових повідомлень вона шле голосові, й на тлі чути міський галас і розмови — Настя, як завжди, супроводжує групу, що прибула. Спочатку вони разом із чоловіком приймали українців у себе, потім склали таблицю друзів, готових зробити те саме. Незабаром їм написали знайомі зі США та Англії, які запропонували бронювати номери готелів чи квартири через Airbnb. «Одна дівчина з Лондона на тиждень забронювала невеликий готель поблизу вокзалу, — каже Настя. — Знайома з Америки винайняла кілька квартир, одну аж на три тижні».

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, відомий своїми правими поглядами та профашистськими висловлюваннями, запевняє, що тут українці знайдуть в уряді друга. Водночас саме антиеміграційна політика Орбана призвела до того, що біженцям особливо ніде жити. Понад сім років політик критикує владу Німеччини та Франції за те, що ці країни приймають надто багато мігрантів, — ті, за його словами, розхитують християнські засади Європи. У 2015-му партія Орбана «Фідес» ухвалила низку законів, які заважають емігрантам перетинати кордон Угорщини для переїзду до інших країн, а сам прем’єр сказав, що біженцям не варто сподіватися на хороше життя в Європі. У квітні партія Орбана вчетверте перемогла на виборах.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан запевняє, що тут українці знайдуть в уряді друга. Але саме його антиеміграційна політика призвела до того, що біженцям ніде жити.

«У найкращому разі уряд селить людей у ​​школах, де вони сплять на тоненьких матрацах. Я так і не зрозуміла, чи можна митися у цих школах. З одного боку, є їжа та купа одягу. З іншого — немає тепла», — розповідає Чуковська. І додає: «Я не розумію, що робить Європейський союз. Я розумію, що він обіцяє. Але як людям дожити до того моменту, коли їм підберуть гідне житло, роботу, нададуть допомогу?»

Волонтери роздають їжу українським біженцям на вокзалі Будапешта, 1 березня. Фото: Arpad Kurucz / Anadolu Agency via AFP

Настя називає тутешнє суспільство расистським та каже, що українці ще користуються привілеями білих людей. Вона згадує, що біженці з Сирії у 2016 році були змушені жити у переходах біля вокзалу, бо ніхто не хотів їм надати притулок. Сьогодні приблизно те саме відбувається зі студентами з Гани та Туркменістану, які втекли з Харкова.

Уряд Угорщини надає біженцям з українським паспортом безкоштовні квитки на потяг до Німеччини, Польщі та Швейцарії (але треба заплатити 3 євро за місце, де міняти гривню на форинти — незрозуміло). Багато в чому це відбувається через те, що країна позиціонує себе як транзитний простір. Настя, принаймні поки, не знає жодного українця, який хотів би залишитися, більшість їде кудись далі. Вона чула, що здебільшого тут затримуються люди, які мають родичів з України.

Загалом, в Угорщині ще є місця і житло на Airbnb, але пробути тут тривалий час вийде не у всіх. Ціла низка бюрократичних законів не дозволяє зняти квартиру надовго. Наприклад, українці, які приїхали до Угорщини до початку війни, не можуть претендувати на статус біженця. До того ж правові норми заважають матерям із дітьми — найвразливішій групі — отримати житло, а не матрац у шкільному спортзалі. У країні заборонено позбавляти орендованого житла матерів з дітьми, й угорці дуже бояться цього закону, тобто насправді бояться навіть надавати їм квартири, бо не зможуть попросити їх залишити.

Алла, Польща

Електричка з Києва до Львова, де люди 12 годин їдуть у тамбурах та проходах стоячи, — найжахливіше місце, де була Алла Політаєва. На пероні її 11-річного сина мало не затоптали. Протиснутися до туалету у вагоні було фізично неможливо, люди справляли нужду у пляшки.

Електричка з Києва до Львова, де люди 12 годин їдуть у тамбурах та проходах стоячи, — найжахливіше місце, де була Алла.

На українсько-польському кордоні розташовані вісім пропускних пунктів. Рава-Руська, Краковець, Шегині та Грушів — найбільш завантажені. Коли Алла перетинала кордон, автомобілі стояли понад десять годин у черзі. Її взяли з собою поляки, які привозили гуманітарний вантаж і забирали українців.

«Нашим запасним варіантом був львівський таксист, котрий возив до КП Грушів за 2 тисячі гривень. Він місцевий і знає шлях через якісь нетрі та ліси, що дозволяє висадити пасажирів максимально близько до КП — метрів сімсот. Далі — пішки».

Українські біженці на польському кордоні у пункті Медика, 31 березня. Фото: Ayhan Mehmet / Anadolu Agency via AFP

У Польщі Аллу зустріли друзі, які орендували квартиру. Без посередництва можуть виникнути проблеми: біженців дуже багато, поляки, навіть коли вони гостинні, побоюються здавати житло менше ніж на три місяці. Багато орендодавців переживають, що українці не зможуть платити ренту.

Як і угорці, вони обережні з матерями й дітьми: у Польщі діє така ж постанова, що забороняє їх виселяти. «Моїй подрузі, — розповідає Алла, — відмовили в оренді, тому що у неї дитина. При тому що її компанія перенесла офіс до Варшави та надає гарантії платоспроможності своїх працівників. Дитині 11 років».

Алла намагається не зловживати підтримкою поляків, бо має трохи заощаджень, у неї є знайомі. Для українців тут роблять справді багато: безкоштовні сім-карти роздають на вокзалах, є хаби для житла і гуманітарна допомога, дбають про проїзд та медичні послуги. Уряд працює над законом, який дозволяє перебувати у країні більше 18 місяців, працювати, навчатися, отримати виплату у 300 злотих та медичну страховку. «У Польщі всі дуже проукраїнськи налаштовані, — каже Алла. — Місцеві нам дуже співчувають і поділяють наш біль, бо за розповідями бабусь пам’ятають про вторгнення СРСР».

Але навіть така підтримка не приносить полегшення — Алла весь час відчуває «провину вцілілого». Це синдром, який уперше виявили у колишніх ув’язнених концентраційних таборів і через який Алла може розплакатися просто купивши собі каву. Від провини того, хто вижив, зазвичай страждають люди, які уникнули смерті під час природного лиха, війни або епідемії. Їм здається, що вони не заслужили на безпеку і спокійний сон, поки інші, наприклад, ховаються від бомбардувань. Або що не мають права на розуміння та співчуття, бо залишили своїх близьких і друзів. Тому багато біженців, які знаходяться в безпеці, гостро відчувають неприязнь до суспільних благ, недоступних тим, хто залишився.

«Провина вцілілого» — це синдром, який уперше виявили у колишніх ув’язнених концентраційних таборів і через який Алла може розплакатися просто купивши собі каву.

«Усепоглинаюче почуття провини — це найсильніше почуття, — додає Алла, — Воно сильніше за радість від того, що ти і твоя дитина в безпеці. Соромно за все: що поїхали майже одразу, що швидко пройшли кордон, що не ночували в хостелі, навіть за те, що можу працювати дистанційно, коли інші не можуть. Начебто якби ти пережила більше страждань на кожному етапі шляху, комусь стало б легше».

Настя та Аня, Велика Британія

Фотографка Настя Тихонова, яка мешкає в Лондоні, допомагає українцям знайти тут житло, ділиться з ними інформацією, як отримати спонсорську чи студентську візу. «14 березня відкрили прийом заявок для тих британців, хто готовий поселити в себе одну людину чи сім’ю, — менше ніж за добу на сайті уряду виявилося 90 тисяч заявок, якоїсь миті він навіть впав», — розповідає дівчина.

Тихонова та її хлопець Метью переобладнали другу кімнату під спальню — будь-який резидент Британії після перевірки може надати кільком українцям житло мінімум на пів року. Для цього уряд заснував спеціальну платформу. Британцям, які прихистили українців, належить виплата у 350 фунтів на місяць: на ці гроші вони зобов’язуються покрити утримання. Процедура передбачає, що українець матиме спонсорську візу, яка відрізняється від статусу біженця. «Вона краща з погляду особистих свобод», — додає Настя.

Демонстрація на підтримку України у Лондоні, 24 лютого. Фото: Rasid Necati Aslim / Anadolu Agency via AFP

Коли Аня Гольдман сидить на лавочці перед річкою у Баттерсі-парку в Лондоні й дивиться на лебедів, вона почувається незатишно, їй дивно, що десь у світі є мирні місця. Їй не подобається заходити до лондонського супермаркету, в якому все є. У неї, як і в Алли, синдром вцілілого.

В українських містах черги до військкоматів та на донорство крові. Волонтери збирають величезні суми за лічені години. Побачивши все це, ті, хто сидить у тилу, можуть відчувати, що роблять недостатньо, а біженці — що взагалі «зрадили» країну.

Ті, хто сидить у тилу, можуть відчувати, що роблять недостатньо, а біженці — що взагалі «зрадили» країну.

Аня вирішила поїхати з Запоріжжя до родичів в Англію після бомбардування Харкова й остаточно переконалася у правильності рішення після масованого обстрілу Маріуполя та Києва й окупації частини Київської області. Хоча ще в перший день війни дівчина думала вирушити до Ірпеня, бо здавалося, що місто навряд чи будуть атакувати російські війська.

Щоб отримати тримісячну візу з можливістю продовження Ukrainian Scheme, вона має довести спорідненість. Але для початку Ані довелося дістатися «заповненим на 300%» потягом до Львова, куди перебралося посольство Великої Британії. Воно виявилося не готовим до потоку потенційних біженців: за два дні очікування співробітники оголосили, що доведеться їхати до Польщі. «Британія, — каже Аня, — не лише наш стратегічний партнер, а й головний центр бюрократії». У британському посольстві в Жешуві дівчина та її мама провели ще три дні — по 7-8 годин на добу. Щоразу процедура змінювалася; щойно заповнені папери переставали бути легітимними, співробітники надавали нові анкети. У результаті з’ясувалося, що за візою треба їхати до Варшави, хоча ніхто так і не повідомив напевно, дали її чи ні. У столиці попросили почекати ще кілька днів — закінчилися мікропластик та спеціальний папір для візи.

Але все це позаду. Зараз Аня скидає відео з Лондона: бруковані вулиці, велосипедисти, кафе, спокій. Каже, що дуже дивно бути у країні, де люди сидять за столиками у кав’ярні, а матраци не лежать у ванній кімнаті. Як і багатьом українцям, їй ніяково засинати в безпеці, не чекаючи на сирени та не чуючи вибухів. «Куди б ти не поїхав, ти береш війну з собою», — каже вона.


Фото на обкладинці: Jorge Gil / AP

2 827

8

120
62

Більше матеріалів