Натхнення

Мій Дід Мороз жив на Марсі: Одна маленька історія про радянське свято

Напередодні Нового року Катерина Петровська спеціально для Bird in Flight розповідає про ялинку, листи Діду Морозу, подарунки та інші незвичайні дива, що траплялися в дитинстві всупереч усьому.

Итак,
я покажу сперва балкон,
где мы увидим елочку стоящей
как бы в преддверье
жизни предстоящей,
всю в ожиданьи близких перемен.

Новий рік був територією дива. За віру в Діда Мороза я довго трималася як за останній оплот світу, про який невпинно твердили дорослі. Звичайно, я просто трималася за дитинство, бо в ньому офіційно дозволялися дива. На що ще могла спертися дитина в тій безкраїй країні атеїзму, що переміг, схожій на величезну похилу площину? Мені було років одинадцять, а може, вже всі дванадцять, коли моя улюблена старша подруга розповіла мені, як потрапляють подарунки під ялинку і хто вночі відчиняє кватирку. «Див не буває», — суворо сказала вона, вважаючи, що саме в цьому і полягає правда дорослого життя і мене час нарешті просвітити, нічого, мовляв, у дівках засиджуватися. У самому моєму опорі було щось дивовижне, адже я вже знала, як народжуються діти, усіляке про первинні та вторинні ознаки — наша вчителька біології теж була великим просвітником дітей і ставила дівчаток та хлопчиків до дошки для порівняння. Але Дід Мороз залишався недоторканним, незважаючи на його очевидні атрибути тотемного божества та вік дідуся Леніна. Напевне, я відчувала, що за межами мого інфантильного дивосвіту є геть інший. Туди зовсім не хотілося.

Поки я вірила у Діда Мороза, на Новий рік випадав сніг. Канал біля будинку на Русанівці замерзав, і ми каталися на ковзанах, як наші голландські побратими з дитинства із книжки «Срібні ковзани», нагадуючи зимову картинку Брейгеля. Ми самі були як із книжки, і трішки залишаємося, доки відзначаємо це свято.

Новий рік — дивовижне поєднання міщанства з його салатами у старих супницях, жирними запеченими курками та ігристим шампанським, що швидко вдаряє в голову; утопізму з його надіями, які ширяють над усім розумним, важких підсумків року і бенгальськими вогнями, що швидко згорають у темряві, як спалах щастя, як зірка, що падає. Блискуча мішура, легкість, пахуче деревце, ялинка, дерево життя — у кожний дім. Постріл хлопавки, що обсипає нас кольоровим конфеті, яке потім тижнями вимітали з найдальших куточків.

Коли я зараз намагаюся знайти речові докази новорічних див мого дитинства, я розумію, що у мене на руках нічого, ні тих подарунків, ні тих людей, і самі фотографії — малесенькі віконця туди. Я, наче Аліса, зазираю через них у дивовижний садок. Здається, що доросле життя — це коли живеш не там, де знаходиться твоє дитинство. Мені важко проникнути через ці маленькі кадри у світ Нового року моєї родини, коли не тільки здавалося, але й було все попереду. Але саме Новий рік створює це почуття майбутнього, яке не хочеться вважати ілюзією.

Коли я зараз намагаюся знайти речові докази новорічних див мого дитинства, я розумію, що у мене на руках нічого, і самі фотографії — малесенькі віконця туди.

Я добре пам’ятаю цей день, коли прийшов Дід Мороз. Я не знала, що Дід Мороз був замовлений моїми батьками, і запитала його, де ж він був, чому не заходив. І ще прийшов друг Боря і приніс подарунок (білизну з корабликами, що зникли потім у якійсь лікарні), а Дід Мороз приніс подарунки і мені, і Борі, цукерки в целофанових мішечках, дуже смачні та дорогі. Я заспівала болгарською мовою пісню про сніг «На-смал-ча-ни-те по-лета», бо була зима, а я вже ходила в хор «Щедрик», де співали іноземними мовами. Можливо, це було схилянням перед Заходом, а може, Дід Мороз був трохи не звідси, і тому я вирішила його почастувати іноземним, тим більше що тільки цієї ночі по телевізору крутили закордонну естраду, мабуть із тієї ж причини. При цьому я знала триголосну українську щедрівку, відомий у всьому світі різдвяний Carol, але місцева страва, мабуть, не годилася.

Я народилася взимку, і мої перші кроки були зроблені до ялинки: до жар-птиці, різнокольорових куль, до чарівника, що стоїть на прищіпці, блискучого дощику, до великих і дуже старих Діда Мороза та його онуки Снігуроньки, з якої буквально лізла вата. Вони посіли місце маленьких фігурок із різдвяних ясел, Марії, Йосипа, немовляти, тварин і трьох волхвів, які приносять дари. Подібно до Марії та Йосипа, Дід Мороз і Снігуронька були різновіковою парою і приносили подарунки нам, дітям, як волхви. Замість чудового немовляти центром свята стали ми, я, яка йде до ялинки, радянська дитина. З чуда народження Христа народилося щасливе радянське дитинство, дитина як така. Ми народилися під червоною зіркою в яслах соціалізму, а потім одразу йшли до дитячого садка. Там ми теж вбирали ялинку і грали в маскарад. Нас часто змушували бути щасливими, й іноді виходило. На новорічному ранку в мене найчастіше була роль матері всіх зайців, але — тільки до п’яти років.

Це був найкрасивіший і найулюбленіший ритуал — купувати ялинку на ринку, прикрашати її, із завмиранням серця діставати з шухляд старе і блискуче, дуже крихке, сповите у вату, як якихось немовлят, пташенят, брати їх у руки, впізнавати та радіти впізнаванню. І новому не народитися без цього повторення, без ритуалу, що вивільняє новизну. Дітям довіряли крихке. А потім треба було чекати із завмиранням у животі, не соромитися сентиментальності вже будучи дорослим, слухати 12 ударів курантів, або, як іноді зараз, — дивитися на дигітальний екран, або на сусідів у будинку навпроти, кричати «ура», обійматися, пити не дуже смачне шампанське (боже мій, знову Крим) чи якийсь морс, просекко, і все це сім’єю — чи просто разом, потім іти до друзів, інакше прийдуть вони, дивитися безглузді вогники та фільм, де якісь безладні люди все наплутали, а в результаті — кохання, тобто й нам пощастить. І хоча в цьому кіно недолюбленим і покинутим не обіцяли хепі-енду, здавалося, що буде радість, що всім віддасться. Диво було у самому відчутті дива.

Це був найкрасивіший і найулюбленіший ритуал — купувати ялинку на ринку, прикрашати її, із завмиранням серця діставати з шухляд старе і блискуче, дуже крихке.

Я не знала нікого, хто б святкував Різдво наприкінці 70-х та на початку 80-х. Утім, нас запрошували додому друзі незадовго до Нового року, і ми ходили на цю «репетицію», де я вперше побачила маленькі дерев’яні фігурки звірів, колиску, трьох волхвів, а найголовніше — дерев’яну ялинку-карусель із пропелером нагорі, вона крутилася, якщо запалити свічки біля її підніжжя. Через багато років я зрозуміла, що ми все-таки святкували католицьке Різдво з нашими почасти польськими друзями.

Свято Нового року, яке ми із задоволенням відзначаємо, сконструйоване радянською владою, хочемо ми цього чи ні. Вдивляючись у нього, ми можемо зрозуміти, наскільки амбівалентним було це горезвісне радянське життя і скільки в ньому було нерадянського. Воно складається з язичницьких, християнських та комуністичних елементів. І не виключено, що воно згуртувало радянське суспільство набагато сильніше, ніж міф про Велику Вітчизняну війну або якісь інші ідеологічні формули дружби та спільності. Новий рік був поза конкуренцією, його святкували всі, поза конфесіями, статусами, партійною приналежністю, заслугами перед вітчизною, участю у війнах, у ньому був початок усього, незаперечне, календарне народження року, народження надій. Звичайно, якщо колупнути чудеса і смачні салати, що дісталися нам у спадок, звідти полізе радянський терор.

Різдво заборонили одразу після революції та оголосили вигадкою попів та капіталістів. А у 20-ті роки засудили навіть дитячу казку: з погляду радянської педагогіки вона була шкідлива, адже лише комунізм мав право зробити казку — тим, що було насправді. Різдво стало робочим днем, і ціле покоління радянських дітей не знало жодного свята ялинки. Потім була індустріалізація та колективізація, вибух тисячі церков і знищення духовенства, і в мить, коли релігія була у повному загоні, а уклад та побут мільйонів був зруйнований, радянській людині запропонували свято, гарне й радісне, щоб хоч якось «нагодувати» її якраз напередодні великого терору.

У 1935-му український партійний функціонер Павло Постишев у передовиці газети «Правда» з благословення Сталіна закликав країну святкувати Новий рік з ялинкою та повсюдно. Від Різдва «відлущили» релігійне, поставили на початок року, зробивши його радянським, загальним, але, як і вся радянська дружба, Новий рік ґрунтувався на придушенні національного й етнічного. Віфлеємську шестикутну зірку замінили червоною п’ятикутною, а ялинка все одно була схожа на вежі Кремля — так думало багато дітей, як мій із дитинства архітектурно стурбований тато, який вважав, що ялинка — це модель Спаської вежі, тієї вежі з величезним годинником, який відраховував радянський час, і саме він бив дванадцять у всій країні на Новий рік. Через рік після рішення святкувати ялинку Сталін сказав (чи про це?): «Жити стало краще, жити стало веселіше». Чи це було випадковим збігом, що Снігуронька вперше дала руку Дідусеві Морозу в 1937 році?

Радянській людині запропонували свято, гарне й радісне, щоб хоч якось «нагодувати» її якраз напередодні великого терору.

Найбільш непередбачуване, що сталося через це усунення, — дитина опинилася в центрі, дитина як така, і весь Новий рік закружляв зимовим вихором навколо неї, цієї новенької радянської не важливо якої національності дитини, знайденої під ялинкою. Звичайно, так здавалося нам, дітям великих міст, чи було так чудово всім іншим — я не знаю. Усі дороги вели до ялинки, місце зустрічі змінити не можна.

У нашому новорічному щасті було багато чужого лиха, ми не знали цього, ми були народжені як діти цього дива, в утробу щасливого дитинства, і багато хто з нас насолодився ним сповна. На моїх ялинках блищали ідеологічно чисті бурульки, у школі роздавали безкоштовні запрошення на великі дитячі ранки, там давали цукерки у спеціальних паперових сумочках (цікаво, де їх клеїли?), там лежала й заповітна мандаринка. Іноді — дуже рідко, лише двічі — мені замовляли Діда Мороза додому. А вранці — о диво! — під ялинкою лежали подарунки. Мені часто дарували одяг, і я тільки зараз розумію, наскільки ми були бідні.

Роки зо два, не більше, у мене був особистий Дід Мороз. У нас у будинку з’явився Юра С., ніхто напевно не знає, звідки він узявся, він прожив у нас, як мені здавалося, пару років. Начебто він працював на будівництві електрозварювальником і приїхав з Білорусії. Він був єдиним робітником у моєму близькому оточенні.

На Новий рік я отримувала листівки з Марса. Це були часи, коли питання «Чи є життя на Марсі?» не здавалося риторичним, у клубі МВС показували фільм «Жандарм та інопланетяни», у «Війні світів» Герберта Веллса марсіяни вже напали на Велику Британію, а в солодкій пісні співали, що скоро й на Марсі цвістимуть яблуні. «Слава переможцям» на Марсі. Навіть Дід Мороз прагнув вийти в космос, щоб повернути святу космологічний вимір. І ось одного разу 31 грудня наприкінці 70-х пролунав дзвінок у двері, я відчинила і побачила марсіянина. Мама сказала: «Пане Космонавт, проходьте», потім вийшов тато, пихкаючи трубкою, і здивувався новому аутфіту Діда Мороза (вони погано домовилися!). Справа в тому, що марсіянський Дід Мороз був у водолазному костюмі, він салютував і вручив мені такого білого плюшевого зайця, і якби ви його побачили, ви одразу повірили б в існування Діда Мороза, бо таких зайців у країні радянській не продавали. Швидше за все, я вірила лише почасти, але сама можливість вірити була додатковим подарунком. Коли за кілька годин заспаний Юра (нічні зміни?) вийшов із кімнати, я сказала: «Ти пропустив марсіянина», показала йому зайця, і він посміхнувся.

Уже не пам’ятаю, про що писав Дід Мороз у листах, чи були це моральні настанови в дусі древніх або веселі байки і чи наважилася я написати, що хочу чеські ковзани з трьома зірочками. Листи я отримувала кілька років, писала відповіді «Марс, Діду Морозу» і опускала їх у поштову скриньку. Я ще не читала оповідання Чехова про «на село дідусеві», і, можливо, завдяки моєму незнанню листи доходили. Чи був Юра та мій батько у змові з листоношами тримільйонного міста? Або навіть нашого стотисячного мікрорайону? Я отримувала відповіді саме на листи, які писала. Я пам’ятаю ту поштову скриньку біля хлібного магазину, звідки листоноша з сумкою, схожою на зоб пелікана, забирав листи кілька разів на день. Виходить, на пошті моє «на Марс, дідусеві» виловлювали і приносили моєму батькові, і вони з Юрою писали мені відповідь.

Уже не пам’ятаю, про що писав Дід Мороз у листах, чи були це моральні настанови в дусі древніх або веселі байки і чи наважилася я написати, що хочу чеські ковзани з трьома зірочками.

Наступний лист від Діда Мороза надійшов із Благовіщенська, я вже закінчувала школу, а перебудова лише починалася. На конверті стояло його ім’я, Юра С., і довгий номер якогось закладу та назва далекосхідного міста, що буквально означало «благу звістку». Але вміст конверта був не радісним, тремтячий почерк Юри свідчив про те, що щось пішло криво і навскіс у його житті. Він писав регулярно, вітаючи мене з днем ​​народження, 8 Березня та, звичайно, з Новим роком. Але це зовсім інша історія, історія дорослішання, коли з дуже затишної домашньої казки опиняєшся на нелюдських радянських протягах. Юра писав тільки мені, і, можливо, я була єдиною дитиною, яку йому пощастило ощасливити. А я навіть не пам’ятаю, коли перестали приходити його листи і коли зник заєць, принесений Дідом Морозом із Марса.

Так я ніколи й не застала батьків за тим, як вони підкладали подарунки під ялинку, і я вдячна їм, що вони так довго протримали мене у дивококоні, — який я час від часу із задоволенням знову приміряю, — зігрівши для подальшого життя. Моє дитинство залишилося недоторканим: я прокидаюся, ялинка дихає та блищить, а під нею лежать подарунки, плоди року. Дорослий час настане завтра чи післязавтра, всі ці долі та післямови, з остовом ялинки на вулиці, ніби з одного вірша, який так любив мій старший брат.

4 818

7

99
143

Більше матеріалів