Почему это шедевр

Марущенко хотів, щоб я написав про нього статтю. Я написав

Наприкінці вересня після тривалої боротьби з хворобою помер український фотограф і засновник школи фотографії Віктор Марущенко. Олександр Ляпін згадує про нього як про геніального портретиста, творця, вчителя і — врешті-решт — про людину з непростим, але чесним характером.

Нічим не виділявся. Був геніальним

З Марущенком я познайомився в середині 80-х, відразу після Чорнобильської катастрофи, коли той ще працював у друкованому органі ЦК КПРС — «Советской культуре». У нас тоді було три фотографи всесоюзного масштабу: фотокореспондент АПН Ігор Костін, Микола Козловський з журналу «Огонек» і він.

Костін, у якого за спиною війна в Афганістані, чорнобильський репортаж і перемога на WPP, був денді. Їздив на білому уазику в білому ж костюмі й білому капелюсі, хвацько закручуючи на шиї білий шарф. Козловський знімав Київ для фотоальбомів про столицю України з вертольота. Марущенко нічим не виділявся. У нього була величезна майстерня в самому центрі Києва, де ми іноді збиралися, дивилися фотографії, сперечалися і пили коньяк. Він дружив з усім артистичним бомондом України і не тільки: репортерська доля ганяла його по всьому Союзу, а фотоапарат зафіксував багатьох видатних діячів культури тієї епохи.

агентство друку «Новини»

Віктор був геніальним портретистом: у нього однаково добре виходили і постановочні кадри, і репортажні. Як уважний і тонкий спостерігач, він умів підтримати розмову, захопити героя зйомки, змусити його бути собою. У Марущенка був тихий голос, і сміявся Віктор м’яко, не лякаючи співрозмовника. Йому відразу починали довіряти, розслабляючись перед камерою. З ним усі дружили, а це важливо для репортера в сфері культури. Його рекомендували, про нього говорили, у нього було ім’я в середовищі акторів, музикантів, художників, архітекторів. Вони в ньому відчували свого — теж творця.

Моделі у нього не кривлялися, не ламалися, не напружувалися, немов стислі пружини. Вони якось чарівно затихали, завмирали на мить і розкривалися. А Марущенко тут же, як зондом, забирався своїм оком-об’єктивом до них у душу. На його фотографіях я бачив обличчя московських акторів, прибалтійських зірок, українських героїв сцени, письменників, художників — ці зображення мене захоплювали тоді й не відпускають досі. По суті, Віктор створив архів героїв нашої замученої, наляканої, насильно провінціалізованої культури.

Моделі у нього не кривлялися, не ламалися, не напружувалися, немов стислі пружини. Вони якось чарівно затихали, завмирали на мить і розкривалися.

Стара щирість, сучасна постановка

Марущенко хотів, щоб я написав про нього статтю. Але я чомусь не писав. Вірніше, я був не проти, але хотів написати про нього як про портретиста. Я і зараз вважаю, що Марущенко при створенні портрета набагато цікавіше і ширше ловив образ творчої людини, ніж, скажімо, Плотніков або Гневашев, які часто впадали в химерну солодкуватість і пластикову штучність. У нього ж усе було справжнє: навіть позування не могло перемогти цих чудових чесності й щирості, що залишалися з моделлю і не хотіли ховатися за позу або гримасу.

Але Віктору це було нецікаво. Він хотів, щоб я написав про його серію, зняту в Чорнобильській зоні, про донбаський цикл. Ці проєкти отримали міжнародне визнання, внесли його ім’я в історію фотографії не тільки української або європейської, але, може, навіть світової. Знімки купували великі музеї та колекціонери, їх друкували в різних виданнях, показували на бієнале… Що про них писати? А ось портрети людей, які створювали українську культуру, тобто по-справжньому майстерні його роботи були якось затерті, забуті, поховані. До них би есе у стилі Юрія Роста, а то й Андре Моруа. Ми сперечалися, я не міг нічого довести. Тепер пізно.

У донецькому проєкті мені не подобалося, що там суцільна постановка, як у фейковій радянській журналістиці. Але на черговій виставці WPP Віктор брав мене за рукав і, показуючи на якісь знімки, говорив: ось бачиш, постановка. Мовляв, це сучасний підхід, аналітика, тренд.

Img 06a
Img 02a
Img 24a
Img 10a
Img 26a
Img 12a
Img 23a
Img 27a
Img 40a
Img 17a
Img_001a
Img 05a
Img 33a
Img 36a
Img_009a
Img_006a
Img 43a
Img 19a

Суворий суддя

Марущенко жив у Європі, приїздив в Україну, криво усміхався і знову їхав. Йому здавалося, що він знав, як міняти фотографію в Україні, і багато для цього робив. Наприклад, затіяв з товаришами (Євгеном Солоніним та Валерієм Мілосердовим) галерею «ФотоНостра» при фонді Параджанова і підкріпив її знаковою виставкою в Будинку художника — здається, «Фото…синтез» називалася.

Йому здавалося, що він знав, як міняти фотографію в Україні, і багато для цього робив.

У 90-х модно було займатися фотографією, тому багато художників, на час залишивши пензлі, кинулися знімати — тим більше фонди давали на це гроші. Здавалося, саме вони і зрушать фотографію з місця, але коли Сорос закрив свій центр, усі повернулися до колишніх занять. Марущенко розводив руками і казав: «Був шанс вийти на світовий ринок, був». Щоправда, деякі з художників усе ж вийшли і досі продають свої фотокартини з 90-х на найбільших аукціонах — але це одиниці. Віктор намагався і Спілку фотохудожників активізувати, навіть на час очолив київську організацію, але трохи не потонув у цьому пострадянському болоті — нічого не клеїлося.

Людиною він був невгамовною та різкою. Якщо українські фотографи не перемагають на світовому журналістському конкурсі WPP, отже, конкурс поганий, вважав він — і робив виставку з учасниками, які не отримали призового місця.

На початку 90-х я був одним із кураторів фотоконкурсу «Укрпресфото», так ось Марущенко раптом почав критикувати нас за кумівство і клановість. Йому здавалося, що тільки члени «Погляду» призи отримують, а це несправедливо і так фотожурналістиці не допоможеш. Це при тому, що суддівську колегію очолювала директорка ЦСМ Сороса Марта Кузьма і взагалі журі працювало чесно. Щоб розвіяти сумніви Віктора, я запросив його очолити журі наступного конкурсу з правом двох голосів. У результаті одноголосним рішенням суддів переміг Глядєлов, член «Погляду», — ми посміялися. «Занадто вузьке коло, — сказав мені тоді Марущенко, — треба освітою займатися, вчити».

Якщо українські фотографи не перемагають на світовому журналістському конкурсі WPP, отже, конкурс поганий, вважав він — і робив виставку з учасниками, які не отримали призового місця.

фотографічне об’єднання, до якого входили Єфрем Лукацький, Олександр Глядєлов, Олександр Ранчуков та інші

Img_008б
Img_009c
Img_010c
Img_011c
Img_012c
Img_013c

Всебатько

Марущенко створив фотошколу свого імені і зайнявся навчанням фотожурналістів, але коли йому здалося, що фотожурналістика більше не актуальна, переключився на арт-фотографію. Школа виросла в потужний мистецький центр із сучасним журналом «5,6», зарубіжними екскурсіями, лекціями іменитих фотографів і дивовижною творчою аурою. Ще трохи, і школа б отримала офіційний статус — дипломи визнавали б у всьому світі. Ще при ній повинні були створити дослідний центр, бібліотеку та музей. Уже з’явилася онлайн-фотогалерея — хороший зразок роботи з авторами і колекціонерами. Та й авторів з’явилося багато — яскравих і цікавих — саме завдяки школі, а ось колекціонерів практично не було, тому Марущенко спрямував зусилля на виховання збирачів фотографії.

Стверджуючи, що фотографія повинна продаватися дорого, він постійно повторював фразу, приписувану Бобу Михайлову: «Твоя фотографія продається? Ні? Викинь!» Ми сперечалися, я говорив, що потрібно наголошувати на розкритті унікальної творчої індивідуальності, щоб створити свій національний стиль, ідеологію, наводив приклад Харківської школи фотографії. Віктор ніби погоджувався, але наполягав на тому, що ми повинні йти в колії європейської чи американської фотографії: ХШФ — це інша епоха і це не аргумент. «А як же „Шило“»? — запитував я у нього. «Це унікальний виняток, — відповідав Марущенко. — Нам треба створювати середовище, а одинаки й самі будуть розмножуватися. Вони погоди не зроблять. Потрібне потужне мистецьке середовище, європейське за своєю суттю, в якому найважливіше місце належить колекціонерам і музеям, галереям, міжнародним зв’язкам. Інакше нічого не зможемо продавати».

І він мав рацію. Поки ти розкриєшся, сформуєш свою унікальну мову, філософію, поки тебе зрозуміють і оцінять — життя пройде.

Роботи його студентів почали купувати серйозні колекціонери, його учні перемагали на престижних конкурсах. Марущенко ними пишався. Завжди захищав і активно просував, навіть прямо нав’язував, але неможливо було не погодитися з ним. Хтось мені написав нещодавно, що після відходу Віктора з’явилося відчуття, ніби батька втратили. Це, напевне, найвища з можливих оцінок.

Роботи його студентів почали купувати серйозні колекціонери, його учні перемагали на престижних конкурсах. Марущенко ними пишався.

Фото надані Юрієм Марущенком та Валерієм Мілосердовим.

1 344

26

441
69

Більше матеріалів