Почему это шедевр

Марущенко хотів, щоб я написав про нього статтю. Я написав

Наприкінці вересня після тривалої боротьби з хворобою помер український фотограф і засновник школи фотографії Віктор Марущенко. Олександр Ляпін згадує про нього як про геніального портретиста, творця, вчителя і — врешті-решт — про людину з непростим, але чесним характером.

Нічим не виділявся. Був геніальним

З Марущенком я познайомився в середині 80-х, відразу після Чорнобильської катастрофи, коли той ще працював у друкованому органі ЦК КПРС — «Советской культуре». У нас тоді було три фотографи всесоюзного масштабу: фотокореспондент АПН Ігор Костін, Микола Козловський з журналу «Огонек» і він.

Костін, у якого за спиною війна в Афганістані, чорнобильський репортаж і перемога на WPP, був денді. Їздив на білому уазику в білому ж костюмі й білому капелюсі, хвацько закручуючи на шиї білий шарф. Козловський знімав Київ для фотоальбомів про столицю України з вертольота. Марущенко нічим не виділявся. У нього була величезна майстерня в самому центрі Києва, де ми іноді збиралися, дивилися фотографії, сперечалися і пили коньяк. Він дружив з усім артистичним бомондом України і не тільки: репортерська доля ганяла його по всьому Союзу, а фотоапарат зафіксував багатьох видатних діячів культури тієї епохи.

агентство друку «Новини»

Marushchenko_V_1994_002
Портрет Виктора Марущенко. Автор фото: Валерий Милосердов
Marushchenko_V_1994_001
Портрет Виктора Марущенко. Автор фото: Валерий Милосердов

Віктор був геніальним портретистом: у нього однаково добре виходили і постановочні кадри, і репортажні. Як уважний і тонкий спостерігач, він умів підтримати розмову, захопити героя зйомки, змусити його бути собою. У Марущенка був тихий голос, і сміявся Віктор м’яко, не лякаючи співрозмовника. Йому відразу починали довіряти, розслабляючись перед камерою. З ним усі дружили, а це важливо для репортера в сфері культури. Його рекомендували, про нього говорили, у нього було ім’я в середовищі акторів, музикантів, художників, архітекторів. Вони в ньому відчували свого — теж творця.

Моделі у нього не кривлялися, не ламалися, не напружувалися, немов стислі пружини. Вони якось чарівно затихали, завмирали на мить і розкривалися. А Марущенко тут же, як зондом, забирався своїм оком-об’єктивом до них у душу. На його фотографіях я бачив обличчя московських акторів, прибалтійських зірок, українських героїв сцени, письменників, художників — ці зображення мене захоплювали тоді й не відпускають досі. По суті, Віктор створив архів героїв нашої замученої, наляканої, насильно провінціалізованої культури.

Моделі у нього не кривлялися, не ламалися, не напружувалися, немов стислі пружини. Вони якось чарівно затихали, завмирали на мить і розкривалися.

Img_001б
Владимир Корошевский
Img_002б
Даниил Лидер
Img_003б
Валентин Сильвестров
Img_004c
Сергей Проскурня
Img_005c
Владимир Губа
Img_006c
Наталья Сумская

Стара щирість, сучасна постановка

Марущенко хотів, щоб я написав про нього статтю. Але я чомусь не писав. Вірніше, я був не проти, але хотів написати про нього як про портретиста. Я і зараз вважаю, що Марущенко при створенні портрета набагато цікавіше і ширше ловив образ творчої людини, ніж, скажімо, Плотніков або Гневашев, які часто впадали в химерну солодкуватість і пластикову штучність. У нього ж усе було справжнє: навіть позування не могло перемогти цих чудових чесності й щирості, що залишалися з моделлю і не хотіли ховатися за позу або гримасу.

Але Віктору це було нецікаво. Він хотів, щоб я написав про його серію, зняту в Чорнобильській зоні, про донбаський цикл. Ці проєкти отримали міжнародне визнання, внесли його ім’я в історію фотографії не тільки української або європейської, але, може, навіть світової. Знімки купували великі музеї та колекціонери, їх друкували в різних виданнях, показували на бієнале… Що про них писати? А ось портрети людей, які створювали українську культуру, тобто по-справжньому майстерні його роботи були якось затерті, забуті, поховані. До них би есе у стилі Юрія Роста, а то й Андре Моруа. Ми сперечалися, я не міг нічого довести. Тепер пізно.

У донецькому проєкті мені не подобалося, що там суцільна постановка, як у фейковій радянській журналістиці. Але на черговій виставці WPP Віктор брав мене за рукав і, показуючи на якісь знімки, говорив: ось бачиш, постановка. Мовляв, це сучасний підхід, аналітика, тренд.

Img 06a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 02a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 24a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 10a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 26a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 12a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 23a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 27a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 40a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 17a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img_001a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 05a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 33a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 36a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img_009a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img_006a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 43a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»
Img 19a
Из проекта «Донбасс — страна мечты»

Суворий суддя

Марущенко жив у Європі, приїздив в Україну, криво усміхався і знову їхав. Йому здавалося, що він знав, як міняти фотографію в Україні, і багато для цього робив. Наприклад, затіяв з товаришами (Євгеном Солоніним та Валерієм Мілосердовим) галерею «ФотоНостра» при фонді Параджанова і підкріпив її знаковою виставкою в Будинку художника — здається, «Фото…синтез» називалася.

Йому здавалося, що він знав, як міняти фотографію в Україні, і багато для цього робив.

У 90-х модно було займатися фотографією, тому багато художників, на час залишивши пензлі, кинулися знімати — тим більше фонди давали на це гроші. Здавалося, саме вони і зрушать фотографію з місця, але коли Сорос закрив свій центр, усі повернулися до колишніх занять. Марущенко розводив руками і казав: «Був шанс вийти на світовий ринок, був». Щоправда, деякі з художників усе ж вийшли і досі продають свої фотокартини з 90-х на найбільших аукціонах — але це одиниці. Віктор намагався і Спілку фотохудожників активізувати, навіть на час очолив київську організацію, але трохи не потонув у цьому пострадянському болоті — нічого не клеїлося.

img015
Из серии «Чернобыль»
img012
Из серии «Чернобыль»
img010
Из серии «Чернобыль»
img011
Из серии «Чернобыль»
img013
Из серии «Чернобыль»
img014
Из серии «Чернобыль»
img020
Из серии «Чернобыль»
img019
Из серии «Чернобыль»
img004
Из серии «Чернобыль»
img017
Из серии «Чернобыль»
img018
Из серии «Чернобыль»
img022
Из серии «Чернобыль»
img023
Из серии «Чернобыль»

Людиною він був невгамовною та різкою. Якщо українські фотографи не перемагають на світовому журналістському конкурсі WPP, отже, конкурс поганий, вважав він — і робив виставку з учасниками, які не отримали призового місця.

На початку 90-х я був одним із кураторів фотоконкурсу «Укрпресфото», так ось Марущенко раптом почав критикувати нас за кумівство і клановість. Йому здавалося, що тільки члени «Погляду» призи отримують, а це несправедливо і так фотожурналістиці не допоможеш. Це при тому, що суддівську колегію очолювала директорка ЦСМ Сороса Марта Кузьма і взагалі журі працювало чесно. Щоб розвіяти сумніви Віктора, я запросив його очолити журі наступного конкурсу з правом двох голосів. У результаті одноголосним рішенням суддів переміг Глядєлов, член «Погляду», — ми посміялися. «Занадто вузьке коло, — сказав мені тоді Марущенко, — треба освітою займатися, вчити».

Якщо українські фотографи не перемагають на світовому журналістському конкурсі WPP, отже, конкурс поганий, вважав він — і робив виставку з учасниками, які не отримали призового місця.

фотографічне об’єднання, до якого входили Єфрем Лукацький, Олександр Глядєлов, Олександр Ранчуков та інші

Img_008б
Микаэл Таривердиев
Img_009c
Наталья Дереновская
Img_010c
Григорий Гладий и Майя Плисецкая
Img_011c
Татьяна Яблонская
Img_012c
Сергей Данченко и Людмила Смородина
Img_013c
Иосиф Каракис

Всебатько

Марущенко створив фотошколу свого імені і зайнявся навчанням фотожурналістів, але коли йому здалося, що фотожурналістика більше не актуальна, переключився на арт-фотографію. Школа виросла в потужний мистецький центр із сучасним журналом «5,6», зарубіжними екскурсіями, лекціями іменитих фотографів і дивовижною творчою аурою. Ще трохи, і школа б отримала офіційний статус — дипломи визнавали б у всьому світі. Ще при ній повинні були створити дослідний центр, бібліотеку та музей. Уже з’явилася онлайн-фотогалерея — хороший зразок роботи з авторами і колекціонерами. Та й авторів з’явилося багато — яскравих і цікавих — саме завдяки школі, а ось колекціонерів практично не було, тому Марущенко спрямував зусилля на виховання збирачів фотографії.

Стверджуючи, що фотографія повинна продаватися дорого, він постійно повторював фразу, приписувану Бобу Михайлову: «Твоя фотографія продається? Ні? Викинь!» Ми сперечалися, я говорив, що потрібно наголошувати на розкритті унікальної творчої індивідуальності, щоб створити свій національний стиль, ідеологію, наводив приклад Харківської школи фотографії. Віктор ніби погоджувався, але наполягав на тому, що ми повинні йти в колії європейської чи американської фотографії: ХШФ — це інша епоха і це не аргумент. «А як же „Шило“»? — запитував я у нього. «Це унікальний виняток, — відповідав Марущенко. — Нам треба створювати середовище, а одинаки й самі будуть розмножуватися. Вони погоди не зроблять. Потрібне потужне мистецьке середовище, європейське за своєю суттю, в якому найважливіше місце належить колекціонерам і музеям, галереям, міжнародним зв’язкам. Інакше нічого не зможемо продавати».

І він мав рацію. Поки ти розкриєшся, сформуєш свою унікальну мову, філософію, поки тебе зрозуміють і оцінять — життя пройде.

Роботи його студентів почали купувати серйозні колекціонери, його учні перемагали на престижних конкурсах. Марущенко ними пишався. Завжди захищав і активно просував, навіть прямо нав’язував, але неможливо було не погодитися з ним. Хтось мені написав нещодавно, що після відходу Віктора з’явилося відчуття, ніби батька втратили. Це, напевне, найвища з можливих оцінок.

Роботи його студентів почали купувати серйозні колекціонери, його учні перемагали на престижних конкурсах. Марущенко ними пишався.

Marushchenko_V_1995_003
Портрет Виктора Марущенко. Автор фото: Валерий Милосердов

Фото надані Юрієм Марущенком та Валерієм Мілосердовим.

179

29

39
31

Більше матеріалів