Старі пісні про головне: Як «Шербурзькі парасольки» стали великими

Історія кохання в маленькому провінційному місті кінця 50-х. Він автомеханік, живе в будинку тітоньки; вона допомагає мамі в магазині парасольок, який іде на дно; особливих перспектив у закоханих немає і не передбачається. Коли Гі вирушає на війну і перестає писати, Женев’єва — зовсім юна й вагітна — виходить заміж за заможного шанувальника. Але все закінчується добре: героїня перебирається до Парижа, герой щасливо одружується і відкриває автозаправку.

У переказі сюжет фільму виглядає як мелодрама середньої руки. Режисер Жак Демі згодом так і не зміг наблизитися до успіху цієї стрічки, а виконавця головної чоловічої ролі Ніно Кастельнуово сьогодні пам’ятають у кращому випадку фахівці. Навіть Катрін Деньов, для якої «Шербурзькі парасольки» виявилися першим великим успіхом, отримала можливість знятися, по суті, випадково.

Але низка випадковостей не підвела: фільм став визнаним шедевром нової хвилі, який удостоївся «Золотої пальмової гілки» на Каннському кінофестивалі 1964 року і п’яти номінацій на «Оскар».

Українські кіноглядачі побачать відреставровану версію. Попереднього разу відновлена ​​копія картини вийшла на екрани у 1992-му і справила не менший фурор, ніж у рік прем’єри.

Утім, я забув найголовніше — всі в цьому фільмі співають. Від перших кадрів, де ми бачимо парочку, яка цілується на літній пристані, і до фінальних титрів, де наші герої знову бачаться напередодні Різдва. Їхня остання коротка зустріч — хепі-енд із присмаком гіркоти: Гі та Женев’єва молоді, цілком щасливі та сповнені сил, але щось дуже важливе у їхньому житті закінчилося і більше не повториться.

Пошук нової мови

Жак Демі належав до нової хвилі — так у пресі називали покоління молодих режисерів, яке буквально увірвалося в кіновиробництво. До них молоді в нього було не пробитися: у 50-х постановники, яким тридцять, могли дебютувати не частіше разу на рік.

У закоснілий французький кінематограф нова хвиля вихлюпнулася з прокуреного зальчику паризької сінематеки, де майбутні режисери в пошуках нових можливостей для кіномови до нестями дивилися американські фільми. Франсуа Трюффо, наприклад, черпав натхнення в нуарі, а Жак Демі — в мюзиклах.

У той час власної традиції кіномюзиклу у Франції ще не існувало. Так, для роботи над мюзиклом «Дівчата з Рошфора» Жаку Демі довелося запрошувати американських хореографів. При цьому заокеанські профі не приховували свого невдоволення підготовкою французьких акторів, хоча це були зірки першої величини.

У свою чергу, якщо виробництво мюзиклів було поставлено на потік ще з моменту появи звуку в кіно, ідея фільму-опери навіть не витала в повітрі. І тут Жака Демі, що називається, осінило. Якщо вірити біографам, сталося це не в синематеці, а перед телевізором, де якраз показували запис якоїсь оперної вистави.

Ідея фільму-опери ще навіть не витала в повітрі.

На відміну від мюзиклу в музичному фільмі, побудованому за принципом опери, акторам не доведеться танцювати — це не передбачено жанром. Їм навіть співати не обов’язково, за них це зроблять професіонали. Таким чином, новаторська форма була знайдена, і вона виявилася геніальною.

(Цікаво, що наступного року після прем’єри «Шербурзьких парасольок» у прокат вийде «Безтямний П’єро» Жана-Люка Годара, де герої легко і природно переходять з діалогів на пісні.)

Жінки, які співають

Закохані головні герої, які співають у кадрі, були неймовірно зворушливим видовищем: недарма кінокритики назвали фільм «віршем у музиці та кольорі».

Коли Женев’єва та Гі у найбільш романтичних сценах переходять з білого вірша, яким написаний сценарій, на римовані рядки, це звучить дуже красиво. Особливо у ключовій сцені, де героїня Деньов, проводжаючи коханого на війну, проникливо співає: «Я буду чекати на тебе», чутливим душам непросто втриматися від сліз.

Але пісні закоханих пар, такі звичні в мюзиклах, не справляли на перших глядачів «Шербурзьких парасольок» настільки підбадьорливого враження, як співи листонош, барменів, покупців (власне, «Шербурзькими парасольками» називається магазин, де допомагає матері Женев’єва), співоче обговорення автомеханіків у майстерні щодо того, хто залишиться працювати понаднормово. На екрані панувало сповнене радості та кохання свято життя.

Можливо, сучасному глядачеві окремі сцени можуть здатися смішними. Незважаючи на весь драматизм ситуації, важко втриматися від посмішки, спостерігаючи за тітонькою головного героя, яка співає зі свого смертного ложа. З іншого боку, «Шербурзькі парасольки» показують навколишній світ настільки прекрасним, що в ньому співають навіть важкохворі.

При цьому Демі прикрасив сценарій розсипом самоіронічних жартів, що створюють певну дистанцію, знижують пафос. Так, один з автомеханіків співає про те, що ненавидить оперу: «В опері всі співають, а це так дістає!» А в іншій сцені мати Женев’єви нагадує їй, що від кохання помирають тільки в кіно.

Утім, композитор фільму Мішель Легран, судячи зі спогадів, також не був обділений самоіронією. Під час роботи над саундтреком він давав режисерові послухати нові теми по телефону і в особливо ліричних випадках попереджав: «Ця мелодія розрахована як мінімум на три носовички!»

Звичайно ж, фільм не склався б з іншим композитором. Саундтрек Мішеля Леграна миттєво став класикою, а пісня «Я буду чекати на тебе» — міжнародним хітом, який переспівали багатьма мовами. У тому числі російською: стрічку закупили для прокату у СРСР ще в 1965 році, коли «Шербурзькі парасольки» гриміли по всьому світу, і для радянських модниць 60-х вона стала стилеутворювальною — всі, хто міг собі це дозволити, копіювали зачіски і сукні героїнь, а заголовна пісня була справді народною.

«Ця мелодія розрахована як мінімум на три носовички!»

Поп-арт і війна в Алжирі

Так само фільм не став би шедевром без головного жіночого образу. Переможниця Євробачення-1962 Ізабель Обре, яку спочатку бачили в ролі Женев’єви, сильно постраждала у ДТП, і постановник залишився без провідної актриси. Дружина Демі, Аньєс Варда (яка сама була вельми цікавою кінорежисеркою-новаторкою), вмовила чоловіка взяти на роль Катрін Деньов — і придумала освітлити актрисі волосся, що в подальшому стало частиною її іміджу.

23-річна Деньов, яка наділена ангельською зовнішністю й тонким інтелектом, не тільки примудрилася закохати у свою Женев’єву і глядачів, і глядачок, але ще виявилася дуже переконливою у розвитку образу — від захопленої провінційної дівчинки до холодної «столичної штучки». Навряд чи у фіналі хтось поспівчував простакуватому герою Ніно Кастельнуово: не по Савці свитка.

Кінематографія теж не підвела. Знята прямо на вулицях Шербура (тільки у сцені прогулянки в пасажі зі статуями ми бачимо Нант, рідне місто Жака Демі), стрічка поєднує «репортажну» манеру, властиву новій хвилі, з яскравою палітрою кольорів, навіяною модним поп-артом. Наприклад, заради створення унікального колориту в кадрі, який підкреслює життєрадісну атмосферу молодості й кохання, художники фільму фарбували стіни будинків в яскраві кольори. Також зверніть увагу, як змінюються вбрання Женев’єви від однієї сцени до іншої, підкреслюючи дію картини і розвиток характеру героїні.

Художники фільму фарбували стіни будинків Шербура в яскраві кольори.

Зрештою, в цій мелодрамі «вирвиоко»-забарвлень і солодких пісень несподівано відкривається соціально-політичний коментар авторів. Як зазначив батько режисера Раймон Демі (теж автомеханік), «Шербурзькі парасольки» стали «першим мюзиклом про пролетаріат».

І якщо не першим фільмом, в якому згадувалася війна за незалежність Алжиру від Франції — вже був знятий «Маленький солдат» Жана-Люка Годара, який три роки промаринувала «на полиці» цензура, — то напевно першою французькою стрічкою, де герой повертається з Алжиру з осколком гранати в тілі та неприкаяністю в душі. Пізніше це назвуть посттравматичним стресовим розладом.

Фото на обкладинці: Capital Pictures / East News