«Якщо ви мовчатимете, ґвалтівник розповість свою брехню» — ув’язнена сербського концтабору про суди після війни

Уперше людство визнало сексуальне насильство під час війни воєнним злочином у 1907 році. Цей крок мало що змінив. На Нюрнберзькому та інших процесах, які послідували після Другої світової, справи про зґвалтування не розглядали.

Ситуація змінилася лише у 1993-му, коли створений після війни в Югославії міжнародний трибунал виніс вироки за сексуальні злочини. Зґвалтування визнавали формою тортур, сексуальне рабство — злочином проти людяності. Сталося це, зокрема, завдяки боснійській активістці Нусреті Сівац.

Сівац сімдесят один. Вона народилася у Прієдорі, вивчилася на юриста, працювала суддею. У 1992 році три місяці провела в Омарська — сербському концтаборі для боснійців. Вийшовши на волю, стала активісткою: збирала інформацію про сексуальні злочини сербів, давала свідчення в суді та спонукала інших в’язнів наслідувати її приклад.

В інтерв’ю Bird in Flight Нусрета Сівац розповіла, що допомогло їй пережити жахіття концтабору і чому важливо говорити про події, які хочеться забути.

До війни ви працювали суддею. Чому ви обрали саме цю професію?

По-перше, у мене викликали інтерес суддівство й судова система. Це дуже цікава сфера. З одного боку, можна бути незалежною і самостійною, з іншого — ти маєш працювати в рамках закону. По-друге, я не хотіла йти працювати на приватне підприємство.

Перед початком війни завжди є люди, які знають про те, що буде війна, і ті, для яких вона стає несподіванкою. Чи були ви готові до початку воєнних дій?

Я, напевне, не належу ні до перших, ні до других. Війна не була несподіванкою, тому що ситуація розвивалася поступово. Спочатку незалежність оголосила Словенія, але зіткнення там тривали недовго. Потім бойові дії почалися в Хорватії, а Прієдор, в якому я жила, знаходиться на кордоні. Ми спостерігали за мобілізацією та поставками зброї. Звісно, багато хто думав, що подібне може статися і в Боснії.

У той же час у глибині душі ми вважали, що країна настільки мультикультурна, що війна тут просто неможлива.

Тепер я розумію, що в Сербії це все було сплановано й добре підготовлено. Керуючись своєю хворою політичною ідеологією, країна вкладала багато грошей в армію, а от боснійці виявилися не готові до війни.

Як ви потрапили в табір Омарска?

У сербів був план. У більшості окупованих міст вони знімали місцеву владу та керівництво медіа — працювати там дозволяли тільки сербам, — запускали пропаганду.

Наприкінці квітня 1992 року Сербська демократична партія захопила Прієдор. Мене звільнили, а в червні схопили й помістили до концтабора в місті Омарска — найжорстокішого та найбільшого у Боснії.

Там знаходилося близько 3,5 тисячі чоловіків. Хоча ця цифра коливалася — одних вбивали, інших привозили. В основному це були інтелектуали. Були й ті, хто потрапив за ґрати через донос когось із сербів. Жінок було значно менше — всього 37. П’ять із них не пережили концтабір, їхні тіла поховали у братських могилах.

Чесно кажучи, я не одразу зрозуміла, що відбувається. Звісно, я чула про той концтабір — у місті про нього говорили. Саджали туди в основному чоловіків, тому коли мене забрали, я вирішила, що це помилка, і вірила, що мене скоро випустять. Я помилялася.

Що за жінки були там?

Різні. І жили вони в різних умовах. Наприклад, одна ув’язнена мешкала в «Білому домі» — так називалася головна катівня. Цю жінку вважали радикалкою. Була сербка, яку звинуватили у продажу зброї мусульманам. Її не катували так сильно, як інших, та й жила вона у кращих умовах. Узагалі, жінок катували менше, ніж чоловіків. Зате ми пережили особливо жорстоке сексуальне насилля.

Жінок у таборі катували менше, ніж чоловіків, зате ми пережили жорстоке сексуальне насилля.

Які звинувачення вам висунули?

Ніяких. Я була аполітичною громадянкою, не входила до жодної з політичних партій — моя професія це забороняла. Та це не мало жодного значення. Щоб потрапити до концтабору, достатньо було не бути сербом, а я — боснійка й мусульманка.

Що собою являв табір?

Його розбили на території колишньої шахти з видобутку залізної руди, яка знаходилася за містом. Охоронці працювали у три зміни.

Як проходив ваш день?

Спочатку підраховували тіла закатованих, які зранку складали перед «Білим домом». Ми подумки собі рахували. Кількість трупів залежала вочевидь від настрою тих наглядачів. Інколи вона доходила до двадцяти п’яти.

Двічі на день ми, жінки, роздавали в’язням їжу: гнилий горох, капусту, хліб. А ввечері йшли на другий поверх, де проходили катування, та змивали з підлоги кров і волосся, прибирали знаряддя тортур. Закінчивши, лягали спати — в тих самих кімнатах, де працівники табору катували людей.

Віктор Франкл писав, що в таборах смерті виживали лише ті, хто знаходив сенс життя, а не просто жив в очікуванні звільнення. Чи ви згодні з цим?

Так, абсолютно.

Що допомогло вам вижити і не зламатися?

У таборі було багато моїх родичів, знайомих і приятелів. Коли ти втягнувся в життя у концтаборі, не віриш, що зможеш вийти звідси. Поведінка охоронців лише підтверджувала депресивні думки: робота їм давно набридла, вони лише чекали наказу вбити в’язнів, закопати їхні трупи і піти геть. Тож я мріяла вижити й розповісти світу про все, що тут відбувається.

Я мріяла вижити й розповісти світу про все, що відбувалося в таборі.

Як вам вдалося вийти?

Мене звільнили завдяки журналісту The Guardian Еду Вульямі та Міжнародному Червоному Хресту. Вони попросили у Радована Караджича, який тоді був на переговорах за кордоном, дозволу відвідати концтабори — про них тоді багато говорили емігранти. Влада хотіла замаскувати жахи, тож перед тим, як Караджич дав добро на візит, жінок із табору прибрали — пізніше серби заявили, що жінок там узагалі не було.

Що перше ви зробили після звільнення?

Поїхала до рідного міста. Там я дізналася, що в моїй квартирі оселився мій колега-серб, який думав, що я ніколи не повернуся. Тоді я вирішила покинути Прієдор якнайшвидше. Але шляхи були закриті, тож виїхати я змогла лише через декілька місяців. Я оселилася в Хорватії.

Коли ви вперше змогли розповісти про те, що відбулося з вами в концтаборі?

Не одразу. Мій брат і його родина теж були в концтаборі, тож я мовчала, щоб не нашкодити їм. Коли рідні вийшли, я почала офіційно та відкрито говорити про все, що відбувалося в таборі. Я спілкувалася з вітчизняними журналістами й міжнародними організаціями. Пізніше, через декілька місяців після звільнення, я вперше поговорила з представником міжнародного трибуналу.

Я читала, що, повернувшись додому, ви бачили на вулицях міста охоронців з концтабору. Як вам було жити з ними поруч?

Це було важко.

До Федерації Боснії і Герцеговини я повернулася в 1996-му, але потрапити до Прієдора не змогла: тим, хто був висланий із міста, забороняли приїздити назад. Я зробила це лише через шість років. Міжнародні організації допомогли мені повернути житло.

Спочатку я думала, що зробила помилку, приїхавши до Прієдора. Атмосфера в місті й сьогодні важка, що казати про початок двохтисячних.

Чому?

Тому що злочинці ходять вулицями, вони живі-здорові. Вони не розкривають місць масових поховань, через це 600 людей досі вважаються зникли безвісти. Місцеві мешканці живуть в якомусь уявному світі, відгородилися від подій війни, а дехто, в тому числі і представники влади, взагалі заперечує ті злочини.

Незважаючи на те що всі бояться говорити, ви збирали свідчення про злочини: розмовляли з жінками, які або бачили, або пережили зґвалтування під час цієї війни. Як вам вдалося вмовити їх говорити?

Це було складно і зайняло дуже багато часу. Знаходячись в еміграції, ми створили організацію «Жінки Боснії-Герцеговини» й почали говорити, всі разом.

Результатом розголосу стали судові процеси проти конкретних людей. Уперше у світі сексуальне насильство було визнано воєнним злочином.

Проте багато жінок і досі не хочуть про це говорити, і я поважаю думку кожної з них. Наслідки дуже важкі, кожна живе з цим.

Але зґвалтування відносили до воєнних злочинів і під час Другої світової, хіба ні?

Так, але це питання не порушували під час Нюрнбергу і за сексуальні злочини нікого тоді не покарали. Трибунал у Гаазі визнав це юридично й засудив конкретних людей. Коли він закінчився, розглядом справ зайнялося місцеве правосуддя.

Трибунал у Гаазі вперше у світі юридично визнав зґвалтування воєнним злочином.

Вам, попри велику кількість свідчень і доказів, не вдалося посадити всіх злочинців. Чому?

Деякі злочини не отримали юридичного підтвердження. Крім того, трибунал мав обмежений термін діяльності, тому приймав рішення лише за найтяжчими злочинами. Інші справи було направлено до вітчизняних судів, які, на жаль, виявилися не надто ефективними — вони й досі їх розглядають. Ця повільність призводить до того, що злочинці не доживають до вироку.

Чи слідкуєте ви за російсько-українською війною?

Так, але не настільки уважно, як на початку війни, тепер мені важко це робити. До того ж у тій частині країни, де я живу, інформація подається викривлено. Як би там не було, сподіваюся, що війна в Україні якнайшвидше закінчиться, бо це справжній жах.

Що б ви порадили українцям, які стали жертвами сексуального насильства з боку представників російської армії?

Розповідайте про все, зрозуміло й чітко. Тоді багато злочинів отримають юридичну оцінку і будуть розкриті. Якщо мовчати, агресор розповість свою брехню.

Моя активістська діяльність — справа ризикована, особливо в тому середовищі, в якому я живу. Але страх — жахлива емоція, вона блокує. Багато тих, хто говорили про злочини сербів, зникли безвісти. Через це люди бояться говорити. Та є ті, хто не мовчить, бо вірить, що добро завжди перемагає. У війні Росії проти України воно теж переможе, справедливість настане. Тому не мовчіть.

Фото Нусрети Сівац: Діана Мумінович, спеціально для Bird in Flight