Кліпове мислення: Архітектура колажів Сергія Святченка

Сергій Святченко почав працювати з фотографією та колажем ще у радянській Україні 1980-х. Тоді ж він став співзасновником Центру сучасного мистецтва «Совіарт» у Києві та організував перші в місті виставки сучасного мистецтва. У 1990-му Святченко перебрався до Данії, де досі живе та працює.

За цей час митець побудував успішну кар’єру: твори українсько-данського художника виставляються в Європі та США, міжнародні видавництва публікують його монографії. Крім того, у Данії Святченко заснував школу і фестиваль мистецтва колажу. Проте принципи, за якими він ще десятиліття тому починав створювати свої перші роботи, лишаються з ним до сьогодні.

Святченко народився і виріс у Харкові в родині професора архітектури. Наслідуючи інтерес батька, він закінчив архітектурний факультет університету будівництва та архітектури. Крім того, старший Святченко також писав картини, фотографував і робив колажі, тож на Сергія вплинуло це все в комплексі. Зрештою синтез мистецтва й архітектури став для Святченка основою його художньої практики.

Просторова організація та візуальна структура, поєднання елементів за певними принципами — те, що художник запозичує у архітектури та використовує у своїх артпроєктах. Навіть будучи досить експресивними, його живописні полотна, колажі та інсталяції зазвичай добре вибудовані та несуть відчуття рівноваги.

Синтез мистецтва й архітектури став для Святченка основою його художньої практики.

Тогочасний радянський Харків — столиця українського конструктивізму в архітектурі та мистецтві — став відправною точкою для зародження альтернативної фотографії. Хрущовська відлига, передчуття Перебудови, просочування західної поп-культури через залізну завісу і початок масового виробництва компактних камер, доступних багатьом, відіграли в цьому важливу роль. У 70—80-х в місті сформувалася знаменита Харківська школа фотографії, що виникла з неприйняття офіційного ідеологічного мистецтва. Ключова постать школи, Борис Михайлов, створював у тому числі й фотоколажі. Цей метод він винайшов випадково, наклавши одна на одну дві проявлені плівки. Серію, котра дістала назву «Вчорашній бутерброд», він з 70-х показував у форматі слайд-шоу під музику Pink Floyd.

У той період Святченко, який захоплювався Beatles, також робив свої колажі — спочатку в Харкові, а згодом і в Києві. Елементи, що найчастіше зустрічалися в його роботах напередодні розпаду СРСР — вікна та двері, — натякали на початок змін у суспільстві, його демократизацію. У колажах того періоду уже з’являлися архітектура і предмети побуту західного світу, перепліталися культури й системи.

Ресайклінг історій

Практика Святченка також охоплює інсталяцію, скульптуру, відео і живопис. Однак саме колажі зі знайдених, запозичених чи зроблених власноруч світлин стали основою його художніх робіт.

Загалом колаж як техніка бере свій початок з експериментів кубістів, зокрема Жоржа Брака й Пабло Пікассо. З популяризацією фотографії та масової культури цей метод присвоїли дадаїзм, конструктивізм, сюрреалізм, поп-арт, рух Флуксус» та інші. Так колаж вийшов за межі модерністської практики і його почали використовувати для різноманітних цілей.

Сучасні технології дозволяють як завгодно маніпулювати зображеннями й навіть створювати їх з нуля за допомогою штучного інтелекту. Тож колажі, зроблені вручну, здаються досить старомодною технікою.

Однак практика Святченка і є реакцією на нескінченний потік інформації та суспільство масового споживання. Художник використовує зображення із загальнодоступних джерел — журналів, кіно, телебачення й інтернету. Його вирізані та ретельно склеєні вручну колажі є свого роду захисним механізмом проти цифрової маніпуляції. У процесі деконструкції, масштабування, відокремлення, збільшення, заміни одного елемента іншим Святченко досліджує фізичність фотографії та способи поєднання реального з уявним. «Колаж — це все, що нас оточує, це і є наше життя», — пояснює він.

Вирізані та ретельно склеєні вручну колажі є свого роду захисним механізмом проти цифрової маніпуляції.

Фрагментом роботи для Святченка може стати будь-що з того, що потрапить йому на очі, — цифрове зображення чи надруковане. Усе, що резонує з його підсвідомістю чи спогадами, є потенційною складовою майбутнього твору.

«Процес вибору матеріалів для колажів залишився таким самим, яким був у Харкові на початку 1980-х років: ручним, аплікативним, концептуальним. Продовжую конструювати свої образи фактично інтуїтивно, виходячи з „архіву пам’яті“, вибудовуючи той чи інший сюжет за допомогою ножиць та клею, — розповідає художник. — Подібна акуратна робота дуже схожа на те, як людина вибудовує свій власний шлях, обережно просуваючись уперед, роблячи важливі кроки, припускаючись помилок.

Мій інтерес до друкованих матеріалів та їх багаторічне колекціонування — це свідомо-несвідомий процес, який набув характеру особливого ритуалу. Критерії пошуку завжди різні. Але це не лабіринт творчих мук, а творчий шлях у напрямку, відомому мені одному. Проте результат буде розділений із багатьма».

Відтак тисячі фрагментів з архівних та сучасних журналів і газет, книжок, зроблених ним та його колегами фотографій, розподілені за категоріями по папках у майстерні художника. Окрім знімків у хід іноді йдуть шматки тканини, а також фрагменти з попередніх колажів. Святченко вирізає потрібні йому частини і вручну за допомогою клею поєднує їх, накладає вирізки одна на одну або розміщує поряд, аби створити абсолютно нову історію. Такий собі ресайклінг існуючих образів.

Вирвані з контексту

Святченко переїхав до Данії у 1990-му, напередодні розпаду Радянського Союзу. Перші десять років за кордоном художник переважно працював із живописом, створюючи абстрактні полотна. До колажів він повернувся у 2000-х. Тоді митець вигадав нову техніку, і серія, створена в ній, дістала назву Less. Роботи складаються лише з двох-трьох неоднорідних елементів, які в поєднанні являють собою новий сюрреалістичний організм, накладений на однотонний мінімалістичний фон.

Подібний бекграунд — повна протилежність тому, що ми бачимо на передньому плані. Завдяки цьому прийому вся увага сконцентрована на центральному елементі, який у порівнянні з пласким фоном виглядає об’ємно. Таким чином художник підкреслює неважливість контексту, з якого вирвані фрагменти фотографії. Він дає глядачу можливість додумати, зупинитися на мить та спробувати зібрати ці фрагменти у своїй уяві в цілісну картину, як ми зазвичай робимо з фрагментами реальності, з яких складається наше життя.

Святченко продовжує винаходити для себе нові формати та напрями. Одна з останніх серій I Am Real поєднує живопис і фотоколаж — техніки, яким митець приділив багато часу протягом своєї кар’єри. Ці абстрактні експресивні полотна великого формату не мають чіткого сюжету й жодної інформативної функції — повне протиставлення ідеологічним колажам художників-конструктивістів, які колись мали вплив на формування Святченка як митця.

Зрештою, до якого медіуму художник не звернувся б — інсталяцій, громадських скульптур чи живопису, — у його роботах завжди є місце для фотоколажу. Бо що ще може відображати реальність так відверто і використовувати її як матеріал водночас?