Натхнення

Жека у країні гіпнозу: Сатиричні колажі Марселя Ониська

Раніше Марсель Онисько малював історії про Жеку, який не встигає за сучасністю. Тепер його персонаж намагається осягнути реальність війни.
Марсель Онисько

Український художник, працює з графікою та станковим живописом. Учасник художнього об’єднання «Поп-транс». Засновник і артдиректор мистецького видання Panic Button. Роботи виставлялися в Україні, Німеччині, Угорщині, Нідерландах, Франції. Живе і працює в Ужгороді. Художник архіву Wartime Art Archive, заснованого ГО «Музей сучасного мистецтва», аби фіксувати стан суспільства після 24 лютого 2022 року через художню мову.

— Раніше я ніколи не створював відверто політичних робіт. Не дивився новини — вдома у нас немає телевізора уже років двадцять. Я думав, що найголовніше мені й так розкажуть і хай краще я все дізнаюся з розмови. А зараз я починаю ранок із новин, прокидаюся з повітряною і внутрішньою тривогою.

Я послідовно зображував одного персонажа — Жеку, людину, яка пережила радянський режим, а потім становлення України. Жека — це сусід, що потрапляє в ситуації, які могли б статися з кожним. Він зберіг радянський досвід, але й отримав новий. Через Жеку я втілював сатиричні нариси про сучасність, модерні і постмодерні ситуації, на які він реагує. Мої ж нинішні роботи — зла антивоєнна сатира, що стосується Росії та ментальності її громадян.

Жека — це сусід, що потрапляє в ситуації, які могли б статися з кожним.

Я працюю у техніці дігітального принту, що означає багато сканування, цифрового вирізання і склеювання. Технічно це колаж, але зроблений без ножиць та без пальців у клею. Я намагаюся візуально наслідувати брошури радянського зразка — неякісний друк, офсет, колір накладається на колір.

Мої роботи часто включають текст із характерним повчальним тоном. І за виглядом, і за змістом це висміювання радянського часу з його недолугими агітаційними плакатами, які й досі можна побачити десь у черзі в ЖЕК чи поліклініку.

Це висміювання радянського часу з його недолугими агітаційними плакатами.

Усе життя я намагався не бути аж занадто дорослим. А виявилося, що даремно. Бо якщо дорослість приходить несподівано, в одну мить, то ти за нею не встигаєш. Тепер кожна думка впирається в нову реальність, постійне переживання за рідних і друзів, яких у мене багато на фронті.

Зазвичай я дивлюся на життя під різними кутами, і от тепер нам відкрився його потужний зріз: якесь патологічне чудовисько вирішило, що воно може навчити усю планету жити за його правилами. При владі чекісти, а чекістів виховували так, щоб вони не мали ані страху, ані емпатії, ані співчуття до людей. Лише одне — досягати мети. Але ж мети немає. Від цього багато розчарування, і розчарування — це м’яке слово.

При владі чекісти, а чекістів виховували так, щоб вони не мали ані страху, ані емпатії, ані співчуття до людей.

Іноді мене охоплює злість через те, що росіян не можна зупинити. Я по-дитячому міркую: от було б класно, якби був якийсь промінь, який би туди засвітив і вони всі, ніби після гіпнозу, прокинулися, покидали ружбайки й пішли. Але ж такого не буває. З «Останкіно», звісно, йде потужний гіпнотичний курс, тому у них усіх голови замагнічені. Я знайшов радянський апарат, що називається розмагнічувач магнітних головок. От «магнитные головки» — це росіяни під владою гіпнотизерів.

При цьому у мене стільки поваги до української армії, що важко передати словами. Щодня я намагаюся в кожній новині знайти якесь світло. Зрозуміло, що буде багато зла, але це наближає нас до перемоги. Наші люди класні, працьовиті та здатні змінюватися, і це мають відчути наші європейські сусіди. За важких обставин культура підтримує морально, а також сигналізує іншим про те, які ми є і чим ми володіємо. Тому культуру треба берегти.

Нове та Найкраще

153

250

42
435

Більше матеріалів