Ґрунтовна праця: Фотографії, надруковані землею

— Після повномасштабного вторгнення я майже припинив знімати на два місяці. На це було багато причин, але основна — необхідність усвідомлювати, що саме документувати, про що говорити. Через деякий час я сфокусувався на відчутті війни у зоні, далекій від активних бойових дій, та на тому досвіді, що наразі сприймається як норма, але насправді нею не є.

Наприклад, ми ходимо у магазин повз зруйнований ракетою будинок, і це вже не шокує. Як не шокують і пісеньки для дошкільнят, які пояснюють, чому не потрібно лякатися, знаходячись в укритті. Війна стає ще одним аспектом життя — треба встигнути кудись між повітряними тривогами. Поспати у ванній — звичайна буденна річ, яка вже не викликає страху.

Війна стає ще одним аспектом життя — треба встигнути кудись між повітряними тривогами.

Разом із тим мій тато та частина родичів знаходяться в окупованій частині Херсонської області, і я щодня читаю новини з надією та відчуваю тривогу, коли проходить більше двох гудків на номері батька. Справді радію звільненим містам та селам, але розумію ціну, яку ми щоденно платимо. Часом відчуваю безпорадність, але скидаюся на „байрактар“ чи просто допомагаю знайомим і тоді почуваюся часткою сильного суспільства. Але й по-дитячому сумую, що не маю сил та засобів закінчити війну «завтра».

Ось саме цю суміш відчуттів нової норми й усвідомлення того, що це не нормально, я і вирішив фотографувати.

Для цього я знімаю себе та свою сім’ю. Бо вторгнення до чийогось особистого простору у цей час мені здалося недоречним і важким. До того ж у перші тижні війни ми майже не виходили з території свого житлового комплексу, тож мені хотілося зберегти відчуття цього періоду.

Мені важливо було створити матеріальні об’єкти, знімки — свідчення цих спогадів та відчуттів, тому я вирішив друкувати фото з плівки землею. Ідея використовувати її як пігмент з’явилася не одразу, це трапилося у той час, коли я отримав дублікат свідоцтва про смерть матері. Прийшло розуміння, що я напевно не знаю, чи колись побачу її могилу на власні очі. Не хотілося вірити, що, можливо, я надовго втрачаю місце, де народився і виріс, свою землю. З іншого боку, потрібно було визнати, що тепер я тут.

Тож я почав друкувати землею, яку знайшов біля будинку, де живу. У цей проєкт я закладаю мрію про те, що фотографуватиму деокуповану Херсонщину, землю моїх батьків, і друкуватиму світлини лікувальною глиною з Сиваша.

У цей проєкт я закладаю мрію про те, що фотографуватиму деокуповану Херсонщину, землю моїх батьків.

Для друку потрібно змішати природну смолу — гуміарабік, отруту — дихромат амонію (він чутливий до світла) та пігмент — у моєму випадку землю. Після експозиції фото промивають водою, і отрута йде разом із рештками гуміарабіка, а на папері лишається зображення, сформоване землею та смолою. Цей процес здається влучною метафорою до самої війни.

Я не ставлю собі за мету документувати війну — радше пишу поетичний нарис про суміш відчуттів, які переживаю.

На папері лишається зображення, сформоване землею та смолою. Цей процес здається влучною метафорою до самої війни.