18+
Фотопроєкт

Побудь у моїй шкурі: Звичайні люди в незвичайних обставинах у проєкті LIVE

Проєкт LIVE Олені Афанасьєвій допомагали збирати її друзі-художники у різних містах. Це серія фотографій та історій українців, чиє життя тепер поділене на «до» і «після» через війну.
Олена Афанасьєва

Кураторка, культурна менеджерка з Херсона. Голова громадської організації «Центр культурного розвитку „Тотем“», співзасновниця артпростору Urban CAD (Херсон).

— 23 лютого ми з колегами дізналися, що виграли великий європейський грант, майже пів мільйона євро, на створення історико-культурного парку в Тягині. Це унікальне село в Херсонській області, де археологи останні шість років досліджували фортецю Тягинь. Виявляли і литовські, і кримськотатарські артефакти XIV—XV століть, а у 2021-му знайшли найстарішу на півдні України булаву — якраз на тридцяту річницю Незалежності.

Тож 23 лютого ми в офісі намагалися доробити план цього проєкту. Але не вдалося, бо мені стало погано, починало нудити — і так сильно, що нічого не допомогло. Тоді я вибачилася й пішла додому. А зранку почалася війна. Вікна моєї квартири виходять на Дніпро, і о п’ятій ранку я почула вибухи в районі Антонівського мосту. У мене не було тривожної валізи, бо, як і багато українців, я до останнього не вірила у можливість війни.

Ми швидко зібралися і виїхали до села під Херсоном, у бік Миколаєва. Розуміли, що залишатися в місті не можемо, адже разом із колегами активно займалися протидією російському історичному фейку про так звану Новоросію, яка, власне, у XVIII столітті була такою самою окупацією України, яку ми бачимо зараз. Потім після вдалого контрнаступу з боку Миколаєва вдалося виїхати — звісно, без зелених коридорів, ґрунтовими дорогами, на свій страх і ризик. Я плакала, коли побачила наших хлопців на блокпосту. При спробі евакуювати жінок та дітей з Херсона російський снайпер вбив мого друга, хоча той їхав попереду евакуаційної колони і мав усі документи.

При спробі евакуювати жінок та дітей з Херсона російський снайпер вбив мого друга.

Кожна історія евакуації — це про стрес та трагедію, і моя не найгірша. Зараз я в Центральній Україні, виїжджати за кордон поки не збираюся. Пропозицій і різних артрезиденцій багато, але думаю, що я потрібна тут.

Напередодні 9 травня одна німецька галерея запропонувала мені зробити виставку про Україну в Берліні, аби таким чином протидіяти поширенню там російських наративів на свята. Саме тоді й виникла ідея проєкту LIVE. Мистецьке висловлювання мало не лише розповідати про те, що відбувається, але і пробивати емоційну стіну, адже люди в європейських країнах поступово втомлюються від контенту, пов’язаного з війною.

Мені хотілося говорити про звичайних українців, таких же європейців, які жили прекрасним життям без російської армії та її «асвабаждєнія». Тому серед героїв проєкту не стільки активісти, скільки звичайні люди, життя яких поділилося на «до» і «після».

Я написала своїм друзям-митцям — Роману Мініну з Харкова, Олександру Никитюку з Вінниці, Михайлу Барабашу і Сергію Петлюку зі Львова. Виявилося, що у Львові живе ціле ком’юніті харківських митців, White Rabbit Friends. Вони створили тут прихисток: у двокімнатній квартирі іноді розміщують до 14 людей — це художники, режисери, оператори, поети, мистецтвознавці, актори, музиканти, дизайнери та архітектори з Харкова, Києва, Дніпра й інших міст України. White Rabbit Friends вже прихистили понад 90 людей і при цьому продовжують займатися творчістю, а разом із тим збирають гроші на бронежилети для ЗСУ.

У різних містах художники малювали бронежилети на тілах людей і збирали їхні історії. Багато записала я сама. Моделей теж знаходили через колег та знайомих. Декого запрошували через цікаву історію, а дехто просто приходив у призначений час в обумовлене місце.

Сучасні борці в Україні — це не лише військові. Я розмовляла з музикантами, кондитерами, айтішниками. Був інструктор з альпінізму, який зустрів війну в Африці на вершині Кіліманджаро, а зараз організовує коридори доставки з Європи гуманітарних вантажів, тепловізорів, амуніції. А ще художниця, яка порізала для «коктейлів Молотова» тканину, що слугувала фоном натюрмортів. Вони цивільні люди і формально беззахисні — тому й оголені тіла. Хотілося показати максимально фізично, тілесно і чуттєво, як війна проникає в серце та під шкіру кожного українця. Європейці мають не лише зрозуміти, але й відчути: зараз ніхто не в безпеці, кожен може постати «голим» перед російською агресією.

Хотілося показати максимально фізично, тілесно і чуттєво, як війна проникає в серце та під шкіру кожного українця.

LIVE — це одночасно про максимально конкретні історії та збірний образ українців. Але обличчя героїв ми вирішили не показувати не через бажання зробити образи узагальненими, а з міркувань безпеки, адже серед них є ті, хто залишився на окупованих територіях.

Поки тривав збір матеріалу, з німецькою галереєю почалися проблеми. То попросили прикрити жінкам груди — мовляв, «у нас літній директор, він трошки консервативний». То переробити історії людей, а краще взагалі залишити тільки активістів з громадських організацій, але це для мене було неприйнятно, оскільки відносить до російських наративів про те, що є «нормальні» українці, а є якісь активісти-націоналісти. 9 травня минуло, виставку ми так і не зробили, і від подальших перемовин із галереєю я відмовилася.

З німецькою галереєю почалися проблеми. То попросили прикрити жінкам груди, то переробити історії.

Тому почала шукати інші варіанти, як донести проєкт до європейської аудиторії. Ще торік я познайомилася з ZK/U — Zentrum für Kunst und Urbanistik з Берліна. Вони у цьому році мали власний проєкт на Documenta в Касселі, але додатково у них виникла ідея створити окремий майданчик для українців. Локацію назвали Citizenship Ukraine. Окрім виставки LIVE на ній три дні тривали дискусії та презентації, організовані «Платформою ТЮ» (Маріуполь), Центром сучасної культури (Дніпро), «Гаражем 127» (Харків).

Крім того, частиною проєкту є відео, теж пов’язане зі словом live, а саме live video з камер спостереження. На одному екрані одночасно транслюються записи з камер спостереження мирних європейських міст та кадри бомбардування українських Харкова, Маріуполя, Житомира, розгін мирних акцій протесту на площі Свободи в Херсоні. Відео створює відчуття того, що ніхто не в безпеці, поки в Україні триває війна. Завтра це може відбуватися у містах Європи.

Ми створили сайт www.liveproject.info, де описано, як можна забезпечити втримання системи світової безпеки чи посилити спільні дії щодо цього. Кроки досить прості та очевидні, але щоб робити їх, треба бачити реальну картину того, що відбувається, і мати рішучість. LIVE — це певною мірою проєкт-мотиватор для нерішучих.

Нове та Найкраще

70

215

80
273

Більше матеріалів