Без оголошення війни

— Я фотографую вже чотирнадцять років. Моя перша персональна виставка стрит-фотографії проходила у 2015 році у дуже незвичному місці — харківському сквоті «Автономія». Там жили харків’яни, а з 2014-го — біженці з Луганської та Донецької областей.

Пізніше разом з іншим харківським художником і другом Даніїлом Ревковським, з яким я працюю з 2012 року, ми почали досліджувати тему індустріалізації міст. Колись ми знайшли післявоєнні фотографії з будівництва заводу «Азот» у Сєвєродонецьку. Нашу увагу на плівках привернули фігури людей, такі дрібні, що їх ледь можна роздивитися на тлі величезного підприємства. Це був один з перших наших художніх проєктів, який досліджує індустріальні регіони. На виставці номінантів премії PinchukArtCentre 2018 року ми показали свою роботу, присвячену транспортній катастрофі у Кам’янському в 1996-му.

До вторгнення я мав три акаунти в інстаграмі з роботами. Один із них, Ukrainian roads, був присвячений виключно подорожам українськими шляхами, інший — фото на плівку. Зараз найбільш активний з них третій, куди я викладаю все, що бачу на вулицях Львова, Харкова та Києва. У квітні про нього навіть написав The New York Times. Мене цікавить багато всього: оголошення, вивіски, наклейки на автомобілях. За фахом я графічний дизайнер, тож звертаю увагу ще й на типографіку. У всьому цьому різноманітті мене приваблює абсурд, можливість доторкнутися до українського підсвідомого і зробити зріз неофіційної культури та ідентичності.

Я виходжу у справах чи прогулююся містом та роблю світлини на шляху. Наприкінці дня перебираю їх і публікую ті, які можуть зачепити підписників. Це майже щоденний ритуал.

Один з улюблених знімків — фото дівчаток, які продавали браслети, щоб допомогти ЗСУ. Іноді мої світлини блокує інстаграм, остання була з банером у Львові: «Говори українською, бо ворог не може».

Дивлячись на свої фотографії, я розумію, наскільки українцям притаманна самоіронія. Вона залишається в нас і сьогодні — у мемах в інтернеті, у вуличній культурі.

Зараз я у Львові з дружиною та тримісячним сином. Ми покинули Харків 24 лютого, невдовзі дружина поїхала народжувати до Латвії, тож свою дитину я вперше побачив, коли їй був уже місяць. З перших днів я почав волонтерити, іноді ми відправляли на Харків по пів фури гуманітарної допомоги на тиждень.

Перший місяць-півтора не міг нічого робити зі звичних справ. Фотографував, але скоріше за інерцією, всім було не до мистецтва. Зараз я повертаюся до роботи. З Даніїлом Ревковським ми працюємо над декількома проєктами, і ще один проєкт роблю самостійно. Багато виставок: так, у київській галереї Naked Room нещодавно показали мою серію з фотографіями зафарбованих покажчиків, які замальовували, коли була загроза окупації.

Дивлячись на свої фотографії, я розумію, наскільки українцям притаманна самоіронія.