Фотопроєкт

Без оголошення війни

Харків’янин Андрій Рачинський знімає те, що бачить на вулицях різних міст під час війни. Й вивіски, наклейки, оголошення та інший народний дизайн допомагають йому краще зрозуміти українців.
Андрій Рачинський

Художник із Харкова, номінант на премію PinchukArtCentre 2018, лауреат Призу громадськості PinchukArtCentre 2020, номінант на Премію PinchukArtCentre 2022. Учасник виставок в Україні та Європі.

— Я фотографую вже чотирнадцять років. Моя перша персональна виставка стрит-фотографії проходила у 2015 році у дуже незвичному місці — харківському сквоті «Автономія». Там жили харків’яни, а з 2014-го — біженці з Луганської та Донецької областей.

Пізніше разом з іншим харківським художником і другом Даніїлом Ревковським, з яким я працюю з 2012 року, ми почали досліджувати тему індустріалізації міст. Колись ми знайшли післявоєнні фотографії з будівництва заводу «Азот» у Сєвєродонецьку. Нашу увагу на плівках привернули фігури людей, такі дрібні, що їх ледь можна роздивитися на тлі величезного підприємства. Це був один з перших наших художніх проєктів, який досліджує індустріальні регіони. На виставці номінантів премії PinchukArtCentre 2018 року ми показали свою роботу, присвячену транспортній катастрофі у Кам’янському в 1996-му.

До вторгнення я мав три акаунти в інстаграмі з роботами. Один із них, Ukrainian roads, був присвячений виключно подорожам українськими шляхами, інший — фото на плівку. Зараз найбільш активний з них третій, куди я викладаю все, що бачу на вулицях Львова, Харкова та Києва. У квітні про нього навіть написав The New York Times. Мене цікавить багато всього: оголошення, вивіски, наклейки на автомобілях. За фахом я графічний дизайнер, тож звертаю увагу ще й на типографіку. У всьому цьому різноманітті мене приваблює абсурд, можливість доторкнутися до українського підсвідомого і зробити зріз неофіційної культури та ідентичності.

Я виходжу у справах чи прогулююся містом та роблю світлини на шляху. Наприкінці дня перебираю їх і публікую ті, які можуть зачепити підписників. Це майже щоденний ритуал.

Один з улюблених знімків — фото дівчаток, які продавали браслети, щоб допомогти ЗСУ. Іноді мої світлини блокує інстаграм, остання була з банером у Львові: «Говори українською, бо ворог не може».

Дивлячись на свої фотографії, я розумію, наскільки українцям притаманна самоіронія. Вона залишається в нас і сьогодні — у мемах в інтернеті, у вуличній культурі.

Зараз я у Львові з дружиною та тримісячним сином. Ми покинули Харків 24 лютого, невдовзі дружина поїхала народжувати до Латвії, тож свою дитину я вперше побачив, коли їй був уже місяць. З перших днів я почав волонтерити, іноді ми відправляли на Харків по пів фури гуманітарної допомоги на тиждень.

Перший місяць-півтора не міг нічого робити зі звичних справ. Фотографував, але скоріше за інерцією, всім було не до мистецтва. Зараз я повертаюся до роботи. З Даніїлом Ревковським ми працюємо над декількома проєктами, і ще один проєкт роблю самостійно. Багато виставок: так, у київській галереї Naked Room нещодавно показали мою серію з фотографіями зафарбованих покажчиків, які замальовували, коли була загроза окупації.

Дивлячись на свої фотографії, я розумію, наскільки українцям притаманна самоіронія.

signs_11
signs_5
signs_7

Нове та Найкраще

469

107

867
341

Більше матеріалів