«Тут він живий, а тут стріляють у повітря під час його похорону»: Документація війни від Владислава Краснощока

— Останнім часом я став віддалятися від фотографії та більше уваги приділяти живопису, але тепер я повернувся. Коли почалася війна, ніхто не вийшов на роботу, і я в тому числі. Перший тиждень усі були в шоці, народ масово їхав з Харкова. Я зрозумів, що, поки не зможу працювати, треба займатися зйомками. Завжди хотів пофотографувати війну, проте не думав, що це можливо і станеться в моєму місті. Планував документувати події у Харкові, але їздив знімати у Київську, Донецьку, Луганську області та вирішив, що за можливості продовжуватиму бувати усюди.

Спочатку фотографував без акредитації. Але це виявилося дуже небезпечним: наші військові і тероборона готові розірвати за те, що ти десь підняв камеру. Перші тижні всі були на стрьомах. Одного разу ми з волонтерами поїхали на північ Салтівки, я почав знімати, і по мені одразу ж стали стріляти. Після я зробив акредитацію від ЗСУ.

Ми з волонтерами поїхали на північ Салтівки, я почав знімати, і по мені одразу ж стали стріляти.

Я не сприймав цю роботу як окремий проєкт, просто органічно документував події навколо. Спершу ставив собі маленькі завдання: фотографувати місто, фіксувати всі наслідки обстрілів. Коли я дивлюся на ці руйнування і розумію, що більш-менш «нішу» вже заповнив, то переходжу в наступну «нішу» — наприклад, військові та їхні історії. Я зрозумів, що треба розділити документування війни на менші теми й заповнювати їх, аби потім створити суцільний образ, всю історію загалом. Такий пазл збирати складно, тому що доступу до певних тем немає. Але я вже маю певний пласт історії на плівках і деяких надрукованих світлинах.

Я познайомився та затоваришував із деякими військовими — після кількох поїздок вони зрозуміли, що це для мене не випадкове завдання, що я хочу розповідати історію. Вони зазвичай писали або телефонували мені: «Зараз поїдемо. Збирайся». Звісно, у зйомках є нюанси через правила безпеки. Так, пресофіцери пояснюють, що поки йде війна, не можна показувати обличчя бійців ЗСУ.

Нещодавно я хотів поїхати у шпиталь до хлопців у Первомайськ. Їх накрили на позиції, було багато уламкових поранень. Я планував відвезти їм їхні знімки, але не встиг, бо цілу добу тривала комендантська година. Також днями мені написали, що відтепер існує повна заборона на знімання військової техніки. Сумно, бо це було частиною мого проєкту. Разом із тим західній пресі вдається домагатися, аби їм усе це показували. Я заздрю, коли бачу, що в іноземних репортерів є доступ до закритих для мене локацій, хоча до самих світлин заздрості не маю. Нам, українцям, складно написати цю історію — і морально, і фізично. Але вважаю, що най усе рухається, як воно рухається. Ти потихеньку дізнаєшся нові місця, намагаєшся кудись потрапити, й історії періодично самі тебе знаходять.

Робота волонтерів мені теж цікава. Ті, з ким я їздив, — шалені хлопці. Ми були у Привіллі, Лисичанську, Сєвєродонецьку. У Сєвєродонецьку на краю міста вже йшли бойові дії, це був останній пункт, а волонтери завозили туди корм для котиків. Тобто повністю криють місто, вуличні бої, місцеві жителі в ах*ї, а тут приїжджають люди з кормом для тварин.

У Сєвєродонецьку на краю міста вже йшли бойові дії, а волонтери завозили туди корм для котиків.

Я тоді думав: «Якщо зараз із машиною щось станеться, це буде повний п**дець». На дорогах розбиті авто, купа уламків. Проколеш колесо — будеш звідти йти зі своєю плівкою пішки трасою Бахмут — Лисичанськ. І незрозуміло, куди ти дійдеш та чи дійдеш узагалі. Я не професійний репортер, тож не знаю, як бути з логістичними моментами: кому телефонувати й вирішувати певні питання. Я роблю це не для агентства, а для себе, тому мені складніше.

Проте все ж найскладніше — зустрічати нових людей, зближуватися з ними, а потім дізнаватися, що хтось із них загинув. Один кадр для мене особливий: двоє військових йдуть звільненою дорогою в Малій Рогані. Той, що зліва, — Саша. Декілька разів ми зустрічалися з ним за різних обставин. А потім так вийшло, що я знімав його поховання. Для мене ця світлина дорога, тому що він тут ще живий, але вже є кадр, де стріляють у повітря під час його похорону. Його останній знімок під Харковом хлопці попросили надрукувати. Коли стається таке, якось філософськи починаєш сприймати речі.

Найскладніше — зустрічати нових людей, зближуватися з ними, а потім дізнаватися, що хтось із них загинув.

Ще одна історія. Познайомився з військовими під Слов’янськом — вони перетнулися з волонтерами, з якими я їхав. У моїй присутності військовий зробив пропозицію жінці-волонтерці. Він скрутив обручку з проволоки і подарував їй. Потім вони приїхали до Харкова і запросили мене у кафе на весілля, я його знімав. Пізніше вони ще до мене у музей приходили, в нас склалися теплі стосунки.

Військовий зробив пропозицію жінці-волонтерці, скрутив обручку з проволоки і подарував їй.

Я все фотографую на чорно-білу плівку, навіть не зробив жодного відео телефоном за цей час. Намагаюся, щоб на телефоні цього всього взагалі не було. Хоча коли ти знімаєш на плівку, це напружує поліцію чи тероборону, бо плівка є, однак подивитися, що на ній, неможливо. Лише засвітити, але це не варіант, військові чекають на фотографії. Я друкую, а потім намагаюся привозити та дарувати їм роботи.

Коли знімаєш на плівку, це напружує поліцію чи тероборону, бо плівка є, однак подивитися, що на ній, неможливо.

Зазвичай відбувається так: приїхав, проявив плівку, відібрав світлини, надрукував. Коли трохи відпочив від ситуації, то відбираєш кадри, відмінні від тих, які обрав на початку. Я вже подарував 150 фотографій музею MOKSOP, а Серьога евакуював їх до Німеччини. Тепер я знаю, що якщо сюди прилетить, то точно щось залишиться там.

12 робіт із цієї серії Владислава Краснощока були подаровані до колекції Світового банку. Раніше у ній знаходилася лише одна робота українського автора Павла Макова.

Також у штаб-квартирі Світового банку у Вашингтоні наприкінці червня відкрилася виставка «Мистецтво справлятися з війною», яка триватиме до 30 вересня. Окрім цих фотографій Владислава Краснощока там можна побачити робити й інших українських авторів — Олександра Глядєлова, Олени Субач, Владислави Соловйової та Ігоря Бондаренка.