«Як літній табір»: Фоторепортаж із військового шпиталю у Слов’янську

Парамедичний шпиталь імені Пирогова утворився у 2013 році, коли добровольча бригада медиків почала надавати допомогу пораненим учасникам Революції Гідності. Зараз шпиталь знаходиться у Слов’янську, в декількох кілометрах від фронту. Місто перебуває під постійними обстрілами російської армії.

— У Слов’янську я зі своїм напарником провів тиждень. Медики, які працюють тут, волонтери. У більшості з них вдома є робота — в лікарнях, у клініках. Вони запросто могли не їхати на передок. Допомагати хворим і пораненим у мирних містах — це теж важлива справа. Але вони поїхали, вирішивши для себе: хто, як не ми?

ЗСУ надали шпиталю охорону — це декілька солдатів зі зброєю, завдання яких зробити так, щоб медики вижили. Охорона супроводжує їх усюди: на виїздах до лінії фронту, за водою, в магазин.

Щоб потрапити сюди, більшість лікарів бере відпустку або «за свій рахунок». Тим, кому пощастило, роботодавець оформлює відрядження. Є тут і один студент, дев’ятнадцятирічний Кузьма, який навчається в Богомольця. Навесні разом із Червоним Хрестом він вивозив поранених із Бучі та Ірпеня. Надивився жесті, не знав, чи виживе. Коли Київщину звільнили, Кузьма почав думати, як бути корисним. Так і опинився у Слов’янську. Медики працюють тут по місяцю, потім ротація — вони їдуть додому.

Від шпиталю до передка приблизно десять кілометрів. Знаходячись тут, добре чуєш, як працюють наші «хаймарси» та як у відповідь прилітає арта росіян. Шпиталь знаходиться у старій будівлі. У дворі — столи, літній душ, гамак. Якщо не рахувати роботу з пораненими, то будні складаються з готування їжі та привозу води. Її потрібно дуже багато — для пиття, миття посуду, душу. Усе це схоже на літній табір, але є нюанс: будь-якої миті його жителі можуть поїхати рятувати життя.

Перші кілька днів були спокійними. Медики відпочивали: хтось читав книжку, хтось дивився кіно на телефоні чи відоси в ютубі. Відпочинок зіпсував лише скислий борщ, через який майже весь шпиталь отруївся.

Життя зіпсував лише скислий борщ, через який майже весь шпиталь отруївся.

Першого ж дня ми з моїм колегою вирішили прогулятися Слов’янськом. Пройшлися біля поліцейського відділку, з якого почалася війна у 2014 році, та будівлі СБУ, в якій був суд Гіркіна. Якби не звуки арти з фронту і періодичні прильоти, Слов’янськ здається звичайним мирним містом. Тут працює кав’ярня, пекарня, магазин.

Багато жителів виїхало; ті, хто залишився, вже, мабуть, і не виїдуть. Хтось не хоче, комусь немає куди, хтось не може залишити хату і домашніх тварин.

Жителів Краматорська, Бахмута, Слов’янська можна умовно поділити на три типи. Перші за Україну. Другі за те, щоб війна припинилася. Хто при цьому переможе — їм усе одно. Таких медики і військові називають Замір Замірович. Третій тип — місцеві, в яких у голові вата. Вони хочуть, щоб перемогла Росія, тому здають ворогу позиції наших солдатів. Коли ми тільки в’їхали в місто, я побачив у заднє скло, як жінка, яка стояла біля дороги, показувала нам середній палець. Сумна картина. Таких людей не більше і не менше, ніж інших, вони просто є.

Місцевих, яким усе одно, хто переможе, — головне мир, ми називаємо Заміри Заміровичи.

У військових медиків є поняття короткого та довгого плеча. Коротке — вивіз поранених із фронтової зони. Головне завдання тут — стабілізувати пораненого. Оперують зазвичай у шпиталі, потім відправляють до Краматорська. На такі виїзди журналістів не беруть. Довге плече — це виклик медиків по місту для допомоги як військовим, так і цивільним. Під час одного з таких виїздів нам довелося надавати допомогу Альошеньці — місцевому жителю, який виглядав майже як безхатченко. Альоша потрапив у кумедну історію. Колись давно він украв у сусіда велосипед. Не знаю чому, але власник транспортного засобу згадав про це тільки зараз. Він знайшов Альошеньку, який у цей час мирно пив настоянку, і розбив йому голову ебонітовою палицею. Картина порятунку постраждалого виглядала живописно: літня ніч, у небі світить місяць, Альоша виходить до нас у світлі фар, кістлявий, з перемотаною головою.

Головне правило медиків — твоє життя найцінніше. Рятуючи пораненого, ти маєш користуватися його аптечкою, а не своєю. Чому? Тому що один труп краще, ніж два трупи. Якщо у пораненого немає аптечки, то медик діє на свій розсуд.

Рятуючи пораненого, ти маєш користуватися його аптечкою, а не своєю. Чому? Тому що один труп краще, ніж два трупи.

В останній день нашого перебування тут було дуже багато прильотів. З ними є правило: якщо часто приходять — чекай поранених. Ми сиділи в коридорі й чули, як прилітає все ближче і ближче. Потім нам повідомили, що до шпиталю доставили постраждалих. Коли я увійшов туди, побачив на столі тіло жінки. Замість обличчя в неї була кривава пляма. У коридорі лежав чоловік, його стегно було вкрите уламками. Це була сімейна пара. Жінку врятували медики, чоловік помер.

Після цього випадку я не міг прийти до тями. Я постійно думав: як медики все це вивозять? Мені пояснили, що лікарі ставляться до цього як до роботи. І ще їм допомагає гумор, інколи жорсткий, чорний, але тільки з його допомогою можна врятувати психіку.

Ці люди справжні герої. Вони роблять усе, щоб наблизити нашу перемогу. А хто я? Просто чувак із фотоапаратом, який ніяк не допомагає країні. Деякий час ця думка засмучувала мене. Потім якось Кузьма зізнався: «Я відчуваю, що роблю недостатньо». Від його слів у мене в голові стався вибух. «А хто ж тоді робить достатньо?» — питаю. Тоді після декількох хвилин бесіди ми дійшли банального, але важливого висновку, що кожен має займатися своєю справою.