Натхнення

Тепер ти в армії: Анонімні герої на картинах Лесі Хоменко

За вісім місяців війни художниця Леся Хоменко створила резиденцію, вийшла заміж онлайн і показала свої роботи на виставках Європи та США. Вона розповіла Bird in Flight, чому малює пікселі та що спільного у «джавеліна» й художника у міграції.
Леся Хоменко

Мультидисциплінарна художниця, кураторка, викладачка мистецтва. Співзасновниця художніх об’єднань Р.Е.П. і «Худрада». Номінантка премій PinchukArtCentre Prize у 2009, 2011 та 2013 роках і Future Generation Art Prize у складі групи Р.Е.П. у 2012-му. Також номінантка премії Казимира Малевича у 2012 та 2016 роках. Одна з художниць архіву Wartime Art Archive, заснованого ГО «Музей сучасного мистецтва», аби фіксувати стан суспільства після 24 лютого 2022 року через художню мову.

— Зараз я на річній резиденції у Маямі, яку моя київська галерея Voloshyn Gallery планувала ще до війни. Мій чоловік Макс Роботов пішов в армію. 26 лютого ми з ним попрощалися, я дісталася Івано-Франківська і лишилася там на місяць, а Макс поїхав на Закарпаття і став на облік. Одружилися ми онлайн, коли я уже була в Америці.

Ми вісім років разом і увесь час мали якісь екстравагантні ідеї весілля. Мені здавалося романтичним жити хлопцем і дівчиною, але через війну без офіційного шлюбу багато речей стають неможливими. Одного вечора я нагуглила інструкцію онлайн-шлюбу і скинула йому, а коли прокинулася, він мене спитав, чи готова я за дві години одружитися. Його начальник засвідчив наш шлюб у зумі. Потім у нас була зум-вечірка з хлопцями з його відділку, вони торт купили. Я суперзадоволена, іноді прокидаюся і думаю: «Я одружена, клас!»

Навесні я швидко дійшла думки, що треба зробити резиденцію. Для художників, які працюють із «хард медіа», міграція та евакуація — страшні речі, бо багато хто, і я в тому числі, втекли без своїх робіт. Це відчуття, ніби в одну мить зникла моя біографія. Якщо немає робіт, немає доказів, що я взагалі чимось займалася.

Багато художників, і я в тому числі, втекли без своїх робіт. Ніби в одну мить зникла моя біографія.

Роботи із серії «Приховане спостереження». Полотно, акрил, 2021 рік

Так ми зібрали резиденцію «Робоча кімната». Я створила зону безпеки: накупила купу матеріалів, ми працювали, згодом приїхав Микита Кадан і влаштував дискусійну програму. Нам було важливо зберегти художню автономію, тому що персональне сприйняття реальності переважало. Частину дискусій ми винесли у виставковий простір як заяви для зовнішнього світу про Україну — не з позиції жертви.

Мені важливо було зрозуміти, що можна не тільки реагувати, а ще й рефлексувати. Коли ми виїхали з Києва, я усвідомила, що знаходжуся у статусі «гарматного м’яса», об’єкта, який тікає, мішені. У нас було відчуття загнаності. Я розуміла, що вийти з цього стану можу тільки через художню практику, через суб’єктивізацію. Ще важливо було зробити видимим зв’язок художників та інституцій, бо останні — найбільш вразлива частина художньої системи. Митцям надавали донати та можливість взяти участь у резиденціях, а інституції, «зав’язані» на фізичні місця і зарплати, лишалися осторонь. Але без них неможлива ані художня система, ані українська суб’єктність. Насправді культурна дипломатія і сам факт існування мистецтва на території України є запорукою перемоги та свідченням нашої суб’єктності.

Копія картини Віктора Пузиркова «Чорноморці» 1947 року. Полотно, акрил, 2011 рік
Копія картини Федора Усипенка «Відповідь гвардійців-мінометників» 1949 року. Полотно, акрил, 2011 рік

Коли потрапляєш до Нью-Йорка, то розумієш, що у ньому збирають архів художників усього світу, але наша країна при цьому — сліпа пляма. Тут треба зовсім по-іншому працювати з темою України. Зокрема, моя серія «Макс в армії» спрацювала саме через особисту історію. До війни, наприклад, я більше розраховувала на метарівень роботи, а не на особисте.

У Нью-Йорку збирають архів художників усього світу, але наша країна при цьому — сліпа пляма.

«Макс в армії» я спеціально створила таким чином, щоби глобальний глядач міг спроєктувати на себе образ героя. Робота написана зі справжнього фото Макса, на якому він уже військовий, але досі в цивільному одязі. Їм видали форму десь через місяць-півтора, коли в них уже була зброя. За усіма лейтенантами, що, як і Макс, ходили в кежуалі, зберігалася їхня цивільна ідентичність. Його побратими в армії, яких я теж написала, — айтішник, хімік і юрист. Я хотіла показати, що подібне може статися з кожним. Ці люди волонтерять, даруючи своє життя і свій час країні та суспільству.

Із серії «Макс в армії». Полотно, акрил, 2022 рік
Із серії «Макс в армії». Полотно, акрил, 2022 рік

Досвід війни дуже важко передати комусь, у кого війни ніколи не було. Ще до 2014 року я мала стереотипи про воєнні конфлікти у світі. Про Близький Схід я думала: «Там діти з калашами якісь». Зараз я розумію, що діти з калашами — це нормально, тому що хай краще дитина з калашом захистить себе, аніж буде розшматована якимось окупантом.

Мені цікаво, як війна сама себе репрезентує. Ще з 2014-го я розмірковувала про те, де місце художника у радикальних ситуаціях. Бо Майдан теж сам себе репрезентував через ялинку, через барикади, через акції активістів. І я знайшла відповідь: художники, вкорінені в локальний контекст, мають доступ до інформації та здатність її обробити, тому виступають медіумами між цим обсягом інформації і глядачем. Вони не тільки відфільтровують важливе, але й інтерпретують те, на що ми дивимося. Тож я не працюю із зображеннями жертв війни, оскільки вони присутні в медіа і, як на мене, більш дієві в документалістиці й журналістиці. Крім того, після Другої світової та Голокосту цей пласт візуального розкрили.

До повномасштабного вторгнення я використовувала фото солдатів, які робила з вікна своєї майстерні навпроти військової частини. Зараз цих людей не можна знімати. Для мене це разюча зміна, бо фотографію завжди сприймали як допоміжний інструмент для живопису або як самостійне медіа, а сьогодні вона є зброєю. Тому я почала колекціонувати світлини солдатів, які роблять селфі, а перед публікацією обробляють зображення — блюрять, пікселять або зафарбовують обличчя і часто задній план.

Фотографію завжди сприймали як допоміжний інструмент для живопису або як самостійне медіа, а сьогодні вона є зброєю.

Наразі я працюю над роботою на основі знімків Зеленського, який вручає нагороди прямо на передовій. На одному з них воїни тримають медалі в коробках, але при цьому заблюрені обличчя і задній план — світлина зроблена у стратегічному місці. Мене зацікавило, що війна передбачає наявність героїв, проте через питання безпеки вони лишаються анонімними. Це квінтесенція моєї роботи: герої, яким треба ставити пам’ятники, абсолютно анонімні у моменті.

Формально накладання пікселів на фото — це не прибирання якихось деталей з зображення, а навпаки, нашарування. Воно мені нагадало принцип створення аватара у комп’ютерних іграх, коли нашаровуються скіни або захисні функції.

Без назви. Полотно, акрил, 2022 рік
Без назви. Полотно, акрил, 2022 рік
Без назви. Полотно, акрил, 2022 рік

Перед США я провела два місяці в Польщі на резиденції в Уяздовському замку. Я працювала увесь час, виходила тільки за продуктами і в воєнторг, бо через Макса у мене було багато замовлень на рюкзаки, коліматори, приціли. Це мені дуже допомогло, оскільки я дивилася на цифрові фото солдатів, а потім ішла в магазин і відчувала усе на дотик. Свій матеріальний досвід я хотіла підсилити у живописі.

Так з’явилася ідея рулона: з одного боку, усі ці ПЗРК і «джавеліни» — тубуси, а з іншого — я вже пів року мандрую містами і країнами з величезними рулонами картин. Рулони — це і зброя, і історія моєї міграції. Тому я спочатку зробила полотно з довгими вертикальними смугами, потім згорнула його в рулон, аби вийшов абстрактний тубус «джавеліна». Я люблю, коли навколо живопису виникає певна ситуація. Рулон, опертий об стіну галереї, є метафорою того, наскільки увесь цивільний світ втягнутий у купівлю зброї для України.

rulon_Khomenko
«Зброя. Ігла» Полотно, акрил, 2022 рік
rulon_expo_khomenko
«Зброя. Ігла» Полотно, акрил, 2022 рік
khomenko_exposition
«Зброя. Ігла» Полотно, акрил, 2022 рік

Я давно усвідомлюю безпорадність мистецтва, тому що війна почалася у 2014 році і я працювала з цією темою. Але тоді було складніше, бо нас не чули у світі. Цю безпорадність я намагалася розв’язати через кілька завдань. Одне з них полягало у тому, щоб не звітувати перед глобальною аудиторією, не бути в позиції жертви чи журналіста, а робити складний візуальний продукт, який не є просто свідченням чи констатацією факту. Коли ти вдаєш, що уже живеш у метрополії і свідомо не відіграєш роль художника третього світу, який працює лише з національною ідентичністю, це пришвидшує нашу деколонізацію. Я хотіла працювати так, ніби у мене уже все в порядку, ніби я уже в космос літаю.

Я давно усвідомлюю безпорадність мистецтва.

Зараз для художників значно більше можливостей потрапити на резиденції, отримати контакти, і це дуже на часі. Я не хочу спекулювати на тому, що це сталося тільки завдяки війні. Це правда, але таке давно мало статися. Питання лише у тому, хто захоче повертатися назад. Однак загалом у мене гарні прогнози: Україна стане дуже модним місцем після перемоги, цей досвід зробить нас сильнішими.

Живопис з фотографій, які були зроблені з великої відстані й потім обрізані. Полотно, акрил, 2021 рік

Нове та Найкраще

117

477

237
319

Більше матеріалів