Фотопроєкт

Спалах: Українська фотографія воєнного часу

У Києві відкрилася велика виставка «Спалах. Українська фотографія сьогодні». Через десятки фотосерій вона фіксує реальність війни у повсякденному житті.

В Українському домі стартувала виставка «Спалах. Українська фотографія сьогодні». Там представлені роботи п’ятдесяти вітчизняних фотографів, створені за останні пів року. Ми вибрали три серії і попросили авторів розповісти про них, а куратора Олександра Соловйова — про концепцію всієї виставки, що триватиме до 23 жовтня.

Олександр Соловйов

Мистецтвознавець, куратор, арткритик, літописець сквоту «Паризька комуна». Працював у PinchukArtCentre, зараз курує проєкти у «Мистецькому арсеналі».

— Сьогодні фотографія вийшла на перший план як медіум, здатний зафіксувати момент. Тому насамперед нас цікавила фотографія як документ. Представлені на виставці знімки зроблені після 24 лютого, це була одна з умов. Ми хотіли показати, що фотографи, фотохудожники та фотокореспонденти встигли створити за цей час. Усі ці світлини об’єднує здатність бути миттєвим мистецтвом. Головне в них — зміст, тобто коли зображення говорить саме за себе.

Нашим завданням було вибрати з величезного візуального потоку ті роботи, які мають відчуття часу, моментальну правду і разом з тим велику естетичну цінність. Загальна тема виставки — це життя у війні. Нас цікавив увесь спектр того, що відбувається: не лише руйнування та жертви, а й переживання, настрої, тривоги, пов’язані з воєнним часом і зафіксовані фотокамерою.

Альона Гром

Фотографка, мешкає у Києві. Її серія «Мистецтво жити в критичній зоні» цього року посіла перше місце премії International Photography Awards у категорії «Преса / Сучасні проблеми», а також потрапила до кураторської добірки проєктів IPA Best of Show 2022.

— У 2014 році мені та моїй родині довелося залишити рідний Донецьк через війну. Ми збудували житло у Бучі і мешкаємо там з 2017-го. Нам вдалося втекти у перший день повномасштабного вторгнення. У місті залишалися родичі, які перебували в моєму будинку. 10 березня вони евакуювалися. Протягом усієї окупації подумки я знаходилася у Бучі. Я постійно стежила за новинами, читала повідомлення в місцевих групах, намагалася врятувати людей через Червоний Хрест. Доки там був інтернет, дзвонила та переписувалася з місцевими.

Одразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати і подивитися, чи вцілів мій дім. Я бачила зруйновані будинки, згорілі будівлі, розстріляні автомобілі. Приїхавши на свою вулицю, я залишила машину трохи далі від дому через побоювання, що дорога замінована. Наближаючись, помітила шматок даху і подумала: ура, у мене є дах! Потім побачила, що будинок уцілів. Того дня я вдруге знайшла свій дім.

Одразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати і подивитися, чи вцілів мій будинок.

Я вирішила задокументувати злочини російських військових у Бучі. Протягом десяти днів я жила у будинку без зв’язку, електрики, води та тепла. Найбільшою проблемою було зарядити акумулятор для фотоапарата. Тому раз на два дні виїжджала в Київ до друзів на ночівлю.

Картина в Бучі була жахливою. Стояв солодкуватий трупний запах, пахло горілим залізом. У місті проходили ексгумації, викопували загиблих з дворів та місць масових поховань. Я методично обходила вулицю за вулицею та знайомилася з мешканцями, слухала їхні історії. Людям треба було виговоритися, виплакатися. І я, і вони були сильно емоційно травмовані. Іноді я обіймала своїх співрозмовників і ми разом плакали. Війна настільки жахлива, що ті, хто вижив, і є героями. Я хотіла показати світові, через що пройшли ці люди. Через маленькі особисті трагедії я розповідаю про величезну катастрофу, яка відбувається в моїй країні. Серія називається «Мистецтво жити в критичній зоні», вона триватиме.

Горенка, Київська область, 2022 рік. Лія з донькою залишилися у Горенці, а сини вирушили захищати Україну. 10 березня почалися нестерпні обстріли. Того дня Лія побачила, як були розбиті чотири сусідні будинки. Жінка разом із донькою евакуювалася. Через два місяці вона повернулася додому і побачила, що будинок та паркан пошкоджені уламками, вікна і двері вибиті. У відчиненому навстіж будинку всі речі лишилися на місці, нічого не зникло. Гроші, які Лія відкладала собі на смерть, пішли на купівлю нових вікон. Її діти жартують: «Мамо, отже, тепер довго житимеш». У доньки на городі ростуть квіти, Лія збирає букети ромашок та продає, на зароблені гроші відновлює будинок.
Ірпінь, Київська область, 2022 рік. Після землетрусу у Вірменії у 1988-му Володимир отримав квартиру в багатоповерховому будинку Ірпеня. Він працював охоронцем на місцевому ринку. Навесні 2022 року російські війська вторглися на територію міста, дружина евакуювалася, а Володимир навідріз відмовився їхати. Він продовжив охороняти ринок разом із напарником Михайлом та трилапим собакою. У середині березня російські війська почали бомбардувати місто. На ірпінський ринок прилетіли запальні снаряди, які неможливо було загасити. Володимир припускає, що це були фосфорні бомби.
Буча, Київська область, 2022 рік. Мишко з батьками переселилися з Луганська. Війна застала хлопчика у Бучі. 5 березня загинула сестра тата, коли разом із чоловіком намагалася виїхати до Ірпеня. Їхню машину розстріляли російські солдати. Тато хлопчика сильно переживав через смерть сестри, тиждень не піднімався з ліжка. Мишко з мамою намагалися витягнути його із цього стану. Мама хлопчика не дозволяла собі та іншим плакати, коли було страшно, аби не травмувати сина.
Буча, Київська область, 2022 рік. 5 березня Володимир вигулював собаку, несподівано з-за рогу вийшов кадирівець і навів автомат. Чоловік заскочив у під’їзд, цієї миті пролунав гучний свист та вибух. Багатоповерховий будинок потужно здригнувся — туди влучив снаряд. Володимир вискочив із під’їзду, горіли верхні поверхи. Він обійшов будинок з іншого боку та сфотографував пожежу. На той час росіяни стріляли по місцевих жителях без розбору, вийти на дорогу було смертельно небезпечно. Потрапив на очі солдатам — вважай, що ти покійник. Світлину Володимира опублікувала ВВС.
Буча, Київська область, 2022 рік. Увесь час окупації російськими військами Іван жив удома у Лісовій Бучі. На його очах снайпер убив людей. На задньому фоні видно розстріляну машину. У цьому кюветі було кілька таких автомобілів. Загиблі перебували у салонах машин майже місяць.
Буча, Київська область, 2022 рік. Жінка разом із сином жила весь час окупації у Бучі на Яблунській. Її називали вулицею смерті. Там лежали загиблі люди, розстріляні сусіди, росіяни мешкали майже в кожному будинку. Місцевих жителів вони виселяли до інших осель, заганяли у підвали. Росіяни зламували ворота та паркани кожного будинку для повного контролю над людьми, а також щоб розмістити військову техніку. Солдати накривали танки зрізаними верхівками дерев, гілками, ганчірками, дошками. Так вони ховали техніку від безпілотників, але це не рятувало їх, за свідченнями місцевих жителів. Жінка дуже переживала, що росіяни розстріляють її сина, вони намагалися не потрапляти їм на очі, тож увесь час сиділи у підвалі.
Тарас Бичко

Фотограф зі Львова. Учасник міжнародного стрит-колективу Little Box Collective та співзасновник групи «Українська вулична фотографія». Фіналіст міжнародних конкурсів Leica Street Photo, Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards.

— Назва серії «06.03.22 53» взята зі штампа в паспорті, який поставили при перетині кордону з Польщею. 6 березня 2022 року я відправив туди свою сім’ю, не знаючи, де вони зрештою опиняться. А 53 — це номер пропускного пункту на кордоні.

Серія була створена вже у червні, коли я приїхав до своєї родини. Усі фото, крім одного, зняті в місті Новий Тарг на півдні Польщі. Кадр із високою будівлею зроблений у Кракові, неподалік від українського посольства. Люди на світлинах — я, моя дружина і наші сини. Фотографії зроблені на дитячому майданчику, куди ми ходили гуляти. Це наші портрети у відбитті з дитячої гірки. Вона асоціювалася у мене з домом. Одного дня я побачив там розкидані квіти, і зробив кадр.

Це не є чіткі відображення, вони розпливчасті та незрозумілі. Але на них багато світла. Фотографуючи, я ставив собі такі запитання: хто ми, де ми, який наш наступний крок, що буде далі. Тобто це рефлексія на війну і всі ці тривоги.

Женя Лаптій

Народилася у Харкові. Закінчила Харківську художню академію дизайну і мистецтв. Виставлялася в Україні, Австрії та Італії.

— Серія зроблена у липні 2022 року, коли я приїхала до Києва уперше від того часу, як була вимушена тікати з окупації. Я жила в селі Черкаські Тишки на Харківщині. Це тридцять кілометрів від кордону з РФ. Російська армія тримала все село в заручниках. Тих, хто намагався тікати до Харкова, розстрілювали.

Єдиний шанс врятуватися з окупації — їхати до Бєлгорода, далі в Латвію чи Литву. Тож, щоб повернутися на батьківщину, я була змушена проїхати п’ять тисяч кілометрів і п’ять країн.

Київ мене вразив тим, що, незважаючи на війну, він живіший за всі європейські міста, разом узяті. У ньому наче зібралася уся мужність і відвага, жага до життя. І їжаки, які ми бачимо в ландшафті столиці, — це не просто захисні елементи, а наче її орнамент, який зашиває найвразливіші місця.

Київ мене вразив тим, що, незважаючи на війну, він живіший за всі європейські міста, разом узяті.

Ми створюємо нові воєнні орнаменти вже не у вишиванці, а в містах. Бо вже захищаємо не тільки себе, а свою державність, свою націю. Ми вплітаємо наш біль, наші рани в ландшафт міста, заговорюємо великий смуток, що не зцілити віками.

Женя Лаптій, із серії «Розбитих серцем він зціляє і перев’язує їх рани (Псалом 147:3)», 2022 рік

Нове та Найкраще

157

256

42
437

Більше матеріалів