Спалах: Українська фотографія воєнного часу
В Українському домі стартувала виставка «Спалах. Українська фотографія сьогодні». Там представлені роботи п’ятдесяти вітчизняних фотографів, створені за останні пів року. Ми вибрали три серії і попросили авторів розповісти про них, а куратора Олександра Соловйова — про концепцію всієї виставки, що триватиме до 23 жовтня.
Мистецтвознавець, куратор, арткритик, літописець сквоту «Паризька комуна». Працював у PinchukArtCentre, зараз курує проєкти у «Мистецькому арсеналі».
— Сьогодні фотографія вийшла на перший план як медіум, здатний зафіксувати момент. Тому насамперед нас цікавила фотографія як документ. Представлені на виставці знімки зроблені після 24 лютого, це була одна з умов. Ми хотіли показати, що фотографи, фотохудожники та фотокореспонденти встигли створити за цей час. Усі ці світлини об’єднує здатність бути миттєвим мистецтвом. Головне в них — зміст, тобто коли зображення говорить саме за себе.
Нашим завданням було вибрати з величезного візуального потоку ті роботи, які мають відчуття часу, моментальну правду і разом з тим велику естетичну цінність. Загальна тема виставки — це життя у війні. Нас цікавив увесь спектр того, що відбувається: не лише руйнування та жертви, а й переживання, настрої, тривоги, пов’язані з воєнним часом і зафіксовані фотокамерою.
Фотографка, мешкає у Києві. Її серія «Мистецтво жити в критичній зоні» цього року посіла перше місце премії International Photography Awards у категорії «Преса / Сучасні проблеми», а також потрапила до кураторської добірки проєктів IPA Best of Show 2022.
— У 2014 році мені та моїй родині довелося залишити рідний Донецьк через війну. Ми збудували житло у Бучі і мешкаємо там з 2017-го. Нам вдалося втекти у перший день повномасштабного вторгнення. У місті залишалися родичі, які перебували в моєму будинку. 10 березня вони евакуювалися. Протягом усієї окупації подумки я знаходилася у Бучі. Я постійно стежила за новинами, читала повідомлення в місцевих групах, намагалася врятувати людей через Червоний Хрест. Доки там був інтернет, дзвонила та переписувалася з місцевими.
Одразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати і подивитися, чи вцілів мій дім. Я бачила зруйновані будинки, згорілі будівлі, розстріляні автомобілі. Приїхавши на свою вулицю, я залишила машину трохи далі від дому через побоювання, що дорога замінована. Наближаючись, помітила шматок даху і подумала: ура, у мене є дах! Потім побачила, що будинок уцілів. Того дня я вдруге знайшла свій дім.
Одразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати і подивитися, чи вцілів мій будинок.
Я вирішила задокументувати злочини російських військових у Бучі. Протягом десяти днів я жила у будинку без зв’язку, електрики, води та тепла. Найбільшою проблемою було зарядити акумулятор для фотоапарата. Тому раз на два дні виїжджала в Київ до друзів на ночівлю.
Картина в Бучі була жахливою. Стояв солодкуватий трупний запах, пахло горілим залізом. У місті проходили ексгумації, викопували загиблих з дворів та місць масових поховань. Я методично обходила вулицю за вулицею та знайомилася з мешканцями, слухала їхні історії. Людям треба було виговоритися, виплакатися. І я, і вони були сильно емоційно травмовані. Іноді я обіймала своїх співрозмовників і ми разом плакали. Війна настільки жахлива, що ті, хто вижив, і є героями. Я хотіла показати світові, через що пройшли ці люди. Через маленькі особисті трагедії я розповідаю про величезну катастрофу, яка відбувається в моїй країні. Серія називається «Мистецтво жити в критичній зоні», вона триватиме.
Фотограф зі Львова. Учасник міжнародного стрит-колективу Little Box Collective та співзасновник групи «Українська вулична фотографія». Фіналіст міжнародних конкурсів Leica Street Photo, Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards.
— Назва серії «06.03.22 53» взята зі штампа в паспорті, який поставили при перетині кордону з Польщею. 6 березня 2022 року я відправив туди свою сім’ю, не знаючи, де вони зрештою опиняться. А 53 — це номер пропускного пункту на кордоні.
Серія була створена вже у червні, коли я приїхав до своєї родини. Усі фото, крім одного, зняті в місті Новий Тарг на півдні Польщі. Кадр із високою будівлею зроблений у Кракові, неподалік від українського посольства. Люди на світлинах — я, моя дружина і наші сини. Фотографії зроблені на дитячому майданчику, куди ми ходили гуляти. Це наші портрети у відбитті з дитячої гірки. Вона асоціювалася у мене з домом. Одного дня я побачив там розкидані квіти, і зробив кадр.
Це не є чіткі відображення, вони розпливчасті та незрозумілі. Але на них багато світла. Фотографуючи, я ставив собі такі запитання: хто ми, де ми, який наш наступний крок, що буде далі. Тобто це рефлексія на війну і всі ці тривоги.
Народилася у Харкові. Закінчила Харківську художню академію дизайну і мистецтв. Виставлялася в Україні, Австрії та Італії.
— Серія зроблена у липні 2022 року, коли я приїхала до Києва уперше від того часу, як була вимушена тікати з окупації. Я жила в селі Черкаські Тишки на Харківщині. Це тридцять кілометрів від кордону з РФ. Російська армія тримала все село в заручниках. Тих, хто намагався тікати до Харкова, розстрілювали.
Єдиний шанс врятуватися з окупації — їхати до Бєлгорода, далі в Латвію чи Литву. Тож, щоб повернутися на батьківщину, я була змушена проїхати п’ять тисяч кілометрів і п’ять країн.
Київ мене вразив тим, що, незважаючи на війну, він живіший за всі європейські міста, разом узяті. У ньому наче зібралася уся мужність і відвага, жага до життя. І їжаки, які ми бачимо в ландшафті столиці, — це не просто захисні елементи, а наче її орнамент, який зашиває найвразливіші місця.
Київ мене вразив тим, що, незважаючи на війну, він живіший за всі європейські міста, разом узяті.
Ми створюємо нові воєнні орнаменти вже не у вишиванці, а в містах. Бо вже захищаємо не тільки себе, а свою державність, свою націю. Ми вплітаємо наш біль, наші рани в ландшафт міста, заговорюємо великий смуток, що не зцілити віками.