Антоніо Лукіч: «У фільмі „Люксембург, Люксембург“ мені хочеться переробити дуже багато»

Режисер Антоніо Лукіч знімає смішне кіно про Україну. Лукіч закінчив Університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, робив документальне кіно, потім переключився на художні фільми. Перша помітна картина, абсурдна комедія про пошуки уявного друга «Хто підставив Кіма Кузіна?», була знята ним ще під час навчання.

Сьогодні Антоніо Лукіч є одним із найперспективніших українських режисерів. Остання його робота «Люксембург, Люксембург» — лірична історія про двох братів, в якій знялися учасники гурту «Курган і Agregat» брати Раміл та Аміл Насірови, — була показана на Венеційському кінофестивалі. За місяць прокату в Україні картина зібрала майже 30 мільйонів гривень, увійшовши в десятку найкасовіших українських фільмів часів незалежності та перетворивши Лукіча на головного комедійного режисера країни.

В інтерв’ю Bird in Flight Антоніо Лукіч розповів, чому більше не хоче знімати особисте кіно, які сцени «Люксембургу» він би переробив і чому попри любов до фільму в Україні міжнародні кінофестивалі не беруть картину в основні конкурси.

Увага, в інтерв’ю є спойлери!

Вітаю з тим, що «Люксембург» став одним із найкасовіших українських фільмів. Ти задоволений результатом?

Звичайно. Але думаю, що касовим успіхом більшою мірою задоволені продюсери та дистриб’ютор. Мене ж тішать відгуки глядачів. Кажуть же, що кіно як ювелірна прикраса — робиться не для всіх, а для однієї людини. Коли хоча б один глядач скаже, що впізнав себе у твоїй історії, отже, попит на кіно є. У випадку «Люксембургу» таких глядачів було багато.

Після виходу «Думок моїх тихих» ти писав, що зіткнувся з проблемою другого фільму. Ти відчував високий тиск очікувань аудиторії. І от друга картина стала успішною. Виходить, даремно хвилювався?

Ще на етапі роботи над сценарієм «Люксембургу» ми разом із продюсером Володею Яценком зрозуміли, що проблеми другого фільму у мене немає, але сто відсотків буде проблема третього.

Чому?

По-перше, тоді в мене був великий запас особистих історій. Тепер я більше не хочу розповідати про особисте і радію, що запас особистих історій вичерпався, бо бути персонажем власного фільму — не прикольно.

Я радий, що мій запас особистих історій вичерпався, бо бути персонажем власного фільму — не прикольно.

По-друге, перші два фільми — це рефлексія на минуле. А сьогодні ми всі заточені на думки про майбутнє.

«Хто підставив Кіма Кузіна?» та «У Манчестері йшов дощ», «Думки мої тихі» та «Люксембург, Люксембург» — в якому з цих фільмів тебе найбільше?

У «Думках моїх тихих». Там більше моїх спостережень за власним життям чужинця та провінціала, який уже не відчуває рідний Ужгород домом і ще не відчуває домом Київ.

У «Хто підставив Кіма Кузіна?» багато мого альтер его. Такого собі крутого Антоніо, який відчув свободу робити все, що хоче.

Мені здалося, що тему пошуку себе, яка заявлена в «Кузіні», ти продовжуєш в усіх своїх фільмах. Це так?

Це певна внутрішня точка опори. Коли знімаєш кіно, важливо залишатися тверезим автором і знімати те, що тобі по силах. Я не вірю, що сценарій «Апокаліпсис сьогодні» чи «Рядового Раяна» можна перенести в українські реалії. Коли ти перекладаєш модель голлівудського кіно на нашу реальність, то вона не працює.

Власне, вдалі українські фільми — це роботи режисерів, які знайшли правильну форму та наратив для пояснення життя, що відбувається тут.

Хіба знятий тобою серіал «Секс, інста і ЗНО» не спроба перенести суто голлівудську форму в українську реальність?

У цього серіалу є автор, сценарист і шоуранер, тому мені складно говорити, що вдалося в ньому, а що ні. Певно, щось точно вдалося.

«Секс, інсту і ЗНО» порівнювали з «Ейфорією», і це порівняння виходило не на нашу користь. Звичайно, прикольно порівнювати серіал із бюджетом у $3 мільйони за серію та серіал із бюджетом $10 тисяч за серію. Але це один з аспектів проєкту.

Інший, важливіший, полягає в тому, що не завжди експортована цивілізація лягає на нашу реальність. І українські режисери намагаються віднайти емульгатор, який дозволить змішати цю форму з місцевою реальністю. Багато хто зазнає поразки.

Наприклад, хто?

Називати тих, кому це не вдалося, неетично. Я краще назву успішні випадки. Наприклад, «Дике поле», який зняв Ярослав Лодигін, а спродюсував Володя Яценко. Але мені здається, що за всіх переваг фільму віднайти вдалу форму в авторів усе ж не вийшло.

Що б ти змінив у «Дикому полі»?

Багато чого. Камеру, звук, а найголовніше — кастинг, хоча я вважаю, що поганих акторів не існує, є режисери, які ставлять неточні завдання. Будь ласка, додай у матеріал, що я дуже поважаю Ярослава Лодигіна і Володю Яценка.

Кого б з акторів ти змінив?

Не скажу. Не хочу наживати ворогів серед акторів, я їх і так боюся.

Тоді скажи, кого б з акторів «Дикого поля» ти б точно залишив.

Головного героя, але дав би йому іншу модель гри, і Володимира Ямненка.

У твоїх роботах багато дотепних жартів. Як ти їх придумуєш?

Парадокс у тому, що в моїх фільмах немає ні жартів, ні ґеґів, ні скетчів. Є просто сцени. Я не люблю, коли гумор у кіно акцентований.

У моїх фільмах немає ні жартів, ні ґеґів, ні скетчів.

Характер героя у кіно проявляється в момент, коли він робить вибір. Тому я намагаюся поставити персонажа у дуже незручне становище і змусити діяти. Пауза, яка виникає, коли він ще не розуміє, що робити, і є ядром мого дослідження. Мені цікаво досліджувати життя — як незручне місце.

Поговорімо про «Люксембург, Люксембург». В Україні відгуки на нього були тотально позитивними. Така реакція тебе як режисера не розслабляє?

Ні, бо за кордоном відгуки були змішані. Я не кажу, що у мене вийшов ідеальний фільм, але зі своїми завданнями він впорався. Крім іншого, він показав закордонній публіці, що в Україні є сучасне кіно, а українці мають почуття гумору.

За що «Люксембург, Люксембург» критикували за кордоном?

Писали щось типу «comedy is good, but the drama is flat». Зазвичай таке пишуть, коли дивляться кіно поверхнево з позиції «розважте мене».

Цього року мені пощастило бути у журі фестивалю в Гетеборзі. Я подивився дев’ять скандинавських фільмів. Один із них, «Нехай річка тече», розповідав про боротьбу народу саамів, яких принижували в 50—60-х роках минулого століття. Фільм побудований на місцевому контексті. Наприклад, герої говорили мовою саамів, а їм відповідали норвезькою. Це створювало у кадрі шалену напругу, яку я, не знаючи контексту, не завжди вловлював. Мабуть, «Люксембург, Люксембург» за кордоном дивилися так само — не розуміючи контексту та тонкощів.

Глобально твій фільм зрозумілий. Які контексти там можна було не вловити?

Мені здається, модель такого проблемного батька, як у «Люксембурзі», близька саме українцям. Цілком можливо, що на міжнародних фестивалях не дуже зрозуміли драми мами Васі й Колі, яка, намагаючись вхопитися за нормальне життя, знайшла собі нудного чоловіка.

Але якщо чесно, після перших показів «Думок моїх тихих» мені нічого не хотілося змінювати у фільмі — там усе на місцях. А от у «Люксембурзі» я вже хочу переробити багато чого.

Наприклад?

Був варіант сценарію, де бабуся, яка зламала руку, поїхала з братами за кордон. Колись вона жила у НДР, тому знає німецьку. Цей варіант історії мені теж було б цікаво зняти.

Ще хочеться, щоб Коля повернувся в Україну разом із Васею. І щоб у момент зустрічі з батьком він спав на задньому сидінні машини. Тоді б перед Васею постав вибір: будити брата чи ні? Але щоб підвести героїв до цієї сцени, у фільмі потрібно б було змінити багато іншого.

Хоча фінал, який є зараз, теж працює. А те, що з батьком зустрічається саме Вася, я вважаю одним зі здобутків картини. Це осмислення парадоксу, що Творець не завжди являється тому, хто на це заслуговує.

Але Вася веде праведне життя: не порушує закон, кохає дружину і любить сина. Хіба він не заслуговує на диво?

Ні.

Вася — це моє зізнання у власних гріхах. Він робить усе неправильно. Він не контролює власне життя, воно йому не належить. У цьому плані його брат живе правильно. До речі, він чи не єдиний персонаж, який змінюється по-справжньому, бо, щоб потрапити до кращого світу, потрібно перевиховати себе.

Поліцейський Вася — це моє зізнання у власних гріхах. Він робить усе неправильно.

Твій фільм дуже атмосферний, а жарти в ньому дотепні. Але у мене як у глядача все ж виникли запитання до сюжету. І раз ми вже почали говорити про братів, то запитаю: навіщо в історії Вася? Ти не розкриваєш цього персонажа, і, як на мене, прибери його з фільму — картина нічого не втратить.

Спочатку я писав сценарій під близнюків, потім, зрозумівши, що навряд чи знайду потрібних акторів, переписав його під Колю, потім знову під близнюків. За близнюків трималися продюсери, яким здавалося, що це крутий selling point картини, — фільми про близнюків завжди цікаво дивитися.

Тобто відповідь на твоє питання така: близнюки там на своєму місці.

Написаний лише під Колю варіант сценарію теж працював непогано. Люксембурзька частина там була іншою, в ній герой зустрічався з друзями батька. Історія Васі — це сюжет з іншого фільму, який я намагався писати, пояснюючи власне життя. Тоді мене бентежило питання, як, залишаючись у професії, дати хоч щось сім’ї.

У фільмі є епізод, в якому Вася переконливо пояснює, чому їхати не потрібно. А потім усе ж їде. Чому?

Бо Вася думає, що, позбувшись усіх перепон, він зробить своє життя щасливішим. Рятуючи брата від тюрми, він вивозить його за кордон, звідки той не може повернутися. Крім того, йому теж цікаво дізнатися, ким був його батько.

Ти кажеш, що ти не робиш акценту на жартах. Візьмімо сцену в лікарні: як на мене, вона ніяк не рухає сюжет. Мені здалося, що ти лишив її саме через те, що там є жарт.

Сумно, якщо ти дійсно так вважаєш.

Ми всі звикли знати про батьків лише хороше.

Тож коли хлопці приїздять до лікарні, Коля хоче бачити ідеального батька, якого не викинули як ганчірку, а помістили в персональну палату з квітами і фруктами. Хіба це жарт? Ні, це ідеальна сцена.

Коли ти ростеш без батька, то, стаючи дорослим, бачиш його у кожній людині — не важливо, вона замотана у бинти чи плаває у басейні. Прикол у тому, що його потрібно шукати всередині себе. Але ти розумієш це пізніше, коли сам стаєш батьком.

Власне, «Люксембург, Люксембург» — це спроба розгледіти батька всюди. А ще це спроба зробити щось професійне. І вона вдалася. Хоча з фільмом і відбуваються дивні історії. Ми показуємо його на престижних фестивалях, але картину чомусь не беруть в основний конкурс.

Як думаєш, чому?

Закордонна аудиторія має певні очікування щодо українського кіно. Вона чекає на історії про ображених людей, яким щось треба. Але я вірю, що скоро нас сприйматимуть із повагою, а не просто жалітимуть.

Від українського кіно закордонна аудиторія чекає на історії про ображених людей.

Ти часто говориш про Бога, й у твоїх фільмах є релігійні теми. Ти віруючий?

Я глибоко віруюча людина, але не релігійна. Мій батько був католиком, по мамі я православний. Іноді ходжу до церкви. Я балансую між вірою і забобонністю — в цьому плані я типовий представник України. Власне, мої фільми — це спроба знайти баланс між цими двома історіями.

Мої фільми — це спроба знайти баланс між вірою і забобонністю.

Питання про заробіток у кіно тебе досі тебе турбує?

Так, дуже. Режисер працює за гонорар. Три роки життя ти ділиш на не дуже значну суму грошей.

Який твій гонорар за «Люксембург»?

Не можу назвати суму. Але Володя Яценко — мудрий продюсер. Він заохочує режисерів відсотком від прокату. Це мотивує. Бо якщо фільм вдасться, ти отримаєш від прокату якісь умовні $3 тисячі.

Ти маєш відсоток від каси фільму «Люксембург, Люксембург»?

Так. Щоправда, це мізерний, але все одно приємний бонус.

Про що буде твоя наступна картина?

Багато про фільм розповісти не можу. Скажу, що буду знову робити його з Яценками. Це буде стрічка про людину, яка ніби померла, але чомусь продовжує жити, і всі навколо кажуть їй, що все буде добре. Після цього фільму Йоргос Лантімос заздрісно казатиме: «Чому не я таке придумав?»

Фільм буде сатиричним і злим, ближче до мого «Хто підставив Кіма Кузіна?», ніж до «Думок». Бо мені набридло бути стриманим у всьому, в тому числі й у кіно.

Усі фото: пресслужба фільму «Люксембург, Люксембург»