Режисер «Атлантиди» Валентин Васянович: «Коли я зрозумів, що кіно не виходить, мені стало страшно»

У середині дев’яностих Васянович підробляв фотографом, на початку нульових знімав короткометражки, потім — повний метр. Як оператор працював над стрічкою «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, що одержала кілька десятків міжнародних нагород і стала відправною точкою для нового українського кіно. Знявши у 2017-му «Рівень чорного», заявив про себе вже як про режисера артхаусу.

Дія останньої картини Васяновича «Атлантида» відбувається в майбутньому, після закінчення війни на Донбасі. Головний герой намагається впоратися з посттравматичним розладом і навчитися жити після війни. Кіно з ледь помітним сюжетом і довгими планами оцінила фестивальна публіка: цього року «Атлантида» перемогла у програмі «Горизонти» у Венеції та взяла приз міжнародної програми на Одеському міжнародному кінофестивалі.

Кореспондент Bird in Flight Володимир Коношевич дізнався у режисера, через що він розлюбив глядацьке кіно, як рятував «Атлантиду» і чому, незважаючи на міжнародне визнання та актуальність, картина напевно провалиться в українському прокаті.

Перша освіта у вас операторська — ви закінчили Карпенка-Карого. Потім пішли вчитися на режисера. Чому?

Я знімав фільми інших режисерів, але вони зовсім не розуміли, як побудувати осмислений кадр, тому мені легше було робити це за них. У якийсь момент вирішив спробувати свої сили в режисурі, тим більше дев’яності — роботи немає, зате купа вільного часу. Познайомився з прекрасною людиною Олександром Ковалем, який тоді набирав курс документалістів. У цілому в Карпенка-Карого я провчився десять років: п’ять на оператора і п’ять на режисера.

За що ви жили весь цей час?

Іноді батьки допомагали, іноді стипендія виручала. На початку двохтисячних кіно не знімали. Щоб утриматися у професії, я став фотографом: знімав репортажі, робив фешн-зйомки для глянцю. За рахунок цього і виживав. Незважаючи на всі складнощі, це був фантастичний, поетичний і п’яний час. Напевне, завдяки йому я до цих пір щось створюю.

Продюсер Володимир Яценко казав, що інститут Карпенка-Карого потрібно спалити, бо він калічить студентів.

Може, когось покалічив, але не мене. Я люблю своїх викладачів і одногрупників, навіть атмосферу занедбаності й покинутості.

Якщо найкращий театрально-кіношний вуз країни викликає у випускників не почуття подяки за знання та вміння, а спогади про одногрупників та викладачів, то в цьому і криється причина того, що у нас усе дуже погано з кіно?

З одного боку, звичайно, ганьба, що найкращий вуз країни перебуває в такому жалюгідному стані. З іншого — дев’яносто відсотків людей, які витратили шалені гроші на кіноосвіту в Нью-Йорку або Лос-Анджелесі, нічого не знімають. Та ж ситуація з випускниками Карпенка-Карого: тільки один із десяти залишається у професії. Виходить, статистика однакова.

Щоб навчитися знімати, потрібно дивитися хороше кіно, читати книги, пробувати своє. Сьогодні знімати легко: взяв телефон і пішов робити кіно.

Ваша цитата: «Якщо ти як режисер впевнений, завжди знаєш, що і як знімати, то йди роби серіали». Не любите серіали?

Це я з приводу українських серіалів говорив. У них усе ще грають медійні обличчя і російські актори, які просто читають завчений текст. Актор натягнув маску, відбарабанив текст перед камерою, режисер змонтував — готово. Це не кіно, а візуалізація.

Український серіал «Спіймати Кайдаша» хвалили навіть цінителі кіно.

Я подивився п’ятнадцять хвилин і вимкнув: пафос, вульгарщина, змонтовано погано. Актори не грають, а кривляються. Персонажі ці: тітка, дядько, баба. Шароварщина. Можливо, якби я подивився більше, то звик би до цієї театральної умовності, перестав би звертати увагу на все це гівно і стежив би за історією. Але я не встиг звикнути.

Ви часто говорите про глядацьке кіно зі зневагою. Чому?

Якось я був експертом у комісії Держкіно, ми оцінювали проєкти. Я був змушений дивитися українське жанрове або глядацьке кіно. Хотілося провалитися крізь землю. Мене дратувала відсутність смаку і непродуманість сцен.

Я помітив таку закономірність: чим більше мене дратувало кіно, тим більше воно збирало грошей у прокаті. Коли я дивився фільм «Я, ти, він, воно» (або як воно там називається), в якому знімався наш президент, у мене було відчуття, що мені зробили трепанацію всього тіла. Це не кіно, це продовження телевізора.

Чим більше мене дратує кіно, тим більше воно збирає грошей у прокаті.

Ваші перші фільми теж глядацькі.

Свої перші фільми я не вважаю глядацькими — це універсальне кіно, яке повинно було сподобатися і широкій аудиторії, і фестивалям, але цього не сталося. Не можна змішати в одному флаконі фестивальне й авторське кіно.

Педро Альмодовар, Андрій Звягінцев, Квентін Тарантіно змішують.

Давайте сьогодні покажемо фільм Альмодовара в кінотеатрах і подивимося, скільки людей туди підуть. Звягінцев знімає важке драматичне кіно, на нього теж не підуть. Тарантіно — режисер, який зустрічається один на мільйон. Він виняток, який підтверджує правило.

І взагалі, часто люди, які не мають ніякого відношення до кіно, порівнюють український кінематограф з Голлівудом. Так робити не можна.

А з яким кінематографом потрібно порівнювати українське кіно?

З польським не можна — у них потужний театр і взагалі все набагато потужніше, ніж у нас. З румунським теж — їх кіно тривалий час підтримувала Франція. Напевне, український кінематограф можна порівняти з молдавським або білоруським. Бачили білоруські фільми? Нічого не бачили. Дивіться, наскільки ми успішніші за них.

Давайте поговоримо про ваш фільм. Дія «Атлантиди» відбувається в 2025 році. В Україні ніхто не знімає кіно про майбутнє. Як вам прийшла в голову ця ідея?

У першому варіанті сценарію дія розгорталася в минулому — у 2016-му, в Маріуполі. У ньому був увесь набір жанрової історії: антагоніст, головний герой, політичні протистояння. Я зрозумів, що історія шаблонна і передбачувана. Довго думав, як усе виправити і як позбутися деталей і контексту (наприклад, лінії про мовне питання), які глядачі європейських фестивалів точно б не зрозуміли. Загалом, мені в голову прийшла ідея перенести дію в майбутнє. Тоді я відчув себе щасливою людиною, адже в майбутньому я міг конструювати світ як захочу. Міг зробити так, щоб у Маріуполі та Донецьку заговорили українською мовою, наприклад. Я відразу став рубати цю історію великими шматками: ось є війна і смерть, війна — це погано.

Чому 2025 рік?

Мені здавалося, що при тій підтримці армії й риториці, які були при Порошенко, будь-яке загострення ситуації призвело б до змін. Як українцю і патріоту, мені хотілося, щоб наша країна перемогла, — період з 2020 по 2025 рік здавався цілком реальним. Потім влада змінилася. Перемога вже не здається такою реальною, іноді навіть думаю: «Аби вони не здали все». Якби я сьогодні писав сценарій, то переніс би дію у 2045 рік.

Коли мені в голову прийшла ідея перенести дію фільму в майбутнє, я відчув себе щасливою людиною: я можу конструювати світ як захочу.

Усі актори у фільмі — непрофесіонали. Як вам працювалося з ними?

Чудово. Ми шукали людей, які пройшли через війну, органічно виглядали б у кадрі й максимально точно потрапляли в типаж. Знайшли Андрія Римарука (ветеран війни на Донбасі, менеджер фонду «Повертайся живим». — Прим. авт.). Він відмінно тримався в кадрі, до того ж служив розвідником. Перед зйомками з ним працювала кастинг-директорка фільму Таня Симон, яка може зробити так, щоб будь-яка людина стала трошки актором.

Як?

За допомогою нескінченних репетицій. Припустимо, потрібно зіграти сцену з діалогом. Ми знаємо його структуру, розуміємо, про що герої говорять на початку і в кінці. На репетиції ми пропонуємо акторам обговорити тему сцени своїми словами. Вони спілкуються, ми спостерігаємо. У результаті у них виходить свій текст, який ми потім перекладаємо на структуру діалогу. Потім ще кілька репетицій. Потім я беру діалог зі сценарію і розбавляю його їхніми знахідками. Ще близько десяти репетицій, дванадцять дублів і все — успіх.

Сцену, з якої починається фільм, ми зняли за сорок п’ять дублів. Ту, в якій герої спілкуються, поїдаючи чебуреки, — за двадцять п’ять. У кожному актори з’їли по два чебуреки кожен. Їм було складно, але дуже цікаво.

А як було працювати з непрофесійними акторами над сценою сексу?

Це був найлегший знімальний день. Умовити акторів імітувати секс в кадрі здавалося нелегким завданням, але я знайшов рішення, покликавши на майданчик Костю Мохнача, мого друга, якого я зняв у своєму фільмі «Рівень чорного». Він не актор, але брав участь у любовній сцені. Я попросив його і мого другого режисера розіграти любовну сцену. Вони зайшли в кадр, роздяглися до трусів, почали обійматися, імітувати поцілунки. Мені було важливо, щоб вони знайшли потрібні рухи і послідовність дій. У цей час наші актори пили каву, і коли вони повернулися на майданчик, я показав їм практично готову сцену. Вони побачили, що два непрофесійних актори запросто впоралися із завданням, тому далі без умовлянь, жартів і кривлянь стали робити те, що повинні були: мовчки роздяглися і пішли в кадр. У підсумку сцену ми зняли за вісім дублів.

У фільмі є прекрасна сцена: герой, змучений роботою, вирішує помитися в екскаваторному ковші, що наповнений водою. На дворі осінь, змінного одягу у нього немає. Чому він забирається у воду в трусах?

Я Андрюху (Андрій Римарук, який зіграв головну роль у фільмі. — Прим. ред.) попереджав, що на кожному фестивалі будуть питати, чому він не зняв труси. А він не зняв, тому що був не готовий, переконати його у мене не вийшло. У сцені з чаном купа всього прекрасного. І тут або знімати сцену з усім цим прекрасним і заплющити очі на труси, або не знімати. Я зняв.

Чому діалоги у фільмі вийшли такими формальними?

Діалоги — офігенні! Просто вони вам не сподобалися. Огидним вийшов діалог перед бійкою на заводі, але у нас не було часу на нормальну репетицію.

У мене скоріше до мови питання. Складно уявити, що ветерани говорять чистою літературною українською мовою без єдиної краплі суржику.

Суржик — це рак української мови, він є результатом російської експансії в Україну. Зараз нас перегинають в інший бік: мовляв, що це за мова неправдоподібна, даєш суржик! Навіщо підтримувати цю хворобу?

У своїх інтерв’ю ви говорили, що головна ідея фільму в тому, що війна — це погано. Чи не здається вам, що для такого трудомісткого кіно це дуже проста ідея?

В авторському кіно головне не що, а як. У ньому прості речі можна наповнити візуальними елементами і створити з них цілий всесвіт.

Я вигадую ідею по ходу зйомки. Точка відліку — концепт. У процесі зйомок я можу розвернути його на 180 градусів, і при кожному повороті може з’явитися нова ідея. Наприклад, у «Рівні чорного» ідея з’явилася, коли було знято 80% матеріалу.

Суржик — це рак української мови, він є результатом російської експансії в Україну. Навіщо підтримувати цю хворобу?

Зізнаюся, мені як глядачеві було складно дивитися другу половину фільму — хотілося хоча б мінімальної дії. Чи не здається вам, що якби ви додали у картину трохи драматургії, фільм би від цього тільки виграв?

Я отримав дуже різні відгуки на фільм. Як правило, у людей виникають питання як раз у першій половині картини: їм складно звикнути до ритму, до оповіді. Зате далі все як по маслу. Усе, що я хотів додати до фільму, я додав.

Спочатку я думав, що зможу зняти холодну, відсторонену історію на пейзажах, на машинах, металі. Думав, що я гратимуся в іграшку, а у мене будуть серйозні травмовані чоловіки в кадрі. Але історія не склалася. Довелося підтягувати в неї жінку, яка вміє структурувати світ. Чоловіки можуть побитися, влаштувати війну, а потім прийде жінка, відкопає всі трупи, поховає їх, і життя піде далі.

Загалом, коли я перший раз змонтував матеріал, побачив, що кіно не виходить. У першому варіанті не було ні другого героя, ні сцени з чебуреком, ні сцени з сексом, ні фіналу в інфрачервоному світлі. Усе це з’явилося в картині потім, коли вона була вже знята.

Злякалися, коли зрозуміли, що фільм не виходить?

Звичайно, мені стало страшно. Але якщо ти ще не здав фільм, якщо у тебе є час, отже, ти ще не пропав: упирайся, вигадуй, рятуй ситуацію. Щоб зрозуміти, чого бракує, і придумати, як втілити задумане в життя, я витратив пів року. Добре, що я швидко стартонув зі зйомками і цей час був у запасі.

Якби не було, що тоді?

Було б щось інше. Але навіщо мені думати про те, що могло статися.

Чоловіки можуть побитися, влаштувати війну, а потім прийде жінка, відкопає всі трупи, поховає їх, і життя піде далі.

В одному з інтерв’ю ви висловили впевненість, що «Атлантида» не збере велику касу, тому що це фестивальне кіно. Чи не здається вам, що така позиція — спосіб заздалегідь зняти з себе відповідальність і перестрахуватися від провалу?

Ні, я знаю, що його не будуть дивитися. А знаєте, яке кіно дивитимуться? Усі три частини «Скаженого весілля».

Частину грошей на «Атлантиду» ви взяли у Держкіно, другу частину — у Олександра Петровського, якого колись прокурор Юрій Луценко назвав кримінальним авторитетом на прізвисько Нарик. Луценко говорив, що в 2011 році Петровський проходив за кількома кримінальними справами. Вас не бентежила його репутація?

Ні. Ми до багатьох людей зверталися по допомогу, але відгукнувся тільки Петровський. Я теж читав матеріали про нього і розумів, що можуть виникнути труднощі. Але знову ж таки, дивлячись з якого боку на цю історію подивитися. Є квитанції, позови, суд. Одні люди говорять, що він винен, інші — що невинен. Кому вірити?

Суду.

Згідно із законом він невинен. Чесна людина, у чому проблема? Очорнити можна кого завгодно, але і кожна людина може вкладати гроші у щось хороше.

Чому дав гроші?

Не знаю. Але він прийшов, подивився монтаж. Потім ми пили чай, спілкувалися. Петровський дуже адекватно коментував фільм, з ним було просто і приємно.

У кого б ви ніколи не взяли гроші на фільм?

У Медведчука, тому що він проросійський олігарх. А Петровський, наскільки я знаю, дав триста мільйонів дніпровському госпіталю. До того ж він підтримує армію.

Колись гроші на кіно давав фонд Ахметова — це була відкрита організація зі зрозумілими правилами. Потім її прикрили. Вважаю, у країні має бути мінімум п’ять фондів, які дають гроші на кіно. Я за такий підхід: частину грошей береш у Держкіно, подаєшся до фондів, отримуєш другу половину грошей і знімаєш фільм.

Нова хвиля в українському кіно вже трапилася?

Я думаю, що ще не трапилася. А через зміну влади є небезпека, що українське кіно може закінчитися. Фінансування проєктів залежить від політичної кон’юнктури. Три роки тому на Іллєнка тиснули через те, що він забороняв на «1+1», яким керував Олександр Ткаченко (колишній генеральний директор групи «1+1», міністр культури та інформаційної політики України. — Прим. ред.), показувати деякі серіали. Тепер відбувається те ж саме. Не можна телевізійного менеджера робити міністром культури, зрозуміло ж, як він буде використовувати свої важелі тиску. Він поставить у Держкіно своїх людей і почне поливати лайном тих, хто знімав хоч щось. Він скаже, що вони провалилися, що вони нікчеми, які ні на що не здатні. А зараз прийдуть білі й пухнасті люди з відмінними комерційними ідеями для серіалів. Раніше на ці серіали гроші давали олігархи, тепер нехай їх фінансує Держкіно. Ткаченко — ворог номер один усього кінематографічного.

Але погодьтеся, коли Держкіно роздавало гроші, було знято багато поганого кіно.

Гадаєте, зараз краще буде? Не буває так, щоб дали гроші на молоду індустрію і вона відразу почала працювати.

Навіть якщо на пітчингу режисер показав ідеальну презентацію фільму, не факт, що він зніме його добре. Усі мають право на помилку. Щоб знайти кілька хороших режисерів, потрібно дати можливість спробувати багатьом. Головне — інвестувати. І тоді є шанс, що через кілька десятків років з’явиться двадцять або тридцять відмінних режисерів, які будуть на слуху не тільки в Україні, але й у світі.

Українське кіно тільки відпливло від берега. Якщо зараз зупинити рух, потім знову доведеться розганятися, щоб зловити хвилю.

Фото: Світлана Левченко, спеціально для Bird in Flight