Живи швидко, більше не помирай молодим

— Я народилася і провела дитинство на Троєщині, в найбільшому спальному районі Європи. Я пам’ятаю його таким: на вулицях розбиті ліхтарі, п’яниці сплять у вагончику, когось убили, хтось помер від СНІДу. Коли мені було 14 років, я часто тусувалася у центрі міста з підлітками з інших районів. Більшість із них жила наче в паралельному світі. А коли я казала, що з Троєщини, це означало, що я з діри.

Сьогодні район, звичайно, зовсім не такий. І я тепер живу на правому березі. Але маю квартиру на Трої й іноді проводжу там місяці, бо сумую за своїм райчиком.

Я працюю над проєктами через особистий досвід. Шукаю, що об’єднує мене із темою й героями. Зараз я вивчаю архіви та історію власної родини, часто звертаюся до минулого близьких і рефлексую. Останні чотири роки я досліджую, вплив часу і місця на долю людини. Використовую власні спогади про брата, архівні матеріали, згадки друзів та людей, які виросли виросли з ним.

Мій старший брат — уособлення першого покоління молоді в незалежній Україні. Рекет, героїновий шик, MTV, секс, перша хвиля техно. Живи швидко, помри молодим. Я спостерігала за його життям і поколінням, яке називають втраченим. Багато історій я почула від брата, багато побачила на власні очі. Через велику різницю у віці я не завжди розуміла його спосіб життя. У 2018 році брат помер.

Мій брат — уособлення першого покоління молоді в Україні. Рекет, героїновий шик, MTV, секс, перша хвиля техно.

Цей проєкт я почала знімати на курсі Валерія Мілосердова. Минув рік від смерті брата, і тоді я вперше наважилася зазирнути у власну пітьму й запитати: що взагалі сталося? ким був мій брат? ким він був для мене? чому він прожив таке життя? чому я часом хотіла б бути на його місці? Відзнявши перші кадри, я показала їх Валерію. Він сказав, що я влучила в ціль. Але я і так це вже відчула. Відтоді я знаю, що відбувається всередині, коли влучив у ціль.

Я хотіла знімати історію про брата, але втрутилася війна. Проєкт трансформувався: фокус природно розширився з особистої історії на історію покоління, що переживає історичний момент.

Мій викладач Віктор Марущенко колись сказав, що будь-яке мистецтво народжується з травми. Я з ним згодна, тому і повернулася до Києва під час війни — щоб мати зі своєю країною спільну травму. Я зрозуміла, що досвід, який переживають молоді люди зараз, — важливіший за все інше. І мені пощастило бути свідком змін моєї Троєщини, мого міста, моїх друзів. Я знаходилася в епіцентрі, і все, що було потрібно, — продовжувати своє дослідження, просто в нових умовах.

Я повернулася до Києва під час війни, щоб мати зі своєю країною спільну травму.

Тож, відтворюючи фрагменти біографії брата, я досліджую, як змінилася молодь від здобуття країною незалежності до боротьби за неї під час повномасштабної війни Росії проти України.

Мені б дуже хотілося, щоб ми перестали стигматизувати наркоманію та бандитизм серед молоді й зрозуміли контекст. У кожного покоління свої випробування. У покоління мого брата — падіння залізної завіси, руйнування життєвих орієнтирів і така свобода вибору, що вони не розуміли, що робити зі своїм життям.

Мені б дуже хотілося, щоб ми перестали стигматизувати наркоманію та бандитизм серед молоді і зрозуміли контекст.

Сьогодні українська молодь проходить крізь війну. Але ми вже маємо за плечима досвід попереднього покоління. І знаємо, за що боремося і що робити з нашою свободою. Багато в чому цими знаннями ми завдячуємо нашим братам та сестрам. Таким, як і мій брат. Його звали Валерій «Мян» М’яновський.