У службу і в дружбу: Проєкт про близькість на відстані
«Моя дорога Віра» — це перша фотокнига Марини Бродовської, її вона випустила тиражем у 50 копій і відправила на різні конкурси та фестивалі. У результаті видання потрапило до шорт-листів міжнародних премій Kassel PhotoBook Festival, IPA і Paris Photo-Aperture Foundation PhotoBook Awards. А ще — нагадало іншим людям їхні особисті історії про дружбу і розлуку.
Фотографка з України. Працює з фотографією, графічним дизайном і відео. Навчалася у школі Віктора Марущенка, в PhotoCult на курсі Романа Пятковки і в школі Bird in Flight. Її роботи представлені в публічних і приватних колекціях в Україні, Парижі, Нью-Йорку.
— Я планувала зробити проєкт про Віру давно. Її особиста історія про еміграцію і військову кар’єру в іншій країні здавалася мені цікавою і актуальною. Я довго думала, збирала матеріали, навіть провела пару зйомок у неї вдома, коли вона приїжджала провідати рідних у Чернігів. Але коли я переглядала знімки, вони мені нагадували щось, що я вже бачила. І це було не про неї, не про Віру. Занадто постановчо, навмисно, нещиро. Тому я вирішила відмовитися від ідеї «важливого соціально-актуального фотопроєкту» і зробити книгу «для себе» і для Віри.
У книзі я показую моменти з реального життя: починаючи з часу, коли ми з Вірою ділили кімнату у студентському гуртожитку протягом п’яти років з 2005-го, і до сьогодні, коли ми живемо в різних країнах, змінюючись і дорослішаючи. Незважаючи на відстань, ми намагаємося зберігати наш зв’язок, спілкуючись через соціальні мережі та в інші способи.
Проєкт складається з фотографій мого особистого архіву, наших збережених листувань, скріншотів із соцмереж і невеликих коментарів до всіх цих матеріалів. Книга сповнена кумедних і драматичних моментів і побудована на протиріччях і порівняннях.
Я показувала цей проєкт на ревю фотокниг у Києві і знайомим, чиїй думці я довіряю. Круто і дивно, що майже кожна людина згадувала особисту схожу історію: про дружбу, про втрачений зв’язок, про ностальгію, про самотність. Я зрозуміла, що правильно обрала спосіб розповісти цю історію, і вирішила продовжувати.
Мені здається, що мистецтво має бути чесним. А вернакулярна фотографія — це документ, який свідчить про реальні події та людей. Її інтимність підкуповує, адже нам завжди буде цікаво підглядати за чужим життям. Незважаючи на те що я проводжу маніпуляції зі своїми архівними фотографіями і ніби втручаюся в цю «правду», чесність нікуди не зникає.
Для мене дружба — це різновид любові, а вміння дружити — цінна риса, яку я, на щастя, маю. Кажуть, що з віком ставлення до дружби змінюється, люди переключаються на сімейне життя, кар’єру чи ще щось. Я в це не вірю і вважаю, що ми потребуємо чесних і міцних стосунків. Просто дружба, як і будь-яке інше значиме явище, вимагає терпіння і роботи над собою.
Ми потребуємо чесних і міцних стосунків, а дружба, як і будь-яке інше значиме явище, вимагає терпіння і роботи над собою.
Я дуже переживала, що Віра, побачивши це все, може заборонити мені друкувати фотографії з нею. Адже вона військовослужбовиця, а провокаційних знімків там досить. Але вона була дуже зворушена і дала мені свій американський «окей». Зараз вона служить в армії США старшим лейтенантом артилерії, ми продовжуємо листуватися і слати одна одній непристойно смішні фотки. Я працюю над наступним проєктом, який теж базуватиметься на архіві, але вже моєму особистому.
Якщо ви прочитали цей матеріал, вам також може сподобатися: Тут не місце.
