«Наша війна»: У пошуках вбитого друга

— Цей проєкт я знімав протягом трьох років у Лівії та інших країнах Північної Африки. Це частково документальне, частково спекулятивне розслідування зникнення та смерті мого близького друга, південноафриканського фотожурналіста Антона Гаммерла, під час громадянської війни в Лівії 2011 року.

Тоді він разом із трьома іншими іноземними репортерами вирушив до Лівії, щоб висвітлювати сутички між про- та антиурядовими силами. 5 квітня, через кілька днів після прибуття до країни, їх викрали ополченці Каддафі в районі міста Брега. Коли колег Антона нарешті звільнили через два місяці, ми дізналися, що його самого застрелили в день викрадення, а тіло лишили в пустелі. Він донині вважається зниклим безвісти. Останні десять років родина та друзі Гаммерла безуспішно вимагали від урядів Великої Британії, Лівії, Південно-Африканської Республіки та ООН розслідувати його зникнення.

У 2019 році я вирішив поїхати до Північної Африки. Для подорожі я зібрав команду однодумців, бо самостійно зробити цей проєкт не вдалося б. У Лівії я не міг зняти все, що хотів, тому ми їздили і до сусідніх країн.

Уже в Лівії я усвідомив, наскільки важко, якщо не неможливо, було б провести будь-яке розслідування місцезнаходження Антона в такому нестабільному місці. Тож я вирішив створити проєкт, заснований на простій передумові: як розповісти історію, коли немає ні свідків, ні свідчень, ні доказів, ні суб’єкта? Крім того, як можна горювати за відсутності всього цього?

У поїздках я не відчував особливої небезпеки, незважаючи на те, що напруга була дуже високою, як і ймовірність того, що щось піде не так. У дорозі ми постійно зустрічалися з правоохоронними органами, одного разу у мене навіть конфіскували техніку. Проте я вжив усіх заходів, щоб ані мені, ані моїм колегам ніщо не загрожувало.

Я повторив шлях Антона, поспілкувався із тими, хто був залучений у конфлікт (особами, які воювали, або їхніми нащадками, борцями за свободу, колишніми ополченцями, прихильниками Каддафі, місцевими жителями, лівійськими дисидентами, а також іншими людьми, які не пережили жахів війни безпосередньо, але бажали поділитися своїми історіями та втілити їх у життя), знайшов точки перетину між нашими подорожами та зрозумів мотиви друга. Відтак я зміг відчути себе у становищі Антона, хай і на мить.

Я не відчував особливої небезпеки, незважаючи на те, що напруга була дуже високою, як і ймовірність того, що щось піде не так.

У перші 18 місяців роботи над проєктом я не зробив жодної світлини. Мене передовсім цікавило вивчення географії країни, а також зустрічі та спілкування з людьми.

Коли ж я почав знімати, то зрозумів, що портрети матимуть перформативний характер. Це зводилося до кількох речей. По-перше, я фотографував людей, яких ніколи раніше не фотографували, принаймні професійно. Розуміючи незбалансованість відносин між фотографом і суб’єктом зйомки, я вирішив повернути їм контроль. Я встановлював широкоформатну камеру на штатив, піднімав її на рівень очей та відходив, залишаючи героїв перед нею на кілька годин, аби вони могли ознайомитися з процесом. Іноді ми просто говорили про проєкт і не фотографували. Зрештою я знімав їх так, як вони самі себе уявляли на світлині.

По-друге, що мене завжди хвилювало у документальній фотографії та фотожурналістиці, так це схильність заперечувати, ненавмисно спотворювати чи відверто експлуатувати теми та героїв. Фотографи часто створюють зображення, які, на мій погляд, лише підтверджують певні стереотипи щодо конкретних суб’єктів.

На війні ми часто бачимо ці тропи: бунтівник як хороший хлопець, борець за свободу як ідеолог, ополченці як погані хлопці, війна як полярність між агресорами та жертвами. Але реальність завжди набагато складніша. Більшість тих, хто бере участь у конфлікті, робить це не з ідеологічних причин. Для одних це гроші, для інших — засіб виживання.

Тож, щоб віддалити глядача від цих стереотипів, я фотографував не лише людей, які постраждали в конфлікті або брали в ньому участь. Також я знімав нащадків тих, хто воював: вони хотіли зрозуміти травму своїх батьків. До фотосесій ми залучали й місцевих жителів, які нам допомагали, — аби розповісти свою історію та почути їхні.

Багатьох своїх героїв я обирав виходячи з того, наскільки вони нагадували мені Антона на різних етапах нашої дружби. Деякі з цих зустрічей мали катарсичний та примирливий ефект. І це змусило мене зрозуміти, що світлини мають бути не кінцевою метою, а лише засобом для її досягнення. Засобом об’єднувати людей і розповідати історії.

Багатьох своїх героїв я обирав виходячи з того, наскільки вони нагадували мені Антона на різних етапах нашої дружби.

З подібним підходом глядач ніколи не може бути впевненим, на кого саме він дивиться. І це не тільки нівелює вуаєризм, що зазвичай властивий споживанню такого роду образів, але й захищає ідентичність тих, з ким я співпрацював. Говорити за інших певним чином не гідно. Та я передусім зацікавлений у створенні умов, за яких люди, котрі, можливо, не мають права голосу, можуть говорити за себе.

І останнє щодо перформативності цих портретів: є реальна ситуація, а є те, як я собі уявляв цю реальність після повідомлення про смерть Антона. За відсутності доказів, свідчень, свідків тощо уявна реальність конфлікту, людей і обставин загибелі Антона була єдиним, що я мав. Тож я хотів, аби ці два виміри стикалися, накладалися та розмивалися у моїй роботі.

Моя серія не є традиційним документальним проєктом. Мені було цікаво досліджувати, в який спосіб можна етично й ефективно розповідати про сучасний конфлікт. На мою думку, цього фотографії часто бракує.

Тож цей проєкт є не просто вшануванням мого дорогого друга. Він розповідає складну історію про труднощі документування, свідчення, пам’яті та уяви. А також досліджує нові методи й техніки візуальної репрезентації конфліктів і травм, запроваджуючи інші підходи до реакції на війну, фотографічну етику й роботу з тяжкою втратою.

Наразі закінчена візуальна частина проєкту. Що ще не завершено, так це редагування й об’єднання різних аспектів — власне знімків та проведеної мною архівної роботи.

Цей проєкт є не просто вшануванням мого дорогого друга. Він описує складну історію, яка розповідає про труднощі документування, свідчення, пам’яті та уяви.

Крім того, я готую перші виставки проєкту, які відбудуться наступного року. Вони будуть імерсивними і включатимуть переважно аудіовізуальні інсталяції на основі моїх фотографій.

Мені завжди було цікаво визначити образний вимір нашого ставлення до світлин, зокрема документальних. Тому головна мета майбутніх виставок — поставити під сумнів переконання та очікування глядача.

Я забув, хто це сказав, але знімки, як і мова, пропонуються нам як троянський кінь. Ми приймаємо їх як безкоштовний дар, але саме цієї миті вони захоплюють нас. Тому я більше не думаю, що ми знаємо, як саме працює фотографія. Ми завжди вимагаємо від неї або забагато, прагнучи дізнатися всю правду (яка ніколи не може бути точною), або замало як від документа. Мені цікаво досліджувати це й надалі.