Ми тут тимчасово, можливо назавжди

— Я приїхала до Берліна наприкінці серпня. Спершу відчувала самотність та безпомічність і, щоб подолати їх, стала шукати тут знайомих. Так ми з Марією почали підтримувати одна одну.

Найскладніше, з чим доводиться стикатися майже кожного дня, — це німецька бюрократія. Наприклад, наприкінці минулого року я написала для одного німецького журналу дві статті. Формуляр зі звітом про свій прибуток мені довелося заповнювати дев’ять разів. Тобто статті дві, а формулярів дев’ять. Зате з простого у Берліні — комунікація. Тут я відкрила в собі здібність доволі швидко знайомитися з новими людьми. Радує і велика кількість українських митців у місті. Йдеш собі музеєм Гельмута Ньютона й випадково зустрічаєш Катю Лесів. Приходиш на виставку, а там Чекачков. Ми і в Україні так часто не бачилися.

Берлін дуже різноманітний, всеприймаючий, тут можуть знайти себе люди будь-яких поглядів, цінностей, національності, раси та сексуальних уподобань. Але якщо ти опинився у такому розмаїтті, коли у твоїй країні йде війна, тобі все одно буде важко знайти своє місце.

З одного боку, це майже ідеальне середовище для художника. З іншого ж поки що єдина «нормальна» (так у Німеччині називають стабільну зайнятість з понеділка до п’ятниці) робота, на яку я можу претендувати, — бути прибиральницею, покоївкою, офіціанткою або помічницею вихователя у дитячому садку.

З першого дня я фотографувала усе, що було поряд. Це стало одним зі способів спілкуватися з коханими та рідними, які зараз у Харкові: «Ось, дивися, таке тут є, і таке ще». Згодом я почала придивлятися до міста, знаходити речі, які нагадують дім, намагалася відчути, чи подобається мені Берлін. І поступово усвідомила, що непогано орієнтуюся у ньому, розумію бюрократичну мову, знаю, куди йти і як розв’язувати побутові проблеми.

Тож цей проєкт — про переоцінку цінностей, пошук образів, що нагадують дім, та про діалог двох жінок, які знайшлися тут в однаковий період життя — входження у зрілість. Але ми наче повернулися знову у студентські часи: у нас немає роботи, грошей, житла, але є неймовірна жага до життя і величезні плани на майбутнє.

— Я опинилася у Берліні фактично випадково. Виїхала з України на початку повномасштабного вторгнення та якийсь час лишалася у Варшаві, повністю розгублена, травмована й дезорієнтована. Коли дізналася, що декілька моїх робіт відібрали для групової виставки у Берліні, вирішила поїхати на відкриття, аби відчути хоч якийсь ґрунт під ногами, схопитися за шматочок попереднього життя, згадати, хто я. Я не мала наміру залишатися у Берліні, але до цього призвів ланцюжок випадковостей та прекрасні люди, які стали моїми Вергіліями в цих «колах пекла».

У мене, на відміну від Вікторії, не було відчуття самотності в Берліні, але воно було у Варшаві. Там я чітко відчувала не лише, що я сама, а й свій статус «біженець», і це мені дуже важко давалося психологічно. Я не могла виносити, що місцеві дивляться на мене з жалістю та співчуттям. Знання польської мови, на диво, лише посилювало це відчуття. У Берліні ж, як то кажуть, nobody gives a f*ck. Ти просто виходиш на вулицю і стаєш частиною цього мурашника. До того ж він настільки маргінальний, асоціальний, побитий та надламаний, що це дуже сильно резонувало з тим, як я почувалася, — в якомусь акуратному й казковому місці мені, мабуть, хотілося б повіситися.

Перше, що я побачила, коли прибула до Берліна, — чоловік, який просто на платформі метро «пускає по вені». Я подумала: ось тут мене і вб’ють. Але вже за декілька тижнів життя біля цієї станції ти, переступаючи через того чувака, запитуєш: «Що, Йоганне, не вмер сьогодні?» Ти розумієш, що все це частина середовища — і жінка, яка у вагоні метро стриже нігті на ногах, і чоловік, котрий під час концерту чистить та їсть варені яйця, й безхатьки, міські божевільні, дивна локальна мода, коли ти маєш виглядати наче знайшов речі на смітнику (це насправді зручно й допомагає економити).

Місцеві як мантру повторюють — система влаштована так, що ти за жодних обставин не опинишся на вулиці й держава про тебе подбає, але я майже весь час відчуваю тотальну незахищеність. У мене зараз може зникнути прописка, і для системи я перестану існувати, я не зможу працювати легально, платити податки, мати медичне страхування. Усі напрацювання можуть «перетворитися на гарбуз», і єдиний шлях для тебе — центр для біженців.

У Берліні я вже рік і за цей час почала сприймати його як дім. Особливо коли їдеш з міста, а за тиждень вертаєшся саме «додому». Мене це відчуття насправді налякало, адже мій дім у Києві.

З 1 січня 2022-го в межах, умовно кажучи, терапевтичної практики я почала кожного дня робити автопортрет і фото вікна. Такий ритуал я привезла з собою до Берліна. Я планувала це робити протягом року з особистих причин, коли ще не знала, що війна стане повномасштабною, а я буду вимушена залишити свій дім, змінювати країни, міста, готелі, квартири, ліжка. Досі не можу припинити цю практику, бо вона дозволяє мені відчувати хоч якусь стабільність. Крім того, я почала колекціонувати дрібниці, що допомагали мені «привласнити» місто, — знімала розбиті вікна, дірки й вибоїни, заклеєні монтажною стрічкою, кумедні графіті, іронічні вуличні натюрморти. Помічаючи і фіксуючи їх, я наче позначаю цю територію своєю.