Фотопроєкт

Подорож до центру себе: Історія нідерландки, яка шукала своє коріння у Дебальцевому

Каріне Верслуйс — нідерландка з українським корінням. Її бабуся народилася у Дебальцевому, але після Другої світової війни переїхала до Нідерландів. У 2016-му Карін вирушила до України, щоб дізнатись більше про своє коріння. Тоді ж вона познайомилася з українцями, які втратили через війну дім, та записала їхні історії. 19 лютого вийде фотокнига Карін «Де ти, Дебальцево?». Ось що вона розповідає про ту подорож та історію своєї родини.

Фотографка Каріне Женя Верслуїс розповіла історію своєї родини, яка має українське коріння, з різних точок зору. Спочатку це історія її бабусі, яка працювала в німецькому трудовому таборі під час Другої світової. Потім — знайомство з трьома українськими родинами, що через війну були вимушені поїхати з Дебальцевого. І, врешті-решт, це подорож Україною разом з авторкою світлин. Її мета тут — дізнатись більше про своє коріння, а також знайти найкраще місце для того, щоб розвіяти прах своєї бабусі.

Каріне Женя Верслуїс

Документальна фотографка, живе в Амстердамі. Вивчала фотографію в Королівській академії мистецтв у Гаазі.

— Моя бабуся була не дуже балакучою, особливо коли йшлося про її минуле. Вона народилася на сході України, у Дебальцевому, у 1921 році. Під час Другої світової бабуся опинилася як остарбайтерка у Німеччині. Остарбайтерам було заборонено спілкуватися з німцями і вестарбайтерами — тими, кого примусово вивезли із Західної Європи і хто працював у кращих умовах. Але насправді такі контакти траплялися. Саме так бабуся зустріла чоловіка, який став моїм дідусем. Він ремонтував механізм у відділі, де вона працювала, та подарував їй частину свого пайка. Вони закохалися. Коли він повертався до Нідерландів, то взяв її з собою. Я небагато знала про життя бабусі в Україні. Але відчувала, що історія її переїзду до Нідерландів була не лише щасливою.

Бабуся опинилася у Німеччині як остарбайтерка. Мій майбутній дідусь подарував їй частину свого пайка. Вони закохалися. Він узяв її з собою до Нідерландів.

Сімейний будинок, Дебальцеве, 1970-ті роки
Сімейний будинок, Дебальцеве, 1970-ті роки
Вокзал у Дебальцевому, 1970-ті роки
Вокзал у Дебальцевому, 1970-ті роки

Роками вона мріяла, як полетить на батьківщину. У її вітальні завжди був увімкнений телевізор, ніби тиша була нестерпною. На стіні висіли конверти з листами від сестер із Дебальцевого, написи на яких я не могла розібрати. На шафі поряд із дерев’яною шкатулкою — їх бабуся вручну розписувала сама — стояв самовар. У дитинстві мене годували варениками, які я досі люблю, та борщем.

Я не знаю, чи вдалося моїй бабусі стати нідерландкою. Гадаю, лише частково. Їй було за двадцять, коли вона приїхала сюди. Вона говорила нідерландською, але з сильним слов’янським акцентом. Багато плавала, займалася малюванням та англійською мовою, проте багато часу проводила сама. Стримано жартувала і була дуже скромною. Ніколи не скаржилася і з усім справлялася сама. Зараз я бачу ці риси й у своїх українських друзів.

У 1970-х мій тато разом із бабусею полетів на її батьківщину. Фотографії з тієї подорожі виглядали так романтично, на них завжди було літо у бірюзових кольорах. Це підігрівало мою уяву. Я все думала: чи впізнаю щось зі старих сімейних світлин? Чи відчую себе своєю серед тих людей? Чи почуватимуся як удома?

Бабуся (у центрі) із сестрами, Дебальцеве, 1970-ті роки
Бабуся (у центрі) із сестрами, Дебальцеве, 1970-ті роки

З дитинства я знала, що хочу в Україну. Моє друге ім’я — Зенджа, або Женя, так мене назвали на честь бабусі. Але я не знала жодних родичів з України, не говорила українською і не мала уявлення, з чого почати.

Як фотографка я багато років розповідала історії мігрантів, для яких культура їхніх предків відігравала значну роль. Але я майже нічого не знала про власне походження. Чим більше я думала про це, тим більше відчувала, що таке незнання робить мене неповною.

У 2013 році в Гаазі я познайомилася з парою із Кам’янського — Анею та Максимом. Ми подружилися, і вони допомогли мені знайти контакти в Дебальцевому. Вони стали першою ниточкою, яка зв’язала мене з Україною.

У 2014 році бабуся померла. Через два дні після цього літак рейсу MH17 впав приблизно за двадцять п’ять кілометрів від Дебальцевого. Здається, у Нідерландах кожен знав когось, хто був так чи інакше пов’язаний із тією авіатрощею. Я оплакувала втрату бабусі, а Нідерланди — пасажирського літака. Я постійно читала новини з України, й мене нудило: чому я не поїхала раніше? Чого я так довго чекала?

Наталія та будинок її родини у Костянтинівці Донецької області, 2017 рік
Наталія та будинок її родини у Костянтинівці Донецької області, 2017 рік
Наталія з родиною у Костянтинівці Донецької області, 2017 рік
Наталія з родиною у Костянтинівці Донецької області, 2017 рік
Наталія у власній студії танцю на пілоні, місто Костянтинівка, Донецька область, 2017 рік
Наталія у власній студії танцю на пілоні, місто Костянтинівка, Донецька область, 2017 рік
Оксана, Запоріжжя, 2018 рік
Оксана, Запоріжжя, 2018 рік
Оксана з сином Леонідом, Запоріжжя, 2017 рік
Оксана з сином Леонідом, Запоріжжя, 2017 рік

У 2016 році я вперше прилетіла до України. Тут я познайомилася з біженцями із Дебальцевого, з якими відчула сильний зв’язок, та зняла їхнє життя. Ця поїздка була задумана для того, щоб пізнати Україну, але водночас стала подорожжю усередину себе. Раніше Україна і Дебальцеве були топонімами на карті. Але тепер, коли я бачу, наприклад, новини про війну, я справді відчуваю свій зв’язок із цією землею. Я завжди думала, що моє ім’я особливе, поки не приїхала до України. Ніколи в житті я не зустрічала стільки людей на ім’я Женя! Зараз я знаю принаймні чотирьох.

У цьому проєкті я пишу «Дебальцево» російською, тому що так казала моя бабуся. Але знаю, що українською мовою — «Дебальцеве». Для всіх інших міст у книзі я використовую українські назви. В інтерв’ю я також говорю правильно, «Дебальцеве», але пояснюю, що в пам’яті моєї бабусі це завжди було «Дебальцево».

Тоді, у 2016 році, з моїми новими друзями ми поїхали з Києва до Кам’янського Дніпропетровської області. Це у 280 кілометрах на захід від Дебальцевого. Я розповіла їм про своє бажання розвіяти прах бабусі. Хоча я хотіла зробити це в Дебальцевому, врешті-решт обрала річку Дніпро. Ми надули гумовий човен та випливли на її середину. Вітру не було, лише кілька хмар. Я назвала ім’я моєї бабусі, подякувала їй за все і побажала всього найкращого в загробному житті. Прах я висипала у Дніпро.

Запоріжжя, 2018 рік
Запоріжжя, 2018 рік
Настя та її собака Міла, Харків, 2018
Настя та її собака Міла, Харків, 2018
Євген вдома з дочками Настею та Катею, Харків, 2018
Євген вдома з дочками Настею та Катею, Харків, 2018
Світлана та її донька Катя, Харків, 2018 рік
Світлана та її донька Катя, Харків, 2018 рік

Нове та Найкраще

728

631

637
987

Більше матеріалів