Фотолабораторія в землянці: Хто знімав депортованих до Сибіру українців

Упродовж 1944—1953 років із Західної України до Сибіру, Середньої Азії та на Далекий Схід депортували понад 210 тисяч людей. Більшість із них в офіційних документах значилися як оунівці — члени сімей учасників УПА й ОУН. Також серед них були родини греко-католицького духовенства, що відмовилося переходити до православ’я, заможних селян (так званих куркулів), свідків Єгови, учасників армії Андерса.

Немає жодної відомої фотографії того, як проходила депортація з Західної України. Тих, хто намагався зробити подібні кадри, переслідували.

У статусі спецпоселенців їх позбавляли паспорта, забороняли залишати місце розселення і прив’язували до одного з підприємств, передусім видобувної та лісової галузей. Після смерті Сталіна цих людей звільняли поступово, процес затягнувся до 1964 року.

Немає жодної відомої фотографії того, як проходила депортація з Західної України. Тих, хто намагався зробити подібні кадри, переслідували. Так, 21 жовтня 1947 року двох учнів середньої школи у містечку Гоща на Рівненщині затримали і вилучили їхні фотоапарати. Як було написано у звіті, через «фотографування колони автомобілів з виселенцями». Імен затриманих не вказали, тому поки неможливо встановити, чи збереглися знімки.

Після прибуття до місць спецпоселення усіх повнолітніх обов’язково фотографували і вклеювали їхні портретні зображення до особової справи. Інколи світлини з депортованими опинялися на шпальтах місцевої преси. Спецпоселенців могли хвалити за трудові досягнення, при цьому не згадуючи про статус чи обставини, за яких вони опинилися далеко від дому.

Віртуальна виставка «Депортації. Візуальна пам’ять» — перша спроба проаналізувати фотографічний спадок самих депортованих. Це 58 знімків із 19 приватних архівів людей, які пережили радянські масові переселення, або їхніх нащадків. Команда громадської організації «Після тиші» оцифрувала зображення та записала сімейні історії у трьох регіонах: на Львівщині, Івано-Франківщині й Рівненщині.

Фотографи у поселеннях депортованих

Євген Походжай (1913—1983)

У 1948-му львів’янина Юліана Скицького заарештували і засудили до 10 років ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Наступного року його дружину, сина, тестя й тещу депортували до Хабаровського краю. Донька Лідія Кіцила, яка народилася у спецпоселенні в Хабаровську, зберігає сімейний фотоархів 1940—1950-х. На зворотах деяких зображень є підписи, з яких зрозуміло, що світлини надсилали батьку до таборів або родичам в Україну. Деякі з підписів — від імені її брата Романа, але зроблені вони рукою матері.

Ці та подібні кадри знімали заїжджі фотографи і працівники фотоательє, розташованих у місцях спецпоселень або найближчих районних центрах, але часто і фотографи-аматори з числа самих депортованих. Це підтверджує й Роман: «То робив мій хресний. Він мав фотоапарат».

Хрещеного батька Романа Скицького звали Євген Походжай. Він навчався у греко-католицькій духовній семінарії у Львові, проте священником не став і працював бухгалтером педагогічного інституту. У 1949-му його засудили до 10 років ув’язнення та відправили до таборів ГУЛАГу в Хакасії. А дружину, 4-річного сина й тещу депортували до селища Хор у Хабаровському краї. На початку 1956-го, після звільнення, Походжай приїхав до них. Там придбав фотоапарат «Зенит».

Він захопився фотографією ще до Другої світової. «У нас всі займалися фотографією: батько, моєї тітки чоловік. Фотографування — то було хобі», — розповідає Наталія Бойко, його донька, яка народилася вже у Хорі. Першим фотоапаратом Євгена став популярний свого часу німецький Leica II.

На знімках Походжая періоду спецпоселення — спільні святкування кількох сімей. Це фіксація і офіційно не заборонених Різдвяних свят, і греко-католицьких обрядів на кшталт хрещення, які підпільно здійснювали на Далекому Сході. Знімки автор друкував у кількох примірниках, а тому їх можна зустріти у різних приватних архівах.

Наприкінці 1956 року Походжай із сім’єю повернувся до України, де став православним священником. Він не полишив свого хобі і навіть обзавівся новим фотоапаратом — «Смена». Зберігав світлини в оригінальний спосіб: приклеював їх на форзаци радянських видань зі своєї бібліотеки, наприклад багатотомної «Української радянської енциклопедії». Наталія зберігає ці книги донині.

Ярослав Москва (1928—2015)

У одному з ешелонів, що влітку 1950-го слідував зі Львова до Томської області, був 22-річний слюсар Ярослав Москва. Спершу він потрапив до селища Чорний Яр, а потім — до Торби. Працював на лісопилці, жив у землянці.

Землянка була обладнана так, що мала рухому ширму для проявлення, закріплення і друкування фотографій.

Як і Походжай, Москва ще до виселення почав займатися фотографією. У офіційних інструкціях не були чітко прописані ані заборона, ані дозвіл депортованим брати з собою фотоапарат. Тому Москві вдалося захопити не лише його, а й деяке приладдя для проявлення знімків. У землянці в Торбі він організував фотолабораторію. Її опис залишив Роман Жеплинський, теж спецпоселенець: «Землянка була обладнана так, що мала рухому ширму для проявлення, закріплення і друкування фотографій. Славко мав фотоапарат і все причандалля для фотографування. Землянка-фотолабораторія була розділена на дві частини пересувною ширмою. У першій частині були лампочки — звичайна і червона сигнальна з написом „Йде робота…“, а в другій — тільки червоне світло, як у кожній фотолабораторії. Вхід до неї постороннім був заборонений».

Ця ж землянка стала місцем зборів активної молоді. Тут підпільно здійснював обряди депортований греко-католицький священник, зокрема повінчав Москву з литовкою Берутою Картанайте.

Однієї ночі мешканців «землянки-фотолабораторії» вивезли з Торби. Ярослава Москву та сім’ю Картанайте відправили ще далі на північ Томської області — до села Кареліно. Це було особливо режимне поселення. Такі створювали на віддалі від залізниць і водних магістралей для депортованих, яких вважали схильними до втечі. У 1954 році в подружжя народилася донька Віра. Нині вона мешкає в Ожидові на Львівщині, рідному селі батька. «Працювали на лісорозробках, — розповідає вона про життя своєї сім’ї на спецпоселенні, — майже 18 кілометрів йшли туди, бо проїхати не можна було. Верталися вже затемна. Переоділися, годину-дві передрімали, і знову підйом».

Москва і там не полишив свій фотоапарат. Проявляв знімки уночі, коли інші вже спали. У Віри збереглися лише деякі зображення, переважно з членами родини. За словами жінки, батько знищив частину фото, які нагадували йому про важкі часи. Попри це на тлі сконструйованих ним «домашніх» образів, дружини з немовлям або доньки з санчатами все одно є фрагменти лісоповалу чи стіни барака.

Після повернення до України наприкінці 1959 року Москва продовжив займатися фотографією.

Степан Притула (народився 1934-го)

87-річний Степан Притула живе в Родатичах на Львівщині. Його позбавляли домівки двічі. Уперше — у 1946-му, коли примусово переселили з села Молодів (нині Польща) до Родатичів. А через рік хлопчика з матір’ю та двома братами депортували до селища Спіченково Кемеровської області. У підлітковому віці він став штукатуром на вугільній шахті «Южная». На зароблені гроші у 1952-му придбав фотоапарат «Київ».

Знімати навчився сам і відтоді впродовж 10 років документував побут спецпоселенців. Багато фотографій роздавав. На тих, що нині зберігаються у його приватному архіві, зображені жінки, чоловіки, діти серед снігів та характерних для сибірських поселень дерев’яних споруд.

Притулу звільнили зі спецпоселення у 1956-му. До України він повернувся через сім років.

Михайло Куцяба (народився 1935-го)

Михайлові Куцябі було дванадцять, коли його сім’ю у жовтні 1947-го депортували з Львівщини до Кемеровської області. Він утік під час транспортування на залізничну станцію, кілька років проживав нелегально у родичів. У 1951-му під час спроби легалізуватися Михайла впізнали і змусили виїхати до селища Ясна Поляна у Кемеровській області, де вже четвертий рік жили його матір, дідусь та дві сестри. Працював столяром, слюсарем, водієм. У 1959-му створив родину зі своєю землячкою Євгенією Радовець.

Незадовго до одруження Куцяба придбав фотоапарат «Любитель». Як і для Притули, з яким вони проживали на відстані кількох кілометрів один від одного, для нього це був перший досвід роботи з фотографією. Дещо з необхідного для друку змайстрував сам. Спершу займався цим у погребі, згодом обладнав окреме приміщення.

Куцяба називає свої знімки «простими», протиставляючи тим, які робили професійні фотографи під час особливо важливих подій у житті спецпоселенців, наприклад весіль. У його архіві багато зображень дружини — портретних або з подругами.

У 1962-му Куцяба повернувся до України, наступного року привіз із Сибіру дружину з дітьми.

Фотографії оцифровано ГО «‎Після тиші»‎